28.Неотомізм.

Головними представниками цього напряму є Марітен, Жільсон, Бохенський. Неотомізм відроджує і модернізує теїстичне вчення Ф.Аквінського, поєднуючи його з філософськими системами Канта, Шеллінга, Гегеля, Руссерля, Хайдеггефа, Ясперса. Неотомістський реалізм відстоює незалежне від людської свідомості існування природи і суспільства, водночас проголошуючи останні продуктом творчої діяльності бога та об’єктом його управління. Неотомістична концепція буття дуалістична: абсолютне, над-природне буття і буття, створене богом. Абсолютне буття - бог. Він створив усе із нічого. Розум людини, на думку неотомістів, неспро-можний пізнати сутність явищ, але вони не заперечують його існування. Віра і розум знаходяться в гармонійних відносинах, вони не суперечать одне одному, вони доповнюють одне одну. Вони не антиподи, це два джерела одного потоку, два шляхи, що ведуть до однієї цілі /бога/. Розум людини обмежений, йому не все підвладне, є істини, яких не осягнеш розумом. Знання, що здобуті і за допомогою розуму, повинні бути постійно під контролем віри. Віра розширює можливості розуму, виступаючи при цьому єдиним критерієм істинності. Раціональне знання - це форма віри, і в цьому плані філософія мусить бути прислужницею релігії.

29.”Філософія життя” ф. Ніцше.

Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинюй виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль — це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно є лише таким, яким воно може бути: "Людина, якою вона повинна бути, - це звучить для нас настільки ж безглуздо, як і "дерево, яким воно повинно бути". Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як "імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові”, вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною", і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя. Очевидно, що Ф. Ніцше також постає проти розуму як засобу організації людського життя, вважаючи останнє сліпою силою і самовладною сутністю. Але, заперечуючи Ф.Ніцше, слід сказати, що людське буття не зводиться до життя людського організму; у духовному світі діють інші закони, ніж у матеріально-фізичному. Якщо в матеріальному світі панують закони маси й сили, то в духовному - прагнення самовдосконалення і прийняття будь-чого з участю розуму, тобто через розуміння. Неважко також усвідомити й те, чому деякі ідеї Ф.Ніцше були схвально оцінені фашизмом.

30.Філософські Київської Русі.

Специфічною рисою філософського світогляду того часу було не пряме, а символічне тлумачення дійсності. Наприклад, розуміння світу через притчу, яка образно і наочно подавала те, що необхідно було зрозуміти. Добро і Зло уявлялись як реальні космічні фактори, що визначають життя Всесвіту, ними пройнято всі матеріальні та духовні явища. Добро розглядалось як сукупність факторів, що сприятливо впливають на окремого індивіда або спільнотуМоральні уявлення базувалися на християнському вченні, а також зазнали впливів східного та азіатського народних світоглядів, античних етичних вчень. Абсолютним ідеалом етичної думки поставав Ісус Христос. Філософська думка Київської Русі як живе історичне явище мала свій образ, свій духовний досвід, відтворювала дух своєї епохи. І хоча вона мало досліджена, в ній можна виділити такі принципи, ідеї й особливості: загальна спрямованість на вирішення актуальних питань суспільного буття; обгрунтування духовно-практичної форми освоєння світу; увага до проблем людини, пізнання, смисложиттєвої проблематики; вірність і дотримання канонів і традицій православної віри; у сфері соціальних і моральних стосунків переважання загальнолюдських ідеалів добра і краси, мужності, вірності, чесності, щирості, простоти.

У пізнавальній діяльності домінувала енциклопедичність, просвітництво, висока книжна культура, повага до розуму і таланту. Велике значення надавалося набуванню мудрості як сплаву знання та його практичного втілення в життя, пошукам правди, істини, бажанню осягнути культуру свого та інших народів, передати ці знання сучасникам і нащадкам. Усі ці ідеї ввійшли в духовну культуру українського народу.