43.Рівні свідомості.

У сфері свідомості виділяється три рівні:

надсвідоме, усвідомлюване, несвідоме.

До сфери надсвідомості відносять об'єктивні акти свідомості у вигляді:

а) категоріальних структур різного рівня, які забезпечують можливість породження і розуміння будь-яких смислів, а також рефлексії над основами людської діяльності,

б) змістовного об'єктивного знання у вигляді математичних істин, логічних правил, законів природи, загальних моральних, естетичних і соціальних цінностей,

в) творчих осяянь і інсайтів;

г) базових рис характеру і почуття творчого покликання.

Акти надсвідомості підносять людське Я, даючи йому можливість пережити над часову радість творчості.

У сферу усвідомлюваного входять всі частини нашого життєвого світу, які контролюються нашим Я або потенційно можуть бути їм контрольовані за рахунок вольових зусиль.

Несвідоме надає на нашу свідоме життя вплив за рахунок вроджених інстинктів, витіснених афектів і комплексів, автоматизмів поведінки і т.д. У цій сфері ховаються деякі загрози людському Я з боку тілесних бажань, пристрастей і хворобливих спогадів. У зміст несвідомого входять сукупність тілесних відчуттів і потягів, інстинктивно-афективні переживання, спогади і комплекси.

44.Філософське поняття пізнання.

Пізнання – обумовлений насамперед суспільно-сторичною практикою процес набуття та розвитку знань, їх постійне поглиблення, розширення і вдосконалення. На яке взаємодіє об’єкт та суб’єкт, результатом якого є нове знання про світ.

Знання – об’єктивна реальність, що дається в свідомості людини, яке вона віддзеркалює у своїй діяльності, ідеально відтворює об’єктивні закономірні зв’язки дійсного світу.

Термін “знання” звичайно вживається в трьох основних випадках:

1) здатність, уміння, навички, що базуються на проінформованості, як що-небудь зробити, здійснити;

2) будь-яка пізнавально-значима (зокрема, адекватна) інформація;

3) особлива пізнавальна одиниця, гносеологічна форма відносин людини до дійсності, що існує поряд і у взаємозв’язку з “своїм товаришем” – із практичним відносинам.

Другий і третій аспекти – і є предмет розгляду гносеології, теорії пізнання.

Пізнання — вища форма відображення об'єктивної дійсності, процес вироблення дійсних знань. Спочатку пізнання було однією із сторін практичної діяльності людей, поступово в ході історичного розвитку людства пізнання стало особливою діяльністю. У пізнанні виділяють два рівні: чуттєве пізнання, здійснюється за допомогою відчуття, сприйняття, уявлення (сенсуалізм), і раціональне пізнання, що протікає в поняттях, думках, висновках і фіксується в теоріях (раціоналізм). Розрізняють також буденне, художнє і наукове пізнання, а в рамках останнього — пізнання природи і пізнання суспільства. Різні сторони процесу пізнання досліджуються рядом спеціальних наук: когнітивною психологією, історією науки, соціологією науки тощо. Загальне вчення про пізнання дає філософська теорія пізнання.

Пізнання і його вивчення не є щось незмінне, раз і назавжди дане, а являє собою “щось діалектичне”, що розвивається за визначеними законами. Вони мають довгу історію, джерела якої ведуть у найдревніше філософію. На кожному етапі свого розвитку знання це резюме історії пізнання, квінтесенція всіх форм людської діяльності, в тому числі насамперед – чуттєво-предметної (практики).