VIII. Семіоз та еволюція
8.1. Семіоз. Цей термін запроваджений Ч. С. Пірсом для відсилання думки до процесу «творення значень», прирощення значень. Перед дослідником, який висловлюється про існування реальності та її змістовні характеристики, одним з найскладніших аспектів є тлумачення не просто буття, яке існує незалежно від людини, але тлумачення його з погляду на буття, реальність, як процес, як мінливість, як становлення його у світі й розгортання у знаннях.
Семіоз – це активність, дія знаків і знакових систем. Проте існує принципова відмінність у підходах до семіозу в контекстах семіології та семіотики. Якщо перша розглядає семіоз крізь призму лінгвістики чи в ліпшому разі – антропології, то власне семіотики виводить природу семіозу, тобто знакової активності, поза антропоцентичну парадигму. До речі, принципове несприйняття антропоцентризму було притаманне вже для структуралістів, проте вони не просунулися далі й залишилися в межах його абстрактної критики. Сучасна семіотика, яка спирається на ідеї Пірса, розглядає семіоз як складний багаторівневий процес, що властивий не лише для людського розвитку, але й для всього живого й неживого у світі.
8.2. Рівні семіозу: антропосеміоз, зоосеміоз, фітосеміоз і фізіосеміоз, що відбувається на макрорівнях й пов’язує всі інші рівні семіозу.
Семіоз як вид активності, або дія знаків, включає в себе три елементи: знак – об’єкт – інтерпретант. Найвизначнішою його особливістю є те, що один з цих трьох елементів не потребує бути актуально існуючою річчю. Пірс називає цей елемент інтерпретантом; найістотнішою ознакою інтерпретанта є те, що він виникає з ВІДНОШЕННЯ між фізичним та об’єктним буттям знака.
Відношення, це слово, що можливо найчастіше зустрічається у нашій мові, але парадокс його застосування полягає в тому, що відношення саме по собі для нашого розуму вказує лише на зв'язок між чимось, проте його власна семантика залишається непрозорою й туманною. Як правило, слово відношення нічого окрім вказівки поза себе, нічого більше не означає. Хоча насправді так не. Може навіть цілком навпаки: лише реальність відношення між речами чи об’єктами робить щось діючим та актуальним. З погляду семіотики Пірса, між фізичною річчю та її об’єктом встановлюється відношення відмінності, тобто виникає внутрішня диференціація того, що його позначення залишається фізичною річчю. Коли ця фізична річ позначається, стає позначеною, то завдяки знакові вона диференціюється на відношення «річ-обєкт», а власне дей «диференціал» набуває роль інтерпретанта речі вже як об’єкта для того, хто залучив річ у знакові відношення.
Умберто Еко доповнив термін семіоз своїм терміном «безмежний семіоз», або «необмежений семіоз» (Merell, 1988), щоб підкреслити, що такий елемент знака, як позначуване (signified) має здатність до безперервного й необмеженого комунікативного функціонування й обміну у процесі якого воно (тобто позначуване) стає позначувальником (signifier), а далі знову – позначуваним. У концепції Пірса таке перетворення відбувається завдяки інтерпретанту (не плутати з інтерпретатором), в концепції Барта – завдяки конотації, у Деріди – через «вільну гру позначуваного», а в Лакана через «висковзування позначуваного» (наприклад, зі знака «ГС» у його осучасненій інтерпретації в російському контексті висковзнуло те, що він первинно позначав і денотував. Цікаво, що оскільки ГС є знаком-символом неукраїнського культурно-мовного контексту, то його використання політичними силами неминуче веде до протистояння й конфлікту в українському середовищі. Але справа так є не тому, що це українське середовище якесь особливо регідне до чужої символіки. Друга світова війна принесла дуже багато лиха, наприклад, для поляків, проте використання символу «ГС» у польському середовищі було б таким самим насильством над почуттями, як і для українців. )
Умберто Еко якось іронічно й провокативно говорив, що «семіотика – це така дисципліна, яка вивчає все, що може бути використане для ошуканства