4.Психологія відродження і просвітництва

Відродження

Переломною епохою у розвитку поглядів на психіку стало ХVІІ ст. Серед видатних особистостей цього періоду були Леонардо да Вінчі (1452 – 1519 рр.), Ф. Бекон (1561 – 1626 рр.), Р. Декарт (1596 – 1650 рр.), Спіноза (1632 – 1677 рр.), Ж.Ламетрі (1709 – 1751 рр.), К.Гельвецій (1715 – 1771 рр.), Д.Дідро (1713 – 1784 рр.), А.Гольбах (1723 – 1789 рр.), Дж.Локк (1632 – 1704 рр.), Л.Готфрід (1646 – 1716 рр.), Г.С.Сковорода (1722 – 1794 рр.) та ін.

Спираючись на погляди своїх попередників, філософи вважали людину спроможною підкоряти собі природу завдяки розуму, який ставить її над іншими істотами й дозволяє пізнати закони природи.

Психологія західноєвропейського Відродження розв'язує проблему титанізму — підносить людину до рівня Бога. Людина ставиться в центр Всесвіту, мікрокосмос поєднується з макрокосмосом. Усвідомлення себе титаном — величною особою виводить людину на шлях протиставлення іншим людям, також титанам. Так у психології постає проблема міжособистісних стосунків — зв'язків між людьми. При цьому наголошується на індивідуалізмі (лат. individuum — неподільне) — неповторності властивостей титана (Піко делла Мірандола, Еразм Роттердамський, Макіавеллі), що знайшло яскраве відображення у мистецтві Відродження (Леонардо да Вінчі, Мікеланджело). Психологію Відродження пронизує гуманізм (від лат. humanus — людяний) — ставлення до людини як до найвищої цінності, переконаність у безмежності її можливостей.

У цей час у наукових трактатах з'являється термін психологія (від гр. vfvXTi — душа і vyoC, — учення), яким користуються для позначення науки, що вивчає внутрішній світ — душу людини.

У межах мотиваційного визначення вчинку формується також уявлення про несвідоме — надприродну засаду буття (Лейбніц), інтуїцію (від лат. intueri — пильно дивлюся) — здатність до безпосереднього осягнення істини (Декарт). Дискутується питання про наявність вродженого і набутого у психіці. Зокрема, доводиться, що зміст психіки цілковито визначається відчуттями — відображенням якостей навколишнього світу. Як чуттєве (бо отримується за допомогою органів чуттів), воно протиставляється раціональному (лат. rationalis — розумний), здобутому теоретичним пізнанням — мисленням

Рене Декарт (1596 – 1650 рр.) відкрив рефлекторну природу поведінки, а поняття про душу перетворив у нетеологічне поняття про свідомість як безпосереднє знання суб’єкта про психічні акти. Існує суттєва різниця між тілом і душею. Він наголошував на провідній ролі свідомості і мислення. Філософствування як мислення, має починатися із самого себе. Філософ є засновником так званого дуалізму у психології, згідно з яким матеріальне і духовне, тілесне та психічне розглядається як два самостійних та антагоністичних начала.

Один з титанів цього періоду Леонардо да Вінчі (XV - XVI ст.), Вважав, що людина може втілювати свої духовні сили в реальні цінності, перетворювати природу своєю творчістю. Іспанський лікар Х. Вівес в книзі "Про душу і життя" писав, що природа людини їм пізнається шляхом спостереження і досвідом; на природу дитини можна впливати, якщо правильно його виховувати. Інший іспанський лікар, Х. Уарте, у книзі "Дослідження здібностей до наук" вперше в історії психології поставив завдання вивчити індивідуальні відмінності між людьми з метою визначення їх придатності до різних професій.

Психологічні ідеї епохи Просвітництва

Найбільш яскраво ідеї Просвітництва сповідалися на французькому ґрунті напередодні Великої французької революції. Значне місце у філософсько-психологічній думці епохи Просвітництва у XVIII ст. займають психологічні погляди французьких просвітників.

Пропагандистами досвідового знання, критиками метафізики і схоластики були, насамперед, Вольтер (1694-1778) і Кондильяк (1715-1780). Останній запропонував образ «статуї», що спочатку не володіє нічим, крім здатності відчувати. Як тільки вона одержує ззовні перше відчуття, хоча б саме примітивне (наприклад, нюхове), як починає діяти вся психічна механіка. Як тільки один запах змінюється іншим, свідомість готова одержати все те, що Декарт відносив на рахунок уроджених ідей, а Локк - до рефлексії. Сильне відчуття породжує увага, порівняння одного відчуття з іншим стає функціональним актом, що визначає подальшу розумову роботу тощо.

Таким чином, психологи Просвітництва з оптимізмом дивляться на людину. Вони проголошують природну рівність людей, підкреслюють вирішальне значення середовища у формуванні психіки (Руссо). Механізм зв'язку душі і тіла вбачають у психіці разом з її тілесною організацією. Це позбавляє людину мотиваційної роздвоєності, висуває на перший план проблему прийняття рішення та готує перехід до дійового визначення вчинку.