38. Філософське поняття руху.

Рух є способом існування матерії. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Старогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апорії Зенона). Вчення про суперечливість руху знаходимо також і у філософії стародавніх Індії та Китаю (Лао- Цзи та ін.).

Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, в якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої – механічної.

Згідно з цим рух є способом існування матерії, ЇЇ загальним атрибутом; матерія існує не інакше, як у русі. З іншого боку, нема і руху без матерії. Всякий рух матеріальний.

Згідно з науковою філософією рух багато якісний. Він здійснюється в різних, взаємопов'язаних формах.

Серед розмаїття різних змін можна виділити й основні форми руху, кожна з яких включає сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф.Енгельс, наприклад, у свій час виділяв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми.

Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об'єктів у просторі) в тому, що вона включена як момент в усі інші форми руху, хоча чим складніша форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.

Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо.

Хімічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Подібне можна сказати і про біологічну форму руху (процеси, які здійснюються в живому організмі). Сучасна наука виділяє в окрему форму ще геологічну форму руху матерії.

Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу.

Форми руху, які розрізняються за ступенем складності, пов'язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку.

Рух має певні властивості:

– об'єктивність, вона випливає з об'єктивного існування світу;

– рух незнищуваний, бо незнищувана матерія, світ;

– загальність (універсальність) руху, бо немає таких матеріальних тіл, які б не перебували в русі, тобто без взаємодії, зміни;

– абсолютність і відносність руху, тобто він відносний в міру конкретних форм його прояву;

– суперечливість руху, яка проявляється в тому, що він абсолютний і відносний, перервний і безперервний (наприклад годинник).

39. Філософське поняття простору.

Світ не можна уявити поза простором і часом. Простір і час є невід'ємним атрибутом об'єктивного світу. Вони дають змогу відокремити кожну річ від іншої, конкретизувати універсальні зв'язки будь-якої речі або явища з усім світом.

Філософське розуміння простору відображає всезагальну властивість матеріальних тіл мати протяжність, займати певне місце і розміщуватися одне біля одного.

У філософії існують дві основні концепції простору і часу:

– субстанційна, яка розглядає простір і час як особливі сутності, що існують самі по собі, незалежно від матеріальних об'єктів. Це немовби арена, на якій-знаходяться об'єкти і розгортаються процеси (Ньютон);

– релятивістська концепція, згідно з якою простір і час – це особливі відносини між об'єктами і процесами і поза ними зв'язки не існують (Лейбніц).

Обидві концепції можуть бути як матеріалістичними, так і ідеалістичними. З позиції матеріалістичної релятивістської концепції простір і час розглядає діалектичний матеріалізм, згідно з яким простір і час вважаються об'єктивними, незалежними від людини і людства формами буття матерії, що рухається.

Немає абсолютного простору і часу, існуючих поза матерією, незаповнених змінами матеріальних тіл. Простір і час не лише нерозривно пов'язані з матерією. Вони нерозривні і відносно одне одного. Простір і час – це сторони одного і того ж явища. Тому доцільно користуватися поняттям просторово-часового континууму. Адже простір і час визначаються тими процесами, подіями, які в них виникають і існують. Світ є множиною або континуумом подій, що мають чотири виміри: три з них просторові, а четвертий – час.

Нерозривність простору і часу між собою і з матерією підтверджується досягненнями науки XX ст.

Зокрема, спеціальна теорія відносності (1905– 1908 pp.; Лоренц, Пуанкаре, Ейнштейн, Мінковський) доводить взаємозв'язок простору і часу.

Загальна теорія відносності (1916 p., Ейнштейн) доводить зв'язок простору і часу з матерією. Вона свідчить, що простір і час визначаються конкретною природою, конкретними властивостями матеріальних процесів, що вони можуть змінюватися залежно від конкретних станів рухомої матерії. Так, при зростанні відносної швидкості руху (близької до швидкості світла) системи відліку, просторові інтервали скорочуються, а часові розтягуються. Хоча простір і час перебувають у єдності, в макросвіті вони відносно відособлені, і тому в цьому випадку можна і потрібно розглядати їх окремо.

До загальних властивостей простору відносяться перш за все протяжність, яка означає рядопокладання і співіснування різних елементів (крапок, відрізків, об'ємів тощо), можливість додавання до кожного даного елементу деякого наступного елементу або можливість зменшення числа елементів. Простору притаманна також зв'язність і неперервність, яка виявляється як у характері переміщення тіл, так і у розповсюдженні фізичних впливів через різні поля (електромагнітне, гравітаційне, ядерне) у вигляді близькодії у передачі матерії і енергії. Зв'язність означає відсутність якихось "розривів" у просторі і порушення близькодії у розповсюдженні матеріальних впливів у полях. Разом з тим простору притаманна відносна перервність, яка виявляється у розподільному існуванні матеріальних об'єктів і систем, котрі мають певні розміри і межі, у існуванні різних структурних рівнів матерії з різними просторовими відносинами.

Загальною властивістю простору є тривимірність, яка органічно пов'язана зі структурністю систем та їх рухом. Всі матеріальні процеси і взаємодії реалізуються лише у просторі трьох вимірів. В одномірному або двомірному просторі (лінія, площина) не могли б відбуватися взаємодії речовини і поля.

До специфічних (локальних) властивостей простору відносяться симетрія і асиметрія, конкретна форма і розміри, місце, відстань між тілами, просторовий розподіл речовини і поля, межі кожної системи. Простір кожної матеріальної системи принципово незамкнений, безперервно переходить у простір іншої системи, яка може відрізнятися за метричними і іншими локальними властивостями. Звідси походить багатозв'язність реального простору, його невичерпність у кількісному і якісному відношеннях.