2.4. Розрізнення довкілля і середовища (видосвіту)

«Розвиток знакової мови відбувається паралельно з розвитком фізичних органів чуття і синоптичної нервової структури. Він полягає у передачі сенсорних сигналів м’язам і залозам і … функціонує в інтересах елементарних біологічних потреб: самозбереження, росту, спадковості. … «Таким чином, навіть ментальність тварини виникає на примітивній семантиці… Пристосування до довкілля (і перетворення його у придатне для виживання середовище) є метою ментальності і мірою її успішності» (Лангер, 31).

Проте людина використовує знаки не лише для вказування на предмети, але й, на відміну від тварин, для уявлення про них.

2.5. Притомність-відання-розуміння-знання

Отже, щоб бути відомим і сприйнятим – не означає бути знаним. Відати і знати – це різні стани сприйняття. Міра селекційного сприйняття інформації як такої, що існує повсякчас у незліченній кількості довкола живої істоти, є мірою притомності сприймаючого. Відання стосується позначення реальності як такої чи її виокремлених об’єктів та їх сприйняття у стані притомності. Відання є функцією розуміння, джерела якого сягають тілесної організації живої істоти, пов’язані прямо з її чуттєво-емоційним сприйманням довкілля.

Тоді як «знати» – означає сприймати відношення між речами-об’єктами. Властиво, знання – це усвідомлення існування відносин між об’єктами, створених за допомогою уяви та віртуального простору, які своєю чергою є інструментами розбудови суб’єктності, або особового «Я».

Якщо відання притаманне для тілесного рівня сприймання й не потребує самоусвідомлення з його центром довкола «я», то знання, навпаки, виникає через формування вербальної знакової системи сприймання й потребує розвиненої самосвідомості. Тобто відання – це такий стан притомності, на рівні якого оперування речами-знаками не обумовлюється їх абстрактно-поняттєвою об’єктністю.

Таким чином, об’єкт існує лише в мережі знакових відношень, чи в «семіотичній павутині», утворюваній за участю вербального сприйняття людиною, як представником комунікативної спільноти. У широкому сенсі до семіотичної системи належать: знаки, символи, об’єкти, концепти та уява, через яку об’єкти і концепти набувають стану існування.

Загалом, реальність, яку сприймаємо, дається нам через знаки та знаково-символічні системи, тому говоримо, що вона не відображається у свідомості, а саме репрезентується в сприйнятті та його теоретичному забезпеченні.

ІІІ. СЕМІОТИЧНА КОМПЕТЕНЦІЯ

3.1. Основні функції семіотичної компетенції

Володіючи спеціальною й елементарною здатністю міняти речі на знаки, кожна жива істота формує певний цикл довкола свого життя. Вони змінюють своє довкілля на середовище (ЖИТТЄСВІТ на ВИДОСВІТ) в якому кожен може точно себе орієнтувати. Вони повинні бути здатними сприймати речі як знаки їжі, небезпеки, присутності інших тварин свого або чужого виду, для можливості руху, визначення території тощо. Інакше вони не могли б мати середовища, придатного для життя.

Таким чином, існує

1. первинна функція семіотичної компетенції: перетворення речей на знаки, які разом формують середовище, у якому організм може жити. Хоча для кожної істоти існує його власне середовище, і вони принципово не є тотожними, їхні цикли все ж перетинаються.

Хлопчина створює знаки з каменя і води, роблячи певну кількість висновків на основі вибраних матеріальних якостей речей.

Цей сортуючий процес відбувається за допомогою коду, з яким істота вже знайома. Використовуючи його, вона нехтує характеристиками, які не є важливими у даному специфічному контексті (наприклад, кольором, запахом, звуком тощо), натомість застосовуючи інші. Істота здійснює інтерпретацію.

2. Друга базова функція семіотичної компетенції – забезпечує повторюваність феномена, який запам’ятався і зберігся у звичаях, тому ми можемо використовувати знаки для того, щоб робити висновки щодо природи світу. Отже, говоримо про функцію узвичаєння, або конвенції.

Семіотика стосується нашої залученості в такий базовий процес, складовими якого є життя організмів, життя людини, та довкілля у широкому значенні, а також наслідки наших спроб зробити світ довкола нас нашим світом.

У широкому сенсі, семіотика охоплює усі форми створення та обміну значенням на основі феноменів, які були закодовані як знаки. Питання про те, чи запропонована у такий спосіб інформація належить до цілої біосфери від клітини до динозавра чи лише до людського світу, а чи інформація формується й обмінюється у машинах, роботах, комп’ютерах і т.д., наприклад, як електронні сигнали в органічному чи неорганічному матеріалі, чи вона належить до книжкового тексту чи до повсякденної комунікації, – це лише справа відмінностей у широкому полі інтерпретації.

Однак, ми хочемо звузити дефініцію, підкреслюючи, що межі семіотичної компетенції стосуються тих дій, які пов’язані знаками з інтенційно-визначеними (детермінованими) діями, свідомими чи підсвідомими. Для нас, семіотика належить до живого світу.

(Поняття інтенції стосується передусім феноменології. В українській мові воно передається словом настанова. Отже далі натомість слова інтенція, вживатиму «настанова»)

Знакові процеси викликають семіотичний інтерес коли вони інтегровані у довкілля, де стають можливими інтенції. Знаковий процес у такому контексті передається як дискурс.

Семіотична компетенція людини дає нам більше свободи, ніж тварині, щоб конструювати середовище й орієнтувати себе, але вона також робить це середовище більше нестійким і відкритим для інтерпретації.

Знаки не лише поділяють контекст з іншими знаками; але значення знака, його правдоподібність і валідність часто опираються на чисельні непрямі припущення, які стосуються реально існуючого (дійсного) контексту між знаками. Це означає, що знаки конституюються у текстах.

Людина має фундаментальну рису, завдяки оснащенню семіотичною здатністю. Це не просто здатність, якими володіють, скажімо, собака чи комар у тому, щоб адаптуватися до природою даного довкілля і перетворювати його у середовище, в якому вони можуть вижити. Ми, люди, можемо у значних розмірах також модифіковувати дане довкілля.