4.3. Інтерпретативна функція.

Знаки репрезентують речі, предмети, події, процеси, справи, емоційні ситуації і т.д. Різного роду референція може бути реальною або уявною, тобто такою, що стосується художньої чи якоїсь іншої уяви.

Тобто знаки можуть репрезентувати відношення у реальному світі, і відношення уявного універсуму. Хоча вони однаково правильні і важливі, вони проте залишаються не самодостатніми, оскільки у них відсутній той семіотичний елемент, який Пірс назвав «інтерпретантом».

Таким чином, феномен стає знаком лише тоді, коли він надається до інтерпретації. (Наприклад, слід на піску стає семіотичним знаком, коли він стає слідом, скажімо, вовка або собаки чи лисиці.)

Це означає, що знаки покладають перед нами не лише репрезентативне відношення до речей і подій чи референційне відношення до об’єктів, (станів, процесів в універсамі), але вони також вказують на можливе значення.

Отже, говоримо про третю функцію знака – інтерпретаційну; вона визначає такий елемент знакового відношення, який називаємо – інтерпретантом.

Вважається, що ключовою ідеєю у семіотиці є поняття інтерпретанта. У залежності від тлумачення його природи, розумітимемо суть продуктивності знакових дій та викликаних ними ефектів.

Суттєвою рисою інтерпретанта є його здатність опосередковувати фізичне і об’єктне буття. Опосередкування – суть інтерпретанта та інтерпретації; на рівні опосереднення виникає те, що звично називаємо розрізненням, або відмінністю між речами і об’єктами чи між фізичним та об’єктним буттям.

Таким чином, інтепретант – це опосереднення відмінності між речами та об’єктами, відмінності, що виникає внаслідок встановленого знаком відношення між речами або об’єктами і тим, хто їх сприймає.

Інтерпретант може бути у фізичній іпостасі, але може в ній і не бути, тобто не бути фізичним елементом. У разі, коли інтерпретант немає фізичної іпостасі, він існує як ментальний елемент. Процес інтерпретації є неперервним і безмежним: речі стають знаками, знаки – об’єктами, об’єкти – інтерпретантами, а інтерпретанти знову стають об’єктами у системі іншої знакової дії.

Дж. Ділі: «унікальність інтерпретанта як ментального явища полягає в тому, що він у своєму первинному бутті був знаком, а не об’єктом чи інтерпретантом, чим він стає у процесі семіотичного поступу, або семіозу» (73).

Оперування інтерпретатацією належить фактично до інтелектуальної функції розуміння і лежить в основі формування розуму і розумної поведінки. Інтерпретант не завжди має ментальний спосіб буття, проте, коли він виступає передумовою відношення між знаками і речами, то викликає ментальність, як стан інтерпретативної обумовленості. Очевидно, виникнення інтерпретанта зумовлене когнітивною природою самого біологічного організму у його здатності здійснювати сприйняття речей чи сигналів не як стану внутрішнього відчуття, а властиво як відчуття, яке стосується зовнішнього знаходження речей, предметів чи сигналів.

V. Мова як комунікативна й моделююча система репрезентації. Семіотична функція мови.

5.1. Мова і мовлення. Зазвичай про мову йдеться у відношенні до її комунікативної функції, яка визнається головною. Поряд з іншими, визначається також пізнавальна функція мови, хоча тлумачиться на досить «туманному» рівні, що має мало спільного з її когнітивними властивостями, бо йдеться переважно про слово як носія знань.

Сутність комунікації пояснюється діалоговими можливостями спілкування. Проте діалог, як розмова двох, не є сам по собі повноцінною комунікацією, в якій учасники діалогу стають «активаторами» прирощення значень і смислу. Тобто мова діалогу залежить від: (а) ситуації, у якій діалог ведеться, від (б) міри відкритості учасників діалогу щодо своїх думок та від (в) властиво інтелектуального рівня спілкування. Останній, у свою чергу, передбачає здатність критично і самокритично вести мовлення і вміння логічно раціонально подавати судження.

Мова виконує функцію комунікації; а це вказує на те, що комунікативна функція мови вимагає такої референції, що сягає поза особливості відчування й сприймання конкретних речей, які в природі мають неповторні характеристики. Наприклад, у повідомленні «я бачив чудову фіолетову троянду», реципієнт жодним чином не може одержати інформацію про ту конкретну троянду, про яку повідомляється. Він одержує повідомлення на рівні абстракції, яку означаємо словом «троянда». Тобто комунікація вимагає узагальнених понять і категорій. Тому говоримо, що мовне повідомлення залучає до комунікації уяву та уявлення членів комунікації. Проте, чим більша міра індивідуального, суб’єктивного уявлення буде присутня у слові-повідомленні, тим менший рівень розуміння між членами комунікації. Важливо піднятися на певний спільний рівень уявлення, що узвичаюється за словом як міра його абстрактності.

Тобто процес репрезентації реальності – це водночас процес вилучення з комунікації суб’єктивних чинників її індивідуального сприймання.(????) З іншого боку, йдеться про те, що комунікація – це завжди певного ґатунку узгоджування, конвенція, узвичаєння знаків комунікації в контексті мови як явища культури.

Отже, виникає питання, чи комунікативна функція мови є головною її функцією, як це прийнято вважати у всіх лінгвістичних підручниках? Тобто, чи мова й мовлення зводяться винятково до комунікативного повідомлення, або до обміну інформацією про реальність?