5.Наувовий етап

Етап наукової психології започатковується у другій половині XIX ст. У цей час психологія виборює право на самостійне — вже поза межами філосо­фії — існування. У другій половині ХІХ століття (1879 рік) німецький вчений Вільгельм Вундт у Лейпцігському університеті створив лабораторію і започаткував психологічні дослідження, названі “експериментальною інтроспекцією”. Цим самим ознаменувалося наукове відмежування психології від філософії.

Складається сукупність наукових теорій, представники яких прагнуть дослідити сутність психіки, опрацьовують методи її дослідження, відкриваються наукові заклади та школи, в яких досліджується психологічна проблематика. В останній чверті XX ст. починає складатись психологічна практика: психологія заявляє про себе як наука, що активно втручається у суспільне життя. Людині вона пропонує різні форми психологічної допомоги. В. А. Роменець, послідовно дотримуючись культурологічного підходу у тлу­маченні історії психології, і цей етап розглядає в контексті здобутків світової культури . Проте наш виклад обмежується лише теоріями, які безпосередньо визначають обличчя психологічної науки у XIX та XXст.

Науковий етап розвитку психології відображається у багатьох наукових концепціях, зокрема у таких, як :

1. Психоаналіз.

Дослідження в галузі психопатології та психіатрії зумовили по­требу вивчення ролі і дій неусвідомлюваних чинників, що визнача­ють потреби й потяги особистості, її поведінку. Так утворився пси­хоаналітичний напрям у психології (3. Фрейд).

Психоаналіз тісно пов'язаний з теорією 3. Фрейда про перева­жання в психічній діяльності особистості підсвідомих, інстинктив­них потягів.

У структурі особистості 3. Фрейд виокремлює три компоненти:

1) ід (воно) — осередок сліпих інстинктів, сексуальних або агре­сивних потягів, що мусять негайно вдовольнитися, незалежно від відношення людини з оточенням

его (я) — регулятор, який сприймає інформацію оточення і стан власного організму, зберігає її в пам'яті і організує дії в інтере­сах самозбереження;

супер-его (над-я) — сукупність моральних стандартів, заборон і заохочень, засвоєних особистістю здебільшого неусвідомлено, впро­довж виховання.

2. Біхевіоризм.

Предметом біхевіоризму є вивчення поведінки як зовнішніх ре­акцій організму на стимули, що впливають на нього. Поведінка, на думку біхевіористів, формується в результаті неусвідомлюваного до­бирання фізичних рухів як реакцій на стимули.

Цей вид активності людини описувався поняттями: стимул-ре-акція, утворення навичок, інтеграція навичок, проміжна змінна, потенціал збудження і гальмування, намір, очікування, знання тощо, а розв'язання завдань здійснюється єдиним способом — ме­тодом «проб і помилок», «сліпим» добиранням виконаних нав­мання рухів.

Головне в поведінці — це навички. Мислення зводить їх до мови та мовних навичок. Провідний метод навчання — дресиру­вання

3. Гуманістичні теорії особистості.

Центральною ланкою особистості, за К. Роджерсом, є самооцінка, уявлення людини про себе, «Я-концегщія», що породжується у взаємодії з іншими людьми. Однак форму­вання самооцінки не проходить без конфліктів, вона часто не збігасться з оцінкою людини оточуючими, і тоді виникає дилема — чи прийняти оцінку інших, чи залишитися зі своєю. Неправильне уявлення про себе призводить іноді до крайнощів у перекручуванні самооцінки.

Інший представник гуманістичної психології США — ^ Г. Олпорт (1887—1967) — вважав особистість відкритою систе­мою: розвиток особистості завжди здійснюється у взаємо­зв'язку з іншими людьми. Отже, постійний розвиток особис­тості є основною формою її існування.