МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Черкаський Національний університет імені Богдана Хмельницького

Курсова робота

«Адаптація учасників бойових дій»

Виконала:

Студентка ІІ-А курсу

Психологічного факультету

Сергієнко Анастасія Сергіївна

Керівник:

Чистовська Юлія Юріївна

Черкаси – 2013

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І. Пост-травматичний синдром та його прояви

1. Загальна характеристика пост-травматичного стресового синдрому

2. Прояви і наслідки пост-травматичного стресового синдрому

Розділ ІІ. Проблеми адаптації військовослужбовців

1. Особливості прояву пост-травматичного стресового синдрому у військовослужбовців

2. Методи терапії і адаптації учасників бойових дій

ВИСНОВКИ

Список використаних джерел

ВСТУП

Дана робота присвячена дослідженню питання адаптації військовослужбовців, що повернулися з місць проведення бойових дій.

Актуальність: вирішення даної проблеми має велике не тільки теоретичне, а й практичне значення, адже на даний момент Україна входить до списку країн, чиї миротворці приймають активну участь у бойових діях різних країн. Наші військовослужбовці приймають участь у встановленні миру на Кіпрі, в Конго, Косово, Ліберії, Південному Судані, Кот-д’Івуарі, Киргизстані. Ця проблема не втратила своєї актуальності і в інших країнах світу.

Об'єктом дослідження є явище посттравматичного стресового розладу і адаптаційний процес. Предметом є адаптація учасників бойових дій, що включає в себе терапевтичну психологічну допомогу ветеранам.

Метою даної роботи є опис адаптаційного періоду учасника бойових дій, дослідження проявів посттравматичного стресового розладу, вивчення впливу бойових дій на психічний стан учасників.

В цій роботі нами встановлені наступні задачі:

1. розкрити поняття і особливості посттравматичного стресового розладу,

2. встановити специфіку його прояву у військовослужбовців,

3. описати явище дезадаптації,

4. узагальнити методи і засоби терапії учасників бойових дій.

Об’єкт, предмет, завдання та мета нашої роботи передбачили її структуру: вступ, два розділи, висновки, список використаних джерел та додатки. У першому розділі наводиться визначення та загальна характеристика пост-травматичного стресового синдрому, а також його наслідків і впливу; в другому розділі розглядається пост-травматична адаптація військовослужбовців, проблемні питання, а також методи психологічної реабілітації.

Під час написання даної роботи була використана такі джерела, як робота Єреміної «Социально-психологическая адаптация граждан, принимавших участие в боевых действиях», де описаний процес адаптації до цивільного життя учасників бойових дій, а також наведені методи та приклади реабілітаційної терапії. В роботі В. Лєбєдєва «Личность в экстремальных условиях» десята глава повністю присвячена впливу небезпеки на психічну діяльність особистості. Робота «Психогения в экстремальных условиях» за авторством Александровського Ю. А. розкриває поняття психогенії та дає детальну характеристику явища і процесу його формування в екстремальних умовах. В статті «Психоемоційна корекція та реабілітація поведінки учасників війни» Ільхама Мірзоєва дається визначення поняття «політична соціалізація», визначається проблема політичного відчуження. В статті Л. Цимбаєвої «Личность в экстремальных условиях», на прикладі В'єтнамської і Афганської воєн розкривається проблема адаптації військовослужбовців до цивільного життя в умовах віддаленості бойових дій від країни проживання.

Розділ і. Пост-травматичний синдром та його прояви

1. Загальна характеристика пост-травматичного стресового синдрому

1.1. Картина розладу в історичному розвитку

Гостра стресова реакція і посттравматичний стресовий розлад – це порівняно „молода” картина розладу, визнана Всесвітньою Організацією Охорони здоров’я у 1980 році хворобливим розладом. Ці проблеми систематично досліджуються в рамках психотравматології (науки, яка займається різноманітними наслідками психічних травматизацій) і щораз більш диференційовано описуються. Також і терапевтичні методи та механізми їхньої дії чимраз глибше досліджуються емпірично і за допомогою метааналізу (напр., van Etten, M., Taylor, S. (1998)).

Суттєвим є той факт, що такі розлади проявляються як наслідки зовнішніх „шкідливих факторів”, так званих „екстремально обтяжливих подій”, які піддаються об'єктивації. Їх необхідно чітко відмежовувати від „обтяжливих життєвих обставин” (порів. також HUBER, 2003 a, с. 37 і далі).

Історично цей феномен відомий під назвою „окопний невроз”, „носіїв” якого після 1-ої світової війни зневажливо називали „боягузами війни”. У 1941 році Kardiner запровадив поняття „психоневрозу”, яке без сумніву стало попередником сучасного, більш диференційованого опису нейрофізіологічних і нейробіологічних механізмів виникнення та існування розладу – тут слід згадати новаторське дослідження Bessel van der Kolk (напр., van der Kolk, 1997). Поняття, яке увів Kardiner, ілюструє фізичні і психічні хронічні основні симптоми, які проявляються пізніше.

Поряд із цими травматизаціями, які виникли внаслідок міждержавних конфліктів, ще у 19 ст. Freud i Janet повідомляли про схожі картини самопочуття, перш за все у жінок. Пояснення до цих спостережень дуже нагадують сучасні дефініції травми – як подій, що „руйнують нормальну можливість опрацювання”. Фази успішної терапії Janet також характеризував „стабільністю”, „пропрацюванням травми” і „реінтеграцією у життєве оточення”. Нажаль, Freud i Janet були непослідовними у тезі про „зовнішні причини”, через що, мабуть, не визнавались симптоми багатьох потерпілих у наступні 80 років.

Лише порівняння симптомів ветеранів війни у В’єтнамі і продемонстрованих у рамках руху за права жінок наслідків сімейного і сексуального насильства у 60 та 70-х роках попереднього століття внесли справжнє пожвавлення у процес визнання цих недуг. Провідну роль у цьому відігравала Judith Herman, у зв'язку із чим виник відомий заголовок „Шрами насильства” ( Herman, J.L.(1994, Neuauflage 2003)). Згодом у 1980 році розлад було визнано під назвою Posttraumatic Stress Disoder (DSM III) (постравматичний стресовий розлад), а у 1990 році у ICD 10 його визнали з одного боку як F43, тобто як „Реакцію на важкі стреси і порушення адаптації” і окремо як F43.1, тобто як „Постравматичний стресовий розлад” ПТСР/PTSD.

Обидва діагнози - Гостра стресова реакція (F43.0 – DSM IV: Acute Stress Disoder, 308.3) і Посттравматичний стресовий розлад (F43.1 – DSM IV: Post Traumatic Stress Disoder, PTSD, 309.81) – повинні бути відображені поряд у загальному огляді клінічно-психологічного лікування, тому що диференціальна діагностика обидвох у першу чергу пов’язана із фактором часу, який проминув після стресових подій, тобто із стійкістю симптомів впродовж періоду часу. Основні позиції під час інтервенцій є схожими.

Наявність певних факторів ризику і вид терапії Гострої стресової реакції (F43.0) суттєво впливають на небезпеку хронічності у формі Постравматичного стресового розладу F43.1, позначеного надалі ПТСР.

Важливим у цій картині захворювання є висока кількість вторинних діагнозів, коморбідність, які проявляються перш за все в разі несвоєчасно продіагностованого ПТСР: страхи, депресії, нав’язливість, соматизація, узалежнення, психосоматичні захворювання аж до тривких змін особистості на основі екстремального стресу.

Якщо націлювати терапію на ПТСР, то часто лише тоді проявляється або розв’язується коморбідність – цей ефект у зворотному напрямку не спостерігається, навпаки, для хворих болісна частина залишається неподоланою, навіть тоді, коли кваліфіковано лікувати, наприклад, панічні розлади. Якщо ж в розумінні „травма-окуляри” при названих вище симптомах націлено враховувати також можливість хронічного ПТСР в рамках цільового анамнезу і діагностики, то іноді можна уникнути терапевтичних методів, які не є оптимальними, та разом із тим позбавити пацієнтів тягарю страждань.

У випадку гострої стресової реакції важливим постає також диференціальний діагноз, встановлений якомога раніше методом відбору (Screening) у доклінічному сеттінгу (напр., за допомогою поінформованих кваліфікованих співробітників консультативних центрів), а також швидке скерування на професійну клінічно-психологічну діагностику, що дозволило б зменшити, у кращому випадку уникнути названої вище хронічності та вторинних діагнозів. Це необхідно для того, щоб і те, і друге адекватно зрозуміти, щоб показати пацієнту/терапевту, чи доцільні тут такі формулювання: „... на грунті ПТСР”, „ внаслідок ПТСР”, - а це сприяло б загостренню свідомості і дозволило б прокласти шлях для правильної терапії.

Звичайно, спонтанні звільнення (= інтеграційні досягнення центральної нервової системи) при гострій стресовій реакції не слід обходити стороною, і з цієї причини для цього потрібен кваліфікований персонал, який би адекватно осмислював фактори ризику чи давав би в рамках психовиховання такі ж адекватні інструкції та інформації для самоспостереження, не в сенсі патологізації чи вторинної травматизації внаслідок невідповідного обстеження.

Суттєвим є також диференціальний діагноз усіх комплексних розладів внаслідок психічної травми і дисоціативних розладів аж до дисоціативних розладів ідентичності. Блискучий виклад цього питання і додаткову інформацію про діагностику і лікування знаходимо у Hofmann (1999) i Huber (2003 a i b) чи у Gast (2001), а також у висновках про диференціальну діагностику при найпоширеніших видах коморбідності у Ehler (1999, с.9 і далі).

Важливою є констатація, що будь-яка психічна травма спричиняє дезінтеграцію. Обсяг і швидкість реінтеграції залежать від багатьох факторів (див. нижче). Навіть у випадку „звичайного ПТСР” необхідно спочатку розрізняти між „звичайною особою” і особою до травми.

Наступний огляд захворювань внаслідок психічної травми, взятий із наближених до практики та грунтовно розроблених „Основних напрямків психотерапевтичної медицини: Постравматичні стресові розлади. робочої комісії наукових медичних товариств” (Flatten, 2001), наочно демонструє зміст викладеного у цій статті та ілюструє сферу салютогенезу. Остання здійснюється шляхом своєчасних, професійних, поєднаних із теорією та статистикою інтервенцій у сфері порушення адаптації та гострої стресової реакції.

У сфері патогенезу знаходимо загальний огляд травмареактивного розвитку.

Мал. 1 : Огляд травмареактивного розвитку із: Flatten G., Hofmann A., Liebermann P., Wöller W., Siol T., Petzold E. Posttraumatische Belastungsstörung. Stuttgart, New York: Schattauer, 2004, с.5:

Цікавими є також новітні дослідження до теми трансгенераційних трансмісій ПТСР. Дослідження Yehuda (Yehuda, R., 2001) показує, що ця проблема превалює у дітей, батьки яких вже страждали на ПТСР: 52% - коли обоє батьків; 39,1% - коли лише мати. Необхідність припинення таких трансмісійних ефектів служить ще одним аргументом на користь будь-яких спроб забезпечити якнайкращий догляд.