50.Сенс життя у філософії.

Сенс життя — філософська та духовна проблема, що має відношення до визначення мети існування, призначення людства, людини як біологічного виду, одне з основних світоглядних понять, що має величезне значення для духовно-морального становлення особистості.

Великі філософи - такі, як Сократ, Платон, Декарт, Спіноза, Діоген та багато інших - мали чіткі уявлення про те, яке життя «найкраще» (а, отже, й найбільш осмислене) і, як правило, асоціювали сенс життя з поняттям блага.

Сенс життя - це поняття, яке відбиває постійне прагнення людини співвідносити свої вчинки із системою суспільних цінностей, з вищим благом, щоб у такий спосіб діставати можливість виправдовувати себе у своїх власних очах, в очах інших людей чи перед якимось авторитетом, Богом. Інакше кажучи, це пояснення собі й іншим, для чого ти живеш.

Сенс життя кожної людини унікальний і неповторний, як і її життя. Людина завжди вільна у виборі сенсу і в його реалізації. Але свободу не можна ототожнювати зі свавіллям. її слід сприймати з точки зору відповідальності. Людина відповідає за вірно знайдений і реалізований сенс свого життя, життєвих ситуацій, що в них вона потрапляє. Людина повинна йти за своїм покликанням, у якому життя набуває сенсу. Відчути і знайти своє покликання їй допомагає самопізнання, відповідальність за реалізацію свого призначення, що на Землі допомагає узгодити універсальні життєві цінності з конкретними життєвими ситуаціями.

Людина - це така істота, яка своєю діяльністю створює власну історію, в процесі чого формується, змінюється і розвивається її сутність. Тобто сутність людини не є історично незмінною. Вона змінюється разом із розвитком людини, людства, акумулюючи в собі зміст людського, зміст культури, соціальних цінностей.

51.Проблеми смерті та безсмерті у філософії. Одна з головних проблем, – а можливо і головна проблема, яку намагаються осмислити релігія і філософія, – це проблема смерті.Античний філософ Ціцерон говорив: “Філософувати – це вчитися помирати.” Філософ Ренесансу Мішель Монтень пояснював цю думку: “Вся мудрість і весь розум світу, зрештою, націлені на те, аби навчити нас не боятися смерті.” Особлива важливість смерті зрозуміла. Адже смерть – це не просто подія серед інших подій людського життя. Смерть – це кінець людського життя, особлива, остання його подія, після якої в ньому не буде вже ніяких інших подій. І цієї події ніхто не може уникнути. Смерть ніби підбиває підсумки людського життя. Тому німецький філософ Мартін Хайдеггер говорив, що людське життя – це буття-до-смерті. А давньогрецький філософ Епікур писав: “Вміння добре жити й добре помирати – це одна й та сама наука”. Всі ми знаємо, що ми смертні. Кожний з нас помре. Більшість людей дуже бояться смерті, але знаючи, що смерті неможливо уникнути, намагаються не думати про неї, занурюючись у рутину повсякденного життя і вбиваючи вільний час різними розвагами і видовищами. Проте страх смерті від цього не зникає, а лише витісняється у підсвідомість і часто стає джерелом різних психічних проблем і розладів. Тому багато філософів, а також деякі психологи наголошують на тому, що реагувати на проблему смерті за зразком страуса – ховаючи голову у пісок – це дуже поганий спосіб захисту від страху смерті. Смерть потребує осмислення як кінцевий “пункт призначення” людського життя. А людське життя потребує осмислення в перспективі його скінченності, “спрямованості до смерті”. Лише глибоко усвідомивши власну смертність і осмисливши її, людина може почати жити повноцінним життям. Ще Св.Августин говорив: “Людина народжується по-справжньому лише перед обличчям смерті”. Відомий сучасний американський психолог Ірвін Ялом наводить численні свідчення, які показують, що серйозне, глибоке усвідомлення перспективи смерті якісно змінює людське життя, робить його більш повним, глибоким, емоційно насиченим, відповідальним. Зокрема, глибоке усвідомлення власної смертності навчає нас цінувати життя і час, який ми дуже часто марнуємо чи “вбиваємо”.

52.Цінності у житті людини. Основою еволюції філософських уявлень про цінності була давня теоретична традиція, що подавала відношення людини до світу в дихотомії знання та цінностей. Віддавна світ ціннісних переживань перебував у центрі філософських досліджень, головним чином у його етичних, естетичних та релігійних проявах. В античну, середньовічну епохи філософи розробляли ціннісну феноменологію, не піднімаючись до аналізу власне категорії "цінність", її логічного змісту. Принциповим поштовхом до розвитку теорії цінностей стала філософія раціоналізму, що з'явилась у XVII ст. Раціоналізм гостро поставив питання про природу вихідних визначень буття, його підлеглість законам і раціональну пізнаваність світу. Одночасно почав формуватись конфронтаційний щодо раціоналізму інтуїтивістський напрям філософії, що відстоював позараціональні начала буття. Поворотним пунктом у розвитку проблеми цінностей стала філософія І.Канта, його вчення про регулятивні принципи практичного розуму, за яким вищі цінності буття мають не онтологічні, а виключно регулятивні підстави до існування. Цим самим Кант першим розмежував поняття буття і блага, протиставивши сферу моральності як свободи сфері природи, яка має підлягати закону, необхідності. У працях учнів і послідовників Канта проблема цінностей набула вже самостійного значення. Аксіологічний напрям у філософії почав формуватись у другій половині XIX ст. в працях Г.Лотце, В.Віндельбанда, Г.Ріккерта. В XX ст. аксіологічну проблематику продовжують активно розробляти представники феноменології, герменевтики, екзистенціалізму, теорії соціальної дії. Ця велика дослідницька активність свідчить про неподоланність вихідної філософської колізії — розуму і цінностей. Лінія розмежування проходить для філософських шкіл через проблему раціональної чи моральної (ціннісної) визначеності світу. Чи може людина, спираючись на власний розум, гармонійно, досконало влаштувати своє життя, чи вона мусить визнати існування вищих від розуму цінностей, які треба сприймати як закон. Для теоретиків аксіології проблема цінностей від самого початку була виключена із сфери раціонального пізнання, вона вважалась галуззю позанаукового дослідження, особливим способом бачення світу, а цінності — феноменами особливої природи. Фундаментальною для теорії цінностей є проблема природи, способу буття цінностей, їх способу функціонування в суспільстві. Вже Кант вважав, що цінності самі по собі не мають буття, їм притаманна лише значущість, вони суть вимоги, звернені до волі, цілі, поставлені перед нею. Але тоді проблематичним видавалось саме існування цінностей, їх імперативний характер щодо поведінки суб'єкта..

54.Філософський аспект проблем сучасності. Під глобальними проблемами розуміють ряд найбільш актуальних І проблем, пов'язаних із явищами і процесами, які зачіпають життєві ' інтереси всього людства, та вимагають для свого вирішення колективних зусиль всього світового співтовариства, а при несвоєчасному вирішенні загрожують його існуванню. До найважливіших глобальних проблем сучасності належать: проблема війни і миру; демографічна; екологічна; енергетична; сировинна; продовольча; мирне освоєння Світового океану і Космосу; подолання еко-номічної відсталості країн, що розвиваються; ліквідація небезпечних хво-роб. В 1968 році італійським економістом А.Печчеі була заснована міжнародна громадська організація Римський клуб, яка першими своїми доповідями викликала шок і розгубленість в громадській думці. Висновок їх зводився до того, що за умови збереження існуючих тенденцій науково-технічного, економічного і демографічного росту, на людство чекає гло-бальна катастрофа у вигляді економічного колапсу, ознаками якого ста-нуть вичерпання невідновлюваних природних ресурсів, виснаження обро-блюваних земель, граничне забруднення навколишнього середовища і т.д. Таким чином перед людством постає вибір: або розумне управління май-бутнім соціальним розвитком, направлене на вирішення глобальних проб-лем, або загибель усього живого. Оскільки філософія формує світогляд людини, в якому відбиваються ті цінності, що орієнтують її діяльність, а глобальні проблеми сучасності є наслідком діяльності людей, то логічно виникає потреба у філософському осмисленні їх суті, причин виникнення та загострення і на цій основі формування нового світогляду, нових цінно-стей, які сприяли б вирішенню цих проблем. Глобальні проблеми охоплюють всю земну кулю, причому не ли-ше ту її частину, де проживають люди, але й іншу її поверхню, надра, ат-мосферу і навіть космічний простір, що потрапляють в сферу діяльності людини. Важливо при цьому відзначити, що будь-яка проблема лише тоді може вважатися глобальною, коли вона є актуальною відносно будь-якого регіону, тобто проявляється в них. Для більш строгого визначення глобальних проблем на відміну від усіх інших в науці і філософії, крім "географічного", вводяться додаткові критерії, котрі характеризують їх з боку суттєвих рис, якими вони володіють. Більшість дослідників визначають такі особливі риси, які відріз-няють власне глобальні проблеми від будь-яких інших: 1. По своїй суті глобальні проблеми зачіпають інтереси не лише окремих людей, народів, держав чи груп держав, а всього людства, тобто носять планетарний, вселюдський характер. 2. Ці проблеми є об'єктивним фактором світового розвитку і не можуть бути проігноровані, а тому потребують негайних рішень. 3. Невирішеність глобальних проблем становить загрозу для існу-вання людства: може призвести до загибелі цивілізації як такої. 4. Глобальні проблеми не можуть бути вирішені зусиллями окре-мих держав, а потребують цілеспрямованої узгодженої дії, об'єднання зу-силь усіх народів, всього світового співтовариства.

55. Шляхи вирішення глобальних проблем сучасності Загострення глобальних суперечностей ставить на порядок денний загальну для всіх проблему виживання людства. Різними фахівцями вкладається різний зміст поняття виживання. Наприклад, під останнім нерідко розуміють притуплення соціально-класових конфліктів з метою подолання ядерної війни або екологічної катастрофи. Висловлюється також судження, що концентрація сил виживання та розгортання їх дій буде йти поряд з роздільною здатністю соціально-економічних, морально-етичних конфліктів і протиріч, які повинні поступово вирішуватися на гуманістичній основі. Це судження ближче до реальностей суспільного розвитку, його об'єктивним законам. Важливо відзначити, що саме поняття "виживання" стосовно до людського суспільства не зводиться тільки до збереження оптимальних фізичних і природно-природних умов існування людей. І в цьому сенсі масштаб вимірів виживання припускає: продовження суспільного прогресу, подальший розвиток цивілізації; гідне існування всіх країн і народів; гарантію природного права на життя і розвиток кожного індивіда; пріоритет природного та природного начала над науково-технічним компонентом. Основним з перелічених напрямів розвитку є забезпечення соціального прогресу людства. Таким чином, напрошується висновок, що для оптимального вирішення глобальних проблем сучасного етапу суспільного розвитку необхідні дві групи передумов: науково-технічні і соціально-політичні. Зміст перших полягає в забезпеченні науково-технічного прогресу в межах, необхідних для регулювання природно природних процесів; друге - у створенні таких соціально-політичних умов, які дадуть можливість практично вирішувати глобальні проблеми. Найбільш повне вирішення глобальних проблем вимагає, очевидно, корінного перетворення суспільних відносин в масштабі світового співтовариства. Значить на найближчий осяжний період єдиним шляхом вирішення глобальних проблем є розгортання взаємовигідного, широкого міжнародного співробітництва. Для вироблення загальної стратегії виживання, для узгодження активної діяльності людства з можливостями біосфери планети, з можливістю її розвитку будуть потрібні, мабуть, неординарні політичні рішення і акції. Цілком можливо, що обставини продиктують необхідність не тільки створення загально планетарного економічного механізму, сукупних дій та узгодження потреб людства, а й перебудови всього побуту, правил співжиття. Життя може стати більш суворою, грубою і бідною.Вона вимагає не тільки поневірянь, а й обмеження дій особистості на догоду суспільної необхідності. Зміняться відносини власності. У всякому випадку поняття "приватної власності" як власності, з якою її власник може робити все, що йому заманеться, - стане явним анахронізмом. І ми бачимо, що вже зараз суспільство накладає різні обмеження на використання приватної власності в таких формах, як державна, акціонерна або кооперативна форми власності. Тотальний відмову від усіх благ нинішньої цивілізації неможливий, а система жорстких заборон, швидше за все, не дасть результатів. Лише глибинні духовні й матеріальні процеси всередині народного життя зможуть дати реальний вихід з кризи. Сподіватися на безболісність подібного роду процесів не доводиться, тому що мова про певну систему обмежень, про свідоме підпорядкуванні своєї індивідуальності певної суспільної необхідності, новими принципами моральності. Іншими словами необхідно переосмислення всієї системи ціннісних орієнтацій і зміна життєвих установок, зсув акцентів з засобів життя, якими так довго були зайняті люди, на цілі життя. Може бути, ці великі випробування і призведуть не тільки до преображення буття, а й духовного преображення.

56.Наукова картина світу Наукова картина світу - цілісна система уявлень про загальні властивості і закономірності дійсності, побудована в результаті узагальнення та синтезу фундаментальних наукових понять і принципів. Вона складається в результаті синтезу знань, одержуваних у різних науках, і містить загальні уявлення про світ, що виробляються на відповідних стадіях їхнього історичного розвитку. Наукова картина світу включає в себе уявлення про: • фундаментальних обєктах, з яких покладаються побудованими всі інші обєкти, що вивчаються відповідної наукою; • типології досліджуваних обєктів; • загальних особливостях їх взаємодії; • просторово - часовий структурі реальності. Всі ці уявлення можуть бути описані в системі онтологічних постулатів, за допомогою яких описується картина досліджуваної реальності і які виступають як основа наукових теорій відповідної дисципліни. Наприклад, постулати, згідно з яким світ складається з неподільних атомів і їх взаємодія здійснюється як миттєва передача сил по прямій; атоми і утворені з них тіла переміщуються в абсолютному просторі з плином абсолютного часу, описують картину світу, що склалася в другій половині XVII ст. і що отримала згодом назву механічної картини світу.Перехід від механічної до електродинамічної (остання чверть XIX ст.), А потім до квантово-релятивістської картині фізичної реальності (перша половина XX ст.) Супроводжувався зміною системи онтологічних принципів фізики. Особливо радикальним він був у період становлення квантово-релятивістської фізики (ломка принципів неподільності атомів, існування абсолютного простору-часу, лапласовской детермінації фізичних процесів).

57. Перший закон діалектики Перший закон (єдності і боротьби протилежностей) полягає в тому, що все існуюче складається із протилежностей, які, будучи органічним (нероздільним) цілим за своєю природою, перебувають у постійній конкурентній боротьбі і суперечності, що забезпечує невичерпне внутрішнє джерело руху і розвитку всього сущого. Так, боротьба хижаків та їхніх жертв у живій природі оздоровлює обидві сторони, котрі просто не можуть жити й розвиватися одне без одного.Як випливає із цього закону і досвіду найуспішніших держав, необхідне для ефективного природного розвитку держави, суспільства і громадян повноцінне конкурентне середовище створюється тільки приватною власністю з її потужною мотивацією і змагальністю, повною незалежністю кожної гілки влади, включаючи так звану четверту – засоби масової інформації, багатопартійністю і справжньою (конкурентною) демократією. Цього не було в СРСР та інших державах соціалістичного табору, що зумовило закономірну зміну державного ладу в них. Справжня (конкурентна) демократія означає однакове для всіх громадян право (не декларативне, а реальне) не тільки обирати, а й бути обраним. У демократичній державі громадяни потрапляють у владу через обрання кандидатів із партійних списків. Тому змінами до Закону «Про політичні партії в Україні» слід забезпечити кожному бажаючому можливість участі в обов’язковому конкурсному заміщенні будь-якої партійної посади (включаючи лідера), яка мусить оголошуватися вакантною через певний період. Так само мають формувати і партійні списки кандидатів на вибори у владу. Партії, котрі претендують на управління конкурентною демократичною державою, зобов’язані самі бути такими! Неконкурентно обрана, безопозиційна, монолітна керівна партійна команда однодумців діалектично неминуче і швидко потопить і партійний, і державний корабель. Історія КПРС і СРСР неспростовно це довела.

58.Другий закон діалектики Другий діалектичний закон (переходу кількості в якість) демонструє, що накопичення до певного порога (вузла) кількісних змін у будь-якому явищі, процесі невідворотно приводить у точно визначений вузловий момент до якісних змін.Закон указує на природний (причинно-наслідковий і поступовий) шлях кардинальних якісних змін в державі і суспільстві: нешвидко, крупинка до крупинки, накопичуються потрібні кількісні складові цих змін, і лише за досягнення їх критичного рівня відбуваються самі зміни.Установлення закономірної динаміки і моменту якісних змін – завдання і свідчення професійності державного діяча та прогнозиста. Вони мають обгрунтовувати, що саме, в якій послідовності, в який час і за які кошти для цього потрібно зробити, які труднощі й недоліки очікують на шляху до мети. У цьому полягає сутність і, як мовиться, вищий пілотаж державотворення, господарювання і прогнозування.

59.Третій закон діалектики Третій закон діалектики (заперечення заперечення) має прояв у тому, що нове завжди заперечує (відкидає, змінює) старе і посідає його місце. Але поступово вже саме перетворюється із нового на старе і заперечується ще новітнішим тощо, до безкінечності. Сутність таких змін полягає у невідворотній наявності в будь-якому явищі зародків таких складових елементів, які, розвиваючись, перетворюються на могильників того, хто їх породив. У цьому природному процесі проявляється також і дія першого та другого законів діалектики, оскільки відбувається постійна єдність і боротьба складових елементів між собою, що приводить у певний момент до переходу кількісних показників їхньої взаємодії у нову якість. Це свідчить про взаємозв’язок, взаємопроникнення і взаємодоповнення основних законів розвитку, який є вищою формою руху. А рух своєю чергою виступає основою будь-якого розвитку, безкінечною спіраллю життя, кожен виток якої повторює на вищому рівні те, що вже було раніше. Третій діалектичний закон вимагає ще на початковій стадії виявляти, аналізувати і правильно оцінювати зародки всіх невід’ємних (органічних) складових явища, процесу, рішення, які з часом, з розвитком почнуть домінувати, хоронячи те, що їх породило! Інакше важкі помилки неминучі.

60.Альтернативи діалектики Діалектика — вчення про універсальні зв'язки буття та розвиток, теоретична і методологічна основа пізнання та діяльності, наука про найзагальніші закони розвитку природи, суспільства і свідомості. Історії філософії відомі три основні її форми: антична, німецького класичного ідеалізму і матеріалістична. Діалектика як певна філософська концепція філософська методологія має багато визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, зміст. Три найважливіші виміри діалектики, а саме: 1)про діалектику як теорію розвитку,2) як логіку пізнання;3) теорію пізнання. Почнемо з метафізики – антиподу діалектики як теорії розвитку. Термін «метафізика» дослівно означає «після фізики». Метафізика – це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу). В значенні «анти діалектика» термін «метафізика» запровадив Гегель. З розвитком науки метафізика виявила свою недостатність і поступилась діалектиці як більш сучасному методу пізнання, усвідомлення дійсності. Метафізика і діалектика є протилежними за рядом важливих, фундаментальних начал, а саме: джерелом розвитку, руху та змін; розумінням зв’язку старого і нового; за стилем мислення. Альтернативами діалектики є також софістика і електика. Софістика за багатьма своїми ознаками наближається до метафізики. Софістика ґрунтується на неправильному виборі вихідних положень, на абсолютизації того чи іншого визначення, на змішувані суттєвого з несуттєвим, на хибних доведеннях, на використанні різних значень одного і того ж слова. Еклектика – це алогічна концепція, що ґрунтується на свавільному виборі координат; на випадковому поєднанні різних сторін речей; на ігноруванні їхніх суттєвих відмінностей. Еклектика – це, образно кажучи, «мішанина», тому вона не є ні теорією розвитку, ні теорією пізнання, ні методом, ні світоглядом. До альтернатив діалектики відносять також догматизм і релятивізм. Догматизм – антиісторичний, абстрактний спосіб розгляду теоретичних і практичних проблем, коли при вирішенні їх не враховуються ні обставини місця, ні обставини часу. Релятивізм – теоретико-пізнавальна концепція, котра виходить з однобічного з’ясування суті істини, перебільшення моменту її відносності, тобто інтерпретації результатів процесу пізнання. Релятивізм має безпосереднє відношення до діалектики як теорії пізнання і в цьому виступає як її альтернатива. Догматизм ґрунтується на перебільшенні значення абсолютної істини, ігноруючи момент її конкретності; релятивізм, навпаки, перебільшує значення відносної істини, відкидаючи момент її абсолютності