1. Характеристика системи освіти України на початку хх ст.

Наприкінці XIX ст. загострилася суперечність між потребою в освічених і підготовлених до капіталістичного виробництва працівниках та надзвичайно низьким рівнем і відсталістю від сучасних вимог усіх ланок освіти в Російській імперії. Школи України були значно гіршими, ніж в центральних губерніях Росії. Імперська влада, намагаючись утримувати в покорі народи, використовувала для цього й школу. Російськомовне навчання з перших класів породжувало труднощі в опануванні матеріалу україномовними дітьми. Церковна опіка обмежувала навчальні плани та програми, не давала доступу до сучасних наукових знань, підручників, книг.

Школа й освіта цього періоду не могли задовольнити потреб народу й через те, що фактично вони були станово-класовими. Лише в початковій школі навчали безкоштовно. Та діти убогих батьків не могли її відвідувати, оскільки змалку були змушені працювати, щоб заробити на прожиття. Родина не могла забезпечити їх одягом, взуттям, харчами. Досить висока плата за навчання в середніх (гімназії) і вищих (університети) навчальних закладах була по кишені батькам переважно дворянських дітей.

Численні скарги батьків, педагогів, попечителів навчальних округів змусили царський уряд дещо реформувати шкільну освіту. Зокрема, було створено новий тип середньої школи – восьмикласні комерційні училища з кращою постановкою на вчання. Духівництво готували духовні семінарії та академії. Дітей селян та робітників, дрібних ремісників переважно вчили у школах грамоти, двокласних початкових школах або ж у вищих початкових училищах.

Здобуттю освіти без додаткової підготовки перешкоджала неузгодженість навчальних планів елементарних та середніх шкіл. Загальна освіта мало була пов’язана з професійно-технічною. Лише між чоловічими гімназіями та університетами існувала наступність.

У Росії не було закону про загальну обов’язкову початкову освіту, хоча європейські країни його мали.

В Україні діяло понад 20 типів шкіл. Серед них – державні і приватні, жіночі й чоловічі, конфесійні й світські з різними строками навчання. Багатоманітність типів шкіл не вирішувала питання поліпшення освіти малоімущих верств.

Доступ жінкам до середньої і вищої освіти був обмежений. Вищі навчальні заклади діяли лише в Києві, Харкові, Одесі, Катеринославі. В жіночих середніх навчальних закладах рівень освіти був нижчим, ніж в аналогічних закладах для чоловіків.

Народною освітою керували реакційно налаштовані представники самодержавства та духівництва, вони будь-який свіжий сучасний напрям обмежували указами й циркулярами. Народні вчителі були безправними, вони перебували під постійним поліцейським наглядом, за свою працю отримували мізерну платню. І без того недосконала система освіти зазнавала сильного впливу церкви та русифікаторської імперської політики. Українська мова вважалася «діалектом», «наріччям» російської. Російськомовне навчання української дитини гальмувало її природний розвиток, відривало від рідної культури і водночас неспроможне було залучити її повною мірою в лоно російської мови й культури. На шкідливість такого шляху вказували провідні громадсько-просвітницькі діячі Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Микола Корф, Костянтин Ушинський, Костянтин Вентцель та інші. Та великодержавна політика царського уряду була вагоміша за освіту.

Навчальна робота в школах здійснювалась на низькому організаційно-методичному рівні. Не було достатньої матеріальної бази. Навчання було книжним, не пов'язаним з життям. Моральне виховання часто зводилось до релігійного. Не надавалось належного значення фізичному й розумовому розвитку дитини. Натомість практикувалося бездумне заучування. Узаконене було фізичне покарання. Випускники мали низький рівень знань навіть з програмних дисциплін – художньої літератури, хімії, фізики, математики. У школах працювали недостатньо підготовлені учителі. Більшість із них не мала вищої, а дехто – й середньої освіти.

В кінці 90-х років відкриваються двокласні училища з 5–6-річним курсом навчання. Розширюється мережа професійно-технічних шкіл. Все частіше у школах використовуються активні методи навчання – бесіди, розповіді вчителя, екскурсії на природу, на виробництво.

Деякі приватні заклади давали блискучу освіту. Серед них виділялась колегія Павла Ґалаґана, заснована Г. П. Ґалаґаном у пам’ять про сина. Фундатор на свої кошти утримував майже половину колегіантів, даючи змогу здібним бідним дітям здобувати освіту. Добре підготовлені випускники цієї колегії, як правило, вступали до вищих навчальних закладів. Врешті чимало з них стали відомими вченими, академіками. Тому колегію стали називати школою академіків. Колегія мала гуманітарне спрямування. Тут вивчали кілька іноземних мов. Заклад діяв до 1920 р.

На початку XX ст. щириться революційно-демократичний рух учнів, студентів, учителів. Особливо активізується він після подій 9 січня 1905 р. –«кривавої неділі». У зверненні до царя була й вимога «загальної та обов'язкової народної освіти за державний рахунок». На хвилі революційних подій виникають різні спілки учителів, освітянських діячів, молоді, батьків тощо. Ці спілки мали свої програми, статути, згідно з якими й проводили освітню роботу. Більшість з них вимагали реорганізації народної освіти на засадах свободи, демократії, виступали за безплатне обов'язкове навчання, виключення з числа обов'язкових предметів закону божого, за свободу викладання рідною мовою у всіх типах шкіл.

Учнівська молодь брала безпосередню участь у революційному русі 1905–1907 рр. і висувала політичні та освітні вимоги. Серед них – зменшення плати за навчання, навчання рідною мовою, урівнювання програм чоловічих і жіночих гімназій, відміна покарань учнів та нагляду поза школою, впровадження наступності в мережі дошкільних закладів.

Революційне піднесення змусило Миколу II піти на деякі поступки. 17 жовтня 1905 р. він підписав конституційний маніфест про політичні свободи. Міністерству народної освіти було дозволено внести деякі зміни в навчальні плани й програми середніх шкіл, відкривати нові школи, збільшити розмір асигнувань на освіту.

За 1905 р. в Україні було відкрито 1357 початкових шкіл, 130 середніх комерційних училищ, 33 жіночі гімназії. Навчальний режим став демократичнішим. У ряді шкіл запроваджується вивчення української мови і викладання нею. З’явились українські підручники – букварі Бориса Грінченка, Тимофія Лубенця, читанки О. Білоусенка (псевдонім Антона Лотоцького) та граматики української мови. Питання народної освіти широко обговорювались в українській пресі.

Після придушення революції всі здобутки в галузі освіти було зведено нанівець: закривалися школи, бібліотеки, переглядався склад учителів за ознакою благонадійності. Імперський уряд ліквідував автономію вищої школи, посилив нагляд за учнями та завантаженням їх навчанням у школі і домашніми завданнями.

Але потреби виробництва вимагали кваліфікованих кадрів. Тому відкриваються нові школи для дорослих. Часткові зрушення принципово не змінили стан народної освіти. На 1 січня 1915 р. 54,3 % українських дітей у віці 8–11 років залишались поза школою.

У роки Першої світової війни шкільна справа ще погіршилась. Школи закривають, їхні приміщення віддають під лазарети. Наприклад, у 1915 р. лише в Київському навчальному окрузі було закрито 312 початкових шкіл, у 1917 р. – 27 шкіл. Багато вчителів були мобілізовані до армії або разом з населенням стали біженцями. У школах, що залишились, заняття проводились у дві зміни. Знизилась успішність. Навіть у Києві в 1917 р. 35–40 % дітей не відвідували школи.

Активну боротьбу за національну освіту і рідну мову в школах вели осередки української демократичної інтелігенції – «Громади» (Іван Нечуй-Левицький, Михайло Старицький, Микола Лисенко, Петро Косач, Олександр Русов, Іван Стешенко та ін.). «Загальна українська безпартійна демократична організація», створена в 1897 р. у Києві, об’єднувала 18 українських громад в Україні, а також у Петербурзі та Москві. Діяло товариство «Просвіта». Ці громадські організації займались видавничою справою, відкриттям книгарень, читалень, бібліотек, музеїв, допомагали свідомим українцям у працевлаштуванні, переконували земства відкривати українські школи, здійснювали освітньо-культурні заходи тощо.

Протягом 1910–1914 рр. видавався перший український журнал «Світло». Випускали його патріоти – ентузіасти Г. Шерстюк (фундатор), Софія Русова, Яків Чепіга, Борис Грінченко, Стефан Васильченко, Степан Сірополко та ін. Статті журналу будили національну свідомість, піднімали на боротьбу за освіту рідною мовою, висвітлювали теоретичні й методичні питання шкільного, позашкільного й сімейного виховання. Навколо журналу гуртувалось свідоме українське вчительство.

На освітянських з’їздах піднімалося питання навчання дітей українською мовою. І Всеукраїнський з’їзд у справі народної освіти відбувся у Петербурзі (23.12.1913 – 3.01.1914). З’їзд розробив програму ради кальної шкільної реформи, яка передбачала: обов’язкове навчання для представників усіх національностей Росії, без обмежень за національною ознакою; навчання рідною мовою, вивчення рідної мови та літератури як окремого предмета, з третього року навчання – вивчення російської мови; усунення школи від політики, забезпечення національних шкіл учителями, які добре володіють мовою народу, знають його історію, літературу; підготовку вчителів до навчання дітей їхньою рід ною мовою; заснування кафедр мови, літератури, історії окремих національностей при місцевих вищих школах для підготовки вчителів.

Доказом національного пробудження галицьких українців та пожвавлення українського народного життя стала поява в кінці XIX ст. на теренах Західної України цілої низки культурно-освітницьких гуртків, товариств, часописів. Неквапно відроджуючись, Галичина зміцнювала свої взаємини з Україною. Цензурні утиски в Україні все зростали й наддніпрянці стали думати про працю у західних землях. 1873 р. з ініціативи чернігівця Олександра Кониського у Львові виникло Товариство їм. Т. Г. Шевченка. За його ж пропозицією 1892 р. це товариство було перейменовано на Наукове товариство ім. Т.Шевченка. З 1894 р. головою НТШ було обрано М. С. Грушевського.

НТШ стало провідним українським центром на зразок європейських Академій наук. В його рамках діяло три наукові секції: історико-філософська, філологічна, математично-природничо-лікарська, а також цілий ряд комісій, зокрема: археографічна, бібліографічна, етнографічна, правова, статистична та ін. В НТШ працювали М. С. Грушевський, І. Франко, В. Гнатюк, І. Горбачевський, І. Раковський. Товариство заснувало власне видавництво, силами якого науковці І. Франко, К. Студинський, О. Колесса, Ф. Вовк, В. Гнатюк, І. Верхратський та інші започаткували кілька серійних видань, таких як: “Записки НТШ” (120 томів), «Пам’ятки українсько-руської мови”, “Етнографічний збірник” (38 томів), Матеріали до української етнології” (26 томів), “Збірник філологічної секції”(23 томи), “Українсько-руський архів”. Ці видання збагатили українську науку вагомими працями переважно в галузі українознавства, стали потужним засобом піднесення рівня національної культури.

Для створення Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка Львів став духовним центром усього українського життя й прогресивної української думки. А коли невдовзі (17 травня 1876 р.) з’являється нечуваний за своєю дикістю Емський указ про заборону в Російській імперії українського слова й українського письменства, погляди всієї Східної України звертаються до Львова, як до можливого загального осередку культурної української праці.

Під впливом “Товариства” в Галичині стали виходити різні літературні часописи. Слідом за “Правдою” з’явився літературний часопис “Зоря” (1880), потім “Життя і слово” (1894), а з 1898 р. – “Літературно-науковий вісник”.

Двотижневий часопис “Зоря” (редактор О. Партицький, а потім В. Лукач та О. Барковський) виходив у Львові з 1880 р. до 1897 р. З 1895 р. він перейшов у власність НТШ і практично зробився всеукраїнським органом, об’єднавши співробітників і передплатників з усіх українських земель.

Тут широко вміщувалися життєписи, спомини, листування визначних людей. За сприяння редакції “Зоря” відбулися також перші українські літературні конкурси, що мали неабияке значення для розвитку українського письменства. Саме в цьому часописі друкували свої твори молоді тоді українські письменники: Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Осип Маковій, Богдан Лепкий та інші. Завдяки заходам В. Левицького (В. Лукача) цей часопис незабаром перетворився з видання для українських родин у репрезентативний всеукраїнський літературно-науковий орган, що виходив аж до кінця XIX ст., коли його заступив “Літературно-Науковий Вісник”, сторінки якого в часи редагування М. Грушевським та І. Франком збагатилися цілою низкою перлин красного письменства.

Дякуючи заходам діячів “Товариства” головний на Західній Україні Львівський університет, хоча і поволі, через перепони з боку поляків, але все ж-таки поступово робив кроки на шляху до розвитку українізації: збільшувалася кількість українських кафедр, української професури (на кінець XIX ст. тут було вже 9 професорів-українців: М. Грушевський, О. Колесса, К. Студинський, С. Дністрянський, П. Стебельський, В. Вергановський, С. Рудницький, С. Томашівський, І. Свенцицький). Більш активними й масовими (за участю студентів) стали виступи щодо відкриття самостійного українського університету. Ці вимоги набули такої ваги, що австрійський цісар навіть погодився на відкриття університету в 1916 році, проте на заваді стала перша світова війна.

Товариство активно здійснювало опіку над студентською молоддю. Воно мало кілька фондів, з яких давало стипендії студентам. Товариство дбало також і про українські середні школи, вимагало від уряду поширення мережі українських гімназій, які, хоча й повільно, постійно зростали. Варто відзначити тісний зв’язок. Товариства з наддніпрянськими вченими і культурно-освітніми діячами. НТШ всіляко допомагало їм в їх тяжкій боротьбі проти царського уряду і великодержавницької шовіністичної російської громадськості за права української нації.

Новий етап у становленні й розвитку української освіти і школи в Україні розпочався після лютневої революції в Росії. Вона розпочалася 23 лютого 1917 р. загальним політичним страйком. Відразу ж після петроградських подій 3–4 березня 1917 р. в Києві було утворено Центральну Раду як представницький орган київських українських громадських організацій. Її очолив видатний український історик, професор Михайло Грушевський.

10 червня 1917 р. Центральна Рада обнародувала свій Перший Універсал, в якому проголошувалася автономія України. 15 червня М.Грушевський на сесії Ради виступив з повідомленням про створення нового виконавчого органу – Генерального Секретаріату, що мав здійснювати функції уряду України. Генеральним секретарем народної освіти призначено Івана Стешенка – відомого історика, літературознавця, письменника і громадського діяча, дійсного члена Наукового товариства ім.Т. Г. Шевченка.

5–6 квітня 1917 р. в м. Києві відбувся Перший Український педагогічний з’їзд, який ухвалив резолюції щодо розвитку українського національного шкільництва, висловлена була також думка про необхідність організації українського народного університету.

10–12 серпня того ж року пройшов Другий Всеукраїнський педагогічний з’їзд, учасники якого розглянули питання практичного здійснення українізації освіти, а також заснували Другий Всеукраїнський педагогічний з’їзд. На з’їзді з доповіддю “Рідна мова в школі” виступив Іван Огієнко, тим самим засвідчивши початок своєї активної участі у визвольних змаганнях України на новому етапі.

13–15 серпня 1917 р. в Києві відбувся Всеукраїнський учительський з’їзд, а у вересні – з’їзд “Просвіти” (мережа культурно-освітніх товариств) , на який прибули делегати не лише з українських губерній, а й з Бесарабії, Курської, Воронезької губерній.

На цих з’їздах було фактично завершено роботу щодо створення плану розбудови національної освіти та організації українського вчительства.

У цей час проводиться інтенсивна робота з українізації освіти: організація навчання українською мовою; запровадження українознавчих предметів; підготовки навчальних посібників та підручників українською мовою; відкриття нових українських шкіл та реорганізація російських в українські; підготовка вчителів-українців тощо. Українська школа будувалася на принципах єдності та наступності всіх шкіл, праві всіх на безплатну освіту, обов’язковості та світськості освіти.

29 квітня 1918 р. відбувається останнє засідання Малої ради виконавчого комітету Центральної Ради). Починається період Гетьманату (30 квітня 1918 р. до ліквідації – 15 грудня 1918 р.).

30 квітня Микола Василенко призначається головою Ради Міністрів, формує уряд, і того ж дня передає прем’єрські повноваження Федору Лизогубу – прихильникові російської орієнтації, а сам очолює Міністерство народної освіти. На цій посаді він перебуває недовго, але встигає зробити чимало для розбудови української школи й науки.

У цей час відбуваються такі зміни: замість принципу децентралізації запроваджується централізоване управління освітою, уповільнюються темпи українізації школи. З ініціативи Василенка при Міністерстві освіти було організовано комісії: з питань створення національної (світового рівня) бібліотеки; з наукових інструкцій та вищої школи; для вироблення законопроекту про – заснування Академії Наук. Народні університети в Кам’янець-Подільському і Києві перетворюються в державні. Український державний університет у Києві відкрився 6 жовтня 1918 р. Відкрито також Педагогічну академію в Києві, згодом перетворену в Українську науково-педагогічну академію. Вона мала готувати вчителів українознавства для середніх шкіл. У листопаді 1918 р. засновано Українську державну академію мистецтв. У Полтаві в 1918 р. на кошти земства і з участю місцевої “Просвіти” було відкрито Український історико-філологічний факультет. На його базі в 1920 р. створено Інститут народної освіти – один із кращих педагогічних інститутів України в наш час.

У Києві, Катеринославі почали діяти факультети з російською, єврейською та польською мовами навчання, велась підготовка щодо відкриття університету в Чернігові. Також було порушено питання про організацію українського університету у складі двох факультетів (юридичного та історико-філологічного) у Ніжині.

14 листопада 1918 р., коли гетьман П. Скоропадський проголосив Акт федерації, українська опозиція сформувала альтернативний орган влади – Директорію на чолі з Володимиром Винниченком і Симоном Петлюрою, які відкрито виступали проти гетьманського режиму. 14 грудня, коли Гетьман Павло Скоропадський зрікся влади, війська Директорії вступили до Києва.

25 грудня 1918 р. керівництво Директорії запропонувало ректорові Кам’янецького університету Івану Огієнку очолити Міністерство освіти. За його пропозицією при Міністерстві освіти було створено Велику раду, до складу якої ввійшли видатні вчені та громадські діячі. Директорія (середина грудня 1918 р. до початку листопада 1919 р.) прийняла постанови про запровадження в Україні всенародного і безкоштовного навчання, про поліпшення матеріального становища вчителів, про децентралізацію управління освітою. Було підготовлено “Проект єдиної школи в Україні”, який передбачав створення такої системи загальної освіти: молодша школа (4 роки), старша школа (4 роки), колегія (4 роки). Перших два ступені утворювали основну школу, а третій – середню. Директорія видала декрет про державну українську мову в Українській Народній Республіці.

В цей час у Західноукраїнській Народній Республіці було створено Державний Секретаріат Освіти і Віросповідань, законом “Про основні уладження шкільництва на Західній Області Української Народної Республіки” передбачалося, що всі школи на цій території стають державними, а вчителі, що у них працюють, – державними урядовцями. Державною мовою в усіх державних школах було проголошено українську; неукраїнське населення здобуло право на школи з навчанням рідною мовою. На жаль, історичні події розгорталися так, що реалізувати ці ідеї не вдалося.

1 січня 1919 р. Директорія прийняла Закон про українську мову, а 17 січня того ж року новий міністр освіти своїм наказом впровадив єдиний правопис з української мови для обов’язкового шкільного вжитку в усій Україні.

2 лютого 1919 р. Директорія у зв’язку з наступом більшовицьких військ змушена була переїхати до Вінниці. Російські частини вдруге захопили Київ. І знову в місті розгортається масовий терор протии українців, як і на початку 1918 р. 16 грудня 1919 р. більшовики вибили Денікіна з Києва. Цього ж місяця Іван Огієнко як міністр УНР створив при Кам’янець-Подільському державному університеті три комісії: для вироблення правничої термінології, для складання історичного словника української мови та комісію при богословському факультеті університету для перекладу Святого Письма українською мовою.

14 лютого 1919 р. радянський уряд України перебрався з Харкова до Києва. Однак, крім назви, у цьому уряді не було нічого українського. Державна мова – російська, адміністрація – російська. На селах почалися реквізиції. Жертвами “червоного терору” стали відомі діячі культури і науки України: це український педагог Юхим Щириця; Володимир Науменко – член київської “Старої Громади”, відомий український громадський і педагогічний діяч, історик, філолог, журналіст, колишній редактор часопису “Киевская старина”; Петро Дорошенко – культурний діяч, засновник української гімназії в Чернігові, один із засновників українського драматичного театру у Києві; професор Київського університету, геолог Петро Армашевський.

28 квітня 1920 р. уряд Директорії підписав з Польщею Варшавський договір, а також окрему військову конвенцію, згідно з якій Польща визнала УНР і зобов‘язалася надати їй військову підтримку. Варшавський пакт Семена Петлюри з Польщею від 21квітня 1920 р. про спільний наступ проти більшовиків дорого обійшовся Україні. В кінцевому результаті різні частини її опинилися під різними окупантами: Буковина – під румунськими (з 1918 р.), Закарпаття – під чеськими (з 1919 р.), Галичина – під польськими (з 1919–1920 рр.) і Наддніпрянщина – під російсько-радянськими (з 1920 р.).

На всіх окупованих землях доля української школи – початкової, середньої, вищої – складалась по-різному. Спільним було одне – ущемлення прав українців на освіту рідною мовою. Це відбувалось повсюди, на всіх територіях. Русифікація освіти, як і всього культурного та суспільно-політичного життя Наддніпрянської України, не була винятком із загального правила поведінки окупантів. Прикладом може слугувати політика так званої утраквізації (шкільна ситема, згідно з якою навчання учнів здійснюється двома мовами, причому офіційною стає не українська мова) на українських територіях. Це призвело практично до знищення українського шкільництва.

18 березня 1921 р. в м. Рига між Польщею, РСФРР та УСРР був підписаний мирний договір, який фактично анулював попередній Варшавський договір між Польщею і урядом УНР від 21 квітня 1920 р. Згідно з Ризьким договором було проведено новий поділ українських земель, цього разу вже між Польщею і радянськими Росією та Україною. Польський окупаційний режим взагалі забороняв діяльність українських шкіл. Почалися арешти й висилка українських діячів, нищення архівних та бібліотечних надбань. Натомість відкриваються російські школи, а для цього організовується відповідне навчання вчителів, видаються спеціальні російські підручники для галицьких шкіл.