Зміст

Вступ

Розділ 1. Концептуальні основи поділу сучасного права

1. Поняття та властивості права

1.2 Вплив Римського приватного права на поділ сучасного права

Розділ 2. Приватне право. Поняття та загальна характеристика

2.1 Поняття та ознаки приватного права

2.2 Предмет та метод приватного права.Загальні положення

2.3 Загальна характеристика основних галузей приватного права

Розділ 3. Публічне право. Основні засади

3.1Поняття і властивості публічного права

3.2 Місце галузі публічного права в загальній системі права України

Висновок

Вступ:

Актуальність теми:  зумовлена ​​ускладненням зв'язків і відносин соціуму, комплексний характер яких об'єктивно вимагає інтеграції права в приватно та публічно-правові блоки, що викликає потребу визначення нових граней спільності і відмінності галузей права для більш повного використання потенційних можливостей системи права в забезпеченні ефективної правової регламентації. 

Метою даної роботи є розгляд проблеми приватного та публічного права в рамках теорії держави і права. 

Об’єктом даної роботи є приватне право та публічне право.

Структура роботи: вступ,поняття та властивості права, вплив Римського приватного права на поділ сучасного права, поняття та ознаки приватного права, предмет та метод приватного права; загальні положення , загальна характеристика основних галузей права, поняття і властивості публічного права, місце галузі публічного права в загальній системі права України, висновок.

Розподіл права на публічне (juspublicum) і приватне (jusprivatum) визнавали ще у Давньому Римі. Публічне право, за твердженням римського юриста Ульпіана, те, що належить до положення римської держави; приватне — яке належить до користі окремих осіб. Надалі критерії приналежності права до приватного чи публічного уточнювалися, однак визнання наукової і практичної цінності поділу права на публічне і приватне залишалося незмінним.    Приватне право — це право, що захищає приватні інтереси особи в її взаєминах з іншими особами. Воно регулює такі сфери життєдіяльності суспільства, безпосереднє втручання вякі з боку держави є обмеженим. Для регулювання за допомогою приватного права характерним є наступне: перевага диспозитивних норм; юридична рівність суб’єктів правовідносин; вільне волевиявлення суб’єктів при реалізації своїх прав; самостійне визначення відповідальності за свої обов’язки і дії; широке використання договірної форми регулювання; гарантований судовий захист; переважна орієнтація на задоволення особистих та корпоративних інтересів. Приватне право охоплює такі галузі, як цивільне право, сімейне, житлове право, цивільний процес, трудове, земельне право, міжнародне приватне право, торговельне право.Інша сфера дії публічного права, в якій реалізується публічний інтерес. Для публічного права характерні наступні ознаки: орієнтація на задоволення публічних інтересів; однобічне волевиявлення суб’єктів права, що мають владні повноваження; ієрархічні відносини суб’єктів; перевага імперативних норм. Імперативність норм публічного права чітко виражає наказовий характер, коли їх обов’язковість поширюється на всіх учасників правовідносин у сфері компетенції державних органів і посадових осіб. У публічно-правових відносинах сторони виступають як юридично нерівноправні. Однією з таких сторін завжди виступає держава або її орган (посадова особа), наділений владними повноваженнями. У сфері публічного права відносини регулюються винятково з єдиного центра, яким є державна влада.

  Публічне право виражає державні, міждержавні і загальні суспільні інтереси. До предмета регулювання публічним правом відносять: устрій і функціонування держави та її інститутів; основи правової системи, правотворчості і правозастосування; принципи, норми й інститути міждержавних відносин і міжнародних організацій.

   До публічного права можна віднести наступні галузі: конституційне право; адміністративне; фінансове; адміністративно-процесуальне; кримінальне; кримінально-процесуальне; виправно-трудове; арбітражний процес; міжнародне публічне право; міжнародне гуманітарне право; екологічне право.

   Межі між приватним і публічним правом досить хиткі, що значно впливає на їх співвідношення.

Розділ 1. Концептуальні основи поділу сучасного права

1. Поняття та властивості права

Аналіз принципу правової рівності свідчить про внутрішню єдність і загальний зміст формальної рівності, єдиного масштабу і рівної міри свободи індивідів, загальної справедливості. Ці значеннєві компоненти принципу правової рівності (і разом з тим аспекти характеристики об'єктивних властивостей права) являють собою взаємозалежні визначення сутності права в його розрізненні з законом.

Різні визначення права, що представляють собою різні напрямки конкретизації змісту принципу правової рівності, виражають єдину (і єдину) сутність права. Причому кожне з цих визначень припускає й інші визначення в загальнозначеннєвому контексті принципу правової рівності. Звідси і внутрішня значеннєва рівноцінність таких зовні різних визначень, як: право — це формальна рівність, право — це загальна і необхідна форма свободи в суспільних відносинах людей, право — це загальна справедливість і т.д. Адже формальна рівність так само припускає волю і справедливість, як останні — перше й один одного.

Ці визначення права через його об'єктивні сутнісні властивості виражають у цілому природу, зміст і специфіку права, фіксують розуміння права як самостійної сутності, відмінної від інших сутностей. Як ці об'єктивні властивості права, так і характеризуема ними сутність права відносяться до визначень права в його розрізненні з законом, тобто не залежать від свободи законодавця, історично і логічно передують закону [7, c. 185].

До цих вихідних сутнісних визначень права (чи до визначень сутності права) у процесі так називаної "позитивації" права, його вираження у виді закону, додається нове визначення —- владна загальнообов'язковість того, що офіційно визнається і встановлюється як закон (позитивне право) у визначений час і у визначеному соціальному просторі.

Але закон може як відповідати, так і суперечити праву, бути (у цілому чи частково) формою офіційно-владного визнання, нормативної конкретизації і захисту як права, так і інших . (неправових) вимог, дозволів і заборон. Тільки як форма вираження права закон являє собою правове явище. Завдяки такому закону принцип правової рівності (і разом з тим загальність рівної міри свободи) одержує державно-владне, загальнообов'язкове визнання і захист, здобуває законну силу. Лише будучи формою вираження об'єктивно обумовлених властивостей права,

закон стає правовим законом. Правовий закон це і є право (із усіма його об'єктивно необхідними властивостями), що одержала офіційну форму визнання, конкретизації і захисту, словом — законну силу.

Правовий закон — це адекватне вираження права в його офіційному визнанні, загальнообов'язковості, визначеності і конкретності, необхідних для діючого позитивного права.

Реальний процес "позитивації" права, його перетворення в закон, поряд з необхідністю обліку об'єктивних властивостей і вимог права, залежить від багатьох інших об'єктивних і суб'єктивних факторів (соціальних, економічних, політичних, духовних, культурних, власне законотворчих і т.д.). І невідповідність закону праву може бути наслідком правозаперечувального характеру будуючи, антиправову позицію чи законодавця різного роду його помилок і промахів, низькою правовою і законотворчою культурою і т.д .

Основне розходження між вихідними визначеннями права, що фіксують об'єктивні властивості права, і цим додатковим визначенням полягає в тому, що об'єктивні властивості права не залежать від свободи законодавця, тоді як загальнообов'язковість правового закону, яка мається на увазі об'єктивною природою права, залежить і від свободи законодавця (від офіційно-владного опосередкування між вимогами права і формою їхнього конкретного законодавчого вираження, від владних оцінок і рішень), і від ряду об'єктивних умов (ступеня розвиненості соціуму, наявності умов, об'єктивно необхідних для появи і дії правових законів, і т. д.)

Стосовно до права в його збігу з законом (тобто до правового закону, до позитивного права, що відповідає принципу і вимогам права) усі названі визначення права (права в його розрізненні з законом і права в його збігу з законом) мають субстанціальне значення, розкривають різні моменти сутності правового закону і, отже, входять у його загальне (і єдине) поняття

Зі сказаного ясно в принципі можливі дефініції поняття права в його розрізненні з законом і дефініції права в його збігу з законом (т. е дефініції правового закону, позитивного права, що відповідає об'єктивним вимогам права), але логічно неможливо єдине поняття (і відповідна дефініція) права в його розрізненні з законом і антиправового (правопорушуючого) закону.

Тому, говорячи нижче про загальний (і єдиному) понятті позитивного права і відповідних дефініціях, ми скрізь маємо на увазі правовий закон, тобто позитивне право в його збігу, але не в розбіжності і протиріччі з об'єктивними властивостями і вимогами права. Тут скрізь ми оперуємо правовими визначеннями і правовими поняттями, що припускають об'єктивну правову природу і характер відповідних феноменів

Сполучення різних визначень позитивного права, що відповідає об'єктивним вимогам права, в одному понятті означає їхнє об'єднання (сполучення, ущільнення, синтез, конкретизацію) по тій самій підставі, оскільки мова йде про різні прояви і визначення єдиної правової сутності. Причому ці різні визначення права (у силу їх понятійної і сутнісної єдності) не тільки доповнюють, але і мають на увазі один одного. Саме це дає логічну підставу в дефініції (по необхідності — короткої) загального поняття такого позитивного права (тобто правового закону) обмежуватися лише деякими основними визначеннями (характеристиками), що резюмують у собі й одночасно припускають всі інші визначення сутності права.

Зі змісту концепції розрізнення, що викладається, і співвідношення права і закону випливає, що навіть сама коротка дефініція простішого поняття такого позитивного права (правового закону) повинна містити в собі, як мінімум, два визначення, перше з який містило б одну з характеристик права в його розрізненні з законом, а друге — характеристику права в його збігу з законом. З обліком цього можна сформулювати ряд відповідних дефініцій

Так, позитивне право, що відповідає об'єктивним вимогам права (закон у його збігу з правом), можна визначити (тобто дати коротку дефініцію його загального поняття) як загальнообов'язкова формальна рівність; як рівну міру (чи масштаб, форму, норму, принцип) свободи, що володіє законною силою, як справедливість, що має силу закону. У більш розгорнутому виді (з обліком усіх субстанціальних характеристик права) загальне поняття такого позитивного права (правового закону) можна визначити як загальнообов'язкову форму рівності, свободи і справедливості Те ж саме юридичне праворозуміння на більш звичному для легізму мові можна виразити як загальнообов'язкову систему норм рівності, свободи і справедливості.

Усі ці (і можливі в цьому ряді інші) дефініції по своєму змісті рівноцінні, оскільки визначають те саме поняття позитивного права, що відповідає об'єктивній природі і вимогам права. Розходження цих дефініцій (акцент на тих чи інших субстанціальних визначеннях права), найчастіше диктовані актуальними цілями і конкретним контекстом їхнього формулювання, не торкаються суті справи, тим більше що одні субстанціальні визначення права (і відповідні дефініції) мають на увазі і всі інші, прямо не згадані [16, c. 153].

Отже, право – це це обумовлена ​​природою людини і суспільства система регулювання суспільних відносин, що виражає свободу особистості, та якій притаманні нормативність, формальна визначеність в офіційних джерелах і забезпеченість можливістю державного примусу. [14;228 – 230]