30. Особливості становлення екологічної безпеки в Україні

Екологічна безпека (екобезпека) являє собою соціоприродну та наукову реальність, є об'єктом дослідження різних наук (природничих, соціальних, юридичних та ін.), оскільки охоплює складний комплекс взаємозв'язків людини з навколишнім природним середовищем.

Негативні наслідки аварії на Чорнобильській ABC, катастрофічне забруднення повітря, води та грунту, надмірна концентрація промисловості у певних регіонах, нераціональне природокористування, демографічна криза — навіть і цей, далеко не повний перелік негативних чинників, створили реальну загрозу національній безпеці України в екологічній сфері. Відтак проблема забезпечення національної безпеки в екологічній сфері набула в нашій державі безпрецедентної гостроти. Для її розв'язання необхідно розробити наукові засади екологічної безпеки України, методологію забезпечення її реалізації. Екологічна безпека України забезпечується державною політикою, згідно прийнятою програмою. Одним із важливих завдань забезпечення екологічної безпеки є забезпечення життєдіяльності населення у техногенно безпечному й екологічно чистому світі. Екологічно чистий світ можливий лише при відсутності загрози з боку природних об`єктів чи при умові забезпечення захищеності об`єктів безпеки від цих загроз.

Основні напрями державної стратегії по охороні навколишнього середовища і забезпеченню сталого розвитку передбачають екологічно обгрунтоване розміщення виробничих сил, екологічно безпечний розвиток промисловості, енергетики, транспорту, комунального і сільського господарстваОб'єктами екологічної безпеки відповідно до ст. 3 Закону «Про основи національної безпеки України» є: людина і громадянин (їх конституційні права та свободи, перелік яких відповідно до Основного Закону (ст. 22) не є вичерпним); суспільство (його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище і природні ресурси); держава (її конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність). Таким чином, об'єктами екологічної безпеки є життєво важливі інтереси суб'єктів безпеки: права, матеріальні та духовні потреби особи; природні ресурси та навколишнє природне середовище як матеріальна основа державного і суспільного розвитку.

Суб'єктами забезпечення екологічної безпеки є: Президент України, Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Рада Національної безпеки і оборони України, міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Національний банк України, суди загальної юрисдикції, прокуратура України, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування, Збройні Сили України, Служба безпеки України, Державна прикордонна служба України та інші військові формування, утворені відповідно до законів України, громадяни України, об'єднання громадян (ст. 4 Закону України «Про основи національної безпеки України»).

31. Особливості формування екологічної небезпеки в техногенно навантаженому регіоні

Техногенні фактори екологічної небезпеки є склдовими процесів і явищ, ініційованих промисловими джерелами небезпеки та характеризують­ся не­безпечною фізичною, хімічною та біологічною дією. Вони створюють ризик пов­ного або часткового зруй­нування середо­вища проживання лю­дини, рослинного та тва­ринного світу внаслідок не­контро­ль­ованого роз­витку небезпечних видів діяльності, використання небезпеч­них ус­таткування та технологій, дії техно­генних і при­родних ката­строф. До та­ких факторів узагальнено віднесено: радіаційну не­без­пеку, хімічну небез­пеку, гідроди­намічну небезпеку, вибухопожежну небезпеку та біологічну небезпеку.

техногенно небезпечні виробництва, які здійс­нюють негативний вплив на людину та довкілля шляхом рег­ламентного або аварійного впливу на них техногенних факторів екологічної небезпеки. Ці підприємства спричинюють як накопичення в обмеже­ному просторі різноманітних хімічних елементів, вплив яких в малих дозах на імунну та генну систему людини невідомий, так і існування ри­зику ура­ження людини небезпечними дозами шкідливих речовин або опромінення внаслідок надзвичайних ситуацій техногенного характеру.

В залежності від шляхів здійснення та­кого впливу виділено два типи техно­генно небезпечних вироб­ництв: екологічно небезпечні (агресивні) та потен­ційно небезпеч­ні.

Екологічно небезпечні (агресивні) виробництва видо­бувають і пере­робляють при­родно–мінеральну сировину, виробляють і споживають у ве­ликих кількостях паливо, енергію, різноманітні речовини та матеріали. На сьогодні у процесі регламентного функціонування вони не здатні забезпе­чувати їхнє 100% використання, часто перевищу­ють норми гранич­но допустимих викидів (скидів) шкідливих речовин у довкілля. Наслідками такого впливу є хронічні отруєння населення, що відрізняються великою кількістю симптомів захворювання та забруднення природного середовища, що спричинює екологічні обмеження для господарської діяльності.

Потенційно небезпечні виробництва у процесі свого нормального функціонування не завдають шкоди здоров’ю населення та довкіллю. Але на своїх промислових майданчиках вони мають джерела екологічної небезпеки (ємності, агрегати, прилади, ко­мунікації, гідродинамічні споруди), що вміщують (утримують) радіа­ційно–, хімічно–, біологічно– і ви­бухо–пожежонебезпечні матеріали та ре­човини, аварії на яких можуть призвести до їхнього викиду (виливу) за межі підприємств і завдати уражаючий вплив на населення, яке про­живає навколо таких підприємств.

За факторами еко­логічної небезпеки, що супроводжують господарську діяльність, потенційно небезпечні виробництва поділено на 5 видів:

радіаційнонебезпечні об’єкти, які зберігають на своїх промислових ді­лянках або використовують у виробничій діяльності матеріали або прилади, що вміщують ізотопи радіоактивних елементів, радіоактивні руди, свіже та відпрацьоване ядер­не паливо, радіо­активні відходи, ядерні реактори тощо;

хімічнонебезпечні об’єкти, які зберігають на своїх промислових ділян­ках або використовують у ви­робничій діяльності сильнодіючі отруйні речо­вини (хлор, аміак, фосген тощо);

гідродинамічнонебезпечні об’єкти – це гідротехнічні споруди напір­ного фронту: греблі, дамби, пере­мички, шлюзи, накопичувачі рідких відходів тощо;

вибухопожежонебезпечні об’єкти, які зберігають на своїх промислових ділянках або вико­ристовують у виробничій діяльності легкозаймисті та ви­бухові речо­вини (нафту та нафтопродукти, природний газ, вугілля, дере­вину, мучний пил тощо);

біологічнонебезпечні об’єкти, які збері­гають на своїх промислових ділян­ках або використову­ють у виробничій діяльності мікроскопічні орга­ніз­ми або продукти біологічного синтезу (віруси, бактерії, гриби, алергени, вакцини, ферменти, частини ДНК тощо).

Головними завданнями регіонального стратегічного управління тех­ногенно–екологічною безпекою в ринковій економіці є максимально ефек­тивне використання механізмів правового, адміністративного та економіч­ного регулювання небезпечних видів діяльності. Це забезпечує вплив дер­жави на поведінку суб’єктів небезпечної діяльності в інтересах всього насе­лення, зменшення масштабів техногенно–екологічної небезпеки, швидку мінімізацію негативних екологічних наслідків надзвичайних ситуацій і компенсацію шкоди, що може бути завдана. Для ефективного управління техногенно–екологічною безпекою на регіональному рівні також необхідно впроваджувати в практичну діяльність регіо­нальні програми техногенно–екологічної безпеки на дов­гостроковий період, мінімізувати загальнодержавні видатки на забезпечення техногенно–екологічної безпеки за рахунок де­легування частини функцій на обласні (місцеві) бюджети та бюджети підприємств для посилення їхньої відповідальності за стан техногенно–екологічної безпеки в регіонах. Встановлено, що оптимальне застосування економічного регулювання небезпеч­них видів діяльності створить економічні умови за яких небезпечні підпри­ємства будуть фінансово зацікавлені здійснювати природоохо­ронні заходи та впроваджувати ефективні технічні системи про­тиаварійного за­хисту облад­нання. В залежності від мети виділено такі групи економічних механізмів: обмежу­вальні, стимулюючі та ті, що перерозподіляють ризик.