22. «Повість минулих літ» - найвизначніша пам’ятка літописання Русі-України

Найвизначнішими пам’ятками історичної літератури є давні руські літописи, які несуть у цікаві відомості про соціально-економічне, політичне та культурне життя давньої Русі.

Найдавнішим літописом, що дійшов до наших днів вважається «Повість минулих літ», автором-укладачем якої був Нестор, чернець Києво-Печерського монастиря, який довів виклад історії до 1113 р. Далі над літописом працював ігумен Михайлівського монастиря на Видобичі Сильвестр. Він завершив роботу над текстом у 1116 р. Так постала 2 редакція, що збереглась у пергаментному Лаврентіївському списку. Над літописом працював третій редактор, який, довів розповідь до кінця 1117 р. Існує гіпотеза, що в роботі над цією новою редакцією брав участь син Володимира Мономаха Мстислав.

Літопис починається так: «Повість минулих літ Нестора, чорноризця Феодосієвого монастиря Печерського, звідки пішла Руська земля, і хто в ній почав спершу княжити, і як Руська земля постала», – автор намагається дослідити виникнення Руської держави, території, народу.

Подається детальний опис розселення 14 слов’янських племен. Описуються їхні звичаї, обряди і закони. Детально розповідається про весільний обряд у полян, зазначається, що у племен радимичів, в’ятичів, сіверян, древлян весіль не було, а були ігрища між селами, описується поховальний обряд в’ятичів .

Досить цікавим фактом є те, що літописець подає опис законів і звичаїв народів (сірів, бактріян, халдеїв, вавілонян, гелів, амазонок, половців та інших), які проживали поза межами Руської землі. Цей факт засвідчує, що у давнину вже були закладені певні уявлення про інші народи, які населяли в той час землю.

Основними засобами пересування були коні, вози, сани, човни і кораблі. Подається опис упряжі коней – уздечка, сідло, тощо. Є згадка про різні житлові споруди: тереми, будинки, і господарські прибудови: бані, хліви, голубники, стодоли, тощо. Автор літопису подає опис укріплення граду, є згадка про його дитинець, передгороддя, ворота, церкви і тощо.

Русь вела часті війни з сусідніми державами й народами, тому в літописі є згадка про спорядження руського воїна, опис його зброї.

Досить гарно подано релігійний світогляд русів. Описується релігійна реформа Володимира Великого, коли він на пагорбі встановив свій пантеон богів: (Перуна, Хорса, Дажбога, Сімаргла, Мокоші), приношення їм різноманітних жертв, навіть людських; про прийняття у 988 р. Володимиром християнства.

Є згадка про хмільні напої Київської Русі, про основні злакові культури, які вирощували слов’яни : овес, пшеницю, згадуються висівки.

Подається опис давнього обряду поховання русів-християн, коли мерця проводили у останню дорогу на санях у будь-яку пору року, згадується народне голосіння за померлими. Вказується, що тіло не спалювали, а ховали у труні.

Отже, «Повість минулих літ» – це цінне історичне й етнографічне джерело, яке містить цікаві та змістовні описи матеріальної і духовної культури слов’ян V- XII ст.

23. Культурне життя в Україні доби революції 1917-1921 рр.

Боротьба за соціальне та національне визволення сприяла духовному піднесенню українського народу. Царська імперія розпалась, а більшовицька не встигла сформуватись, і це давало надії на становлення і розвиток української держави і, відповідно, національної культури. Однак в умовах жорстокої боротьби за владу освіта, наука і культура стали заручниками політиків. Масове деформування свідомості, чисельні втрати серед носіїв культури внаслідок загибелі чи еміграції надавали культурному процесові 1917—1921 pp. в Україні трагічного відтінку.

У 1917—1921 pp. освіта в Україні опинилася в центрі боротьби різних політичних сил. Центральна Рада і гетьманат проводили українізацію школи. Відкривалися нові українські гімназії, вводились навчальні програми, які передбачали обов'язковість вивчення української мови, історії та географії України. Натомість більшовики переробляли навчальні плани на свій лад, дбаючи насамперед про виховання дітей в дусі відданості ідеям соціалізму. Так, Всеукраїнська вчительська спілка, яка не сприймала радянських реформ у шкільній справі, була розпущена. Така ж доля спіткала національні культурно-освітні організації — "Просвіти". Вони були особливо популярними на селі й об'єднували всіх, хто дбав про українську культурну спадщину.

Радянська влада намагалася реформувати освіту, зробити її систему підконтрольною і спрямованою на зміцнення більшовицького режиму. У 1920 р. зросла кількість шкіл і учнів, певних успіхів було досягнуто в ліквідації неписьменності серед дорослого населення.

Активна боротьба розгорнулася за вищу школу. Передусім на навчання приймалися вихідці з робітничого класу та селянства. Університети були ліквідовані, замість них з'явились інститути народної освіти. Оскільки вступ до вузів вимагав певного рівня знань, то для підготовки майбутніх студентів було відкрито робітничі факультети.

У добу гетьманату було створено Українську академію наук. Її першим президентом став В. Вернадський. Після встановлення радянської влади деякі видатні вчені емігрували, але більшість продовжувала плідно працювати.

Нелегко складалася творча доля українських письменників і поетів. Вони вболівали за українську національну революцію, болісно переживали події громадянської війни. У цей час на повен голос заявили про себе талановиті поети Павло Тичина, Володимир Сосюра, Василь Чумак. Ще один з обдарованих поетів— Олександр Олесь — назавжди залишив Батьківщину.

Багато зробив для розбудови української культури гетьман П. Скоропадський. Відкривалися українські університети, бібліотеки, театри. Зокрема, у 1918 р. було засновано Український театр драми та опери, Українську державну капелу під проводом О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр. Нові музично-драматичні установи та творчі колективи з'явилися в Україні і в 1919-1920 pp.

Помітною стала творчість нового драматичного театру ім. І. Франка, який очолював Гнат Юра, колективу митців на чолі з Лесем Курбасом, відомих виконавців О. Мар'яненка, Г. Борисоглібської, композиторів М. Леонтовича, Б. Лятошинського, Г. Верьовки.

Завдяки діяльності Центральної Ради у Києві наприкінці 1917 р. було відкрито Українську академію мистецтв, яка об'єднала видатних художників. У цей час в Україні творили майстри живопису і графіки М. Бойчук (перший ректор академії), Василь та Федір Кричевські, О. Мурашко, Г. Нар-бут. Георгій Нарбут є автором проектів грошових знаків Центральної Ради і гетьманського уряду, державного герба і печатки, поштових марок, військової форми.

У роки революції і визвольних змагань в середовищі українських віруючих і духовенства зріло прагнення мати самостійну (автокефальну) церкву. Однак Російська православна церква намагалась не допустити втрати контролю над єпархіями колишньої царської імперії.

Проголосити автокефалію на Всеукраїнському православному соборі у січні 1918 р. не дозволили більшовики. Більшовицька партія розгорнула запеклу боротьбу з релігією та церквою. Храми і монастирі закривались, віруючі і духовенство зазнавали переслідувань. Ідея проголошення УАПЦ стала частиною українського національно-визвольного руху.