4.2. Показання свідків

Свідок (ІЄ8ІІ8) — особа, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 50 ЦПК України).

Для виконання функцій свідка необхідно, щоб особа була здатна за своїм фізичним і психічним розвитком (станом) пра­вильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати про них правильні показання. Отже, показання свідків як засоби доказування — це повідомлення про відомі обставини, що входять до предмета доказування, тобто про юридичні факти складу вимог і заперечень сторін та інші об­ставини, що мають значення для справи, які повідомляються (показуються) суду в установленому законом процесуальному порядку і формі. А можливість свідчення про факти, що ма­ють значення для справи, є підставою для визнання їх належ­ними до справи і виклику свідків у судове засідання.

Процесуальна правосуб'єктність свідка не залежить від на­явності у нього дієздатності. Ними можуть бути малолітні і неповнолітні, якщо не можна обійтися без притягнення їх до участі в процесі у справі, але обов'язково враховується рівень їх розвитку і здатність правильно сприймати реальну дійс­ність. Проте застосування показань свідків не безмежне. Не можуть бути свідками: недієздатні фізичні особи; особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному ліку­вальному закладі і не здатні через свої фізичні або психічні ва­ди правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання; особи, які за законом зобов'язані зберігати у таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним становищем, — про такі відомості; священнослужителі — про відомості, одер­жані ними на сповіді віруючих; професійні судді, народні засідателі та присяжні — про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвалення рішен­ня чи вироку; особи, які мають дипломатичний імунітет, без їх згоди, а представники дипломатичних представництв — без згоди дипломатичного представника (ст. 51 ЦПК України). Крім того, фізична особа має право відмовитися давати пока­зання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внука, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою вста­новлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб), повідомивши про причини відмови (ст. 52 ЦПК Ук­раїни).

Допустимість показань свідків обмежується Цивільним ко­дексом України для підтвердження певних угод та інших дій, що мають юридичне значення. Не можна підтверджувати по­казаннями свідків: уступку вимоги і переведення боргу, заміну кредитора або боржника у зобов'язанні, що ґрунтують­ся на угоді, виконаній у письмовій формі (статті 513, 521), до­говір ренти (ст. 732) та інші договори, урегульовані стаття­ми 710, 745, 793, 811, 828, 981, 1031 цього Кодексу.

Притягнення свідка до участі в процесі у справі можливе за ініціативою сторін, інших осіб, які беруть участь у справі.

Особи, які заявляють про виклик свідка, повинні зазначи­ти його прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання та об­ставини, що він може ствердити (ст. 136 ЦПК України). Участь свідка у судовому засіданні і давання правдивих пока­зань — обов'язок (ч. 2 ст. 50 ЦПК України), який забезпе­чується встановленою відповідальністю — статті 384, 385 КК • України, ч. 5 ст. 50 ЦПК України.

На об'єктивність і повноту показань свідків про відомі їм обставини можуть впливати інші існуючі неправові зв'язки між свідками і сторонами — товариські, родинні, громадські, моральні та психологічні фактори, які при дослідженні і оцінці показань свідків судом підлягають урахуванню. У зв'язку з цим у ЦПК України передбачено обов'язок перед допитом свідка встановити його особу, вік, рід занять, відно­шення до даної справи і стосунки зі сторонами та іншими осо­бами, які беруть участь у справі (ч. З ст. 180 ЦПК України), а лише потім попередити його про кримінальну відповідаль­ність за статтями 384, 385 КК України за дачу неправдивих показань і за відмову давати показання та привести його до присяги під розписку. Але відповідно до ст. 63 Конституції України особа не несе відповідальності за відмову давати по­казання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів, коло яких визначається законом, зокрема ст. 52 ЦПК України.

Повнота і об'єктивність показань свідків забезпечується та­кож безпосередньою і усною формою допиту в судовому засі­данні у тому самому складі суддів, який ухвалює рішення. Свідок дає показання у формі вільної оповіді, яка конкрети­зується і доповнюється, про все, що йому відомо у справі, а до­пущені неточності усуваються відповідями на запитання, які можуть їм ставити сторони, інші особи, які беруть участь у справі, а також у порядку повторного допиту (ч. 11 ст. 180 ЦПК України).

Деякий відступ від принципу безпосередності має місце при допиті свідка іншим судом за місцем його проживання чи перебування (ст. 132 ЦПК України), за його ініціативою або на прохання сторони чи інших осіб, які беруть участь у справі.

Допит неповнолітніх свідків має істотні особливості, які визначаються віковим рівнем, їх розумовим розвитком та пси­хологічним станом, який викликається процесуальною фор­мою судового засідання. Свідки, які не досягли 16 років, не по­переджаються про кримінальну відповідальність. Допит всіх малолітніх і неповнолітніх свідків обов'язково проводиться в присутності педагога або близьких для свідка осіб (батьків, усиновлювачів, опікунів, піклувальників), якщо вони не заінтересовані у справі. У виняткових випадках, коли це не­обхідно для встановлення істини, на час допиту осіб, які не до­сягли повноліття, із залу судового засідання за ухвалою суду може бути видалена та чи інша особа, яка бере участь у справі. Після повернення цієї особи до залу судового засідання їй суд повідомляє про показання неповнолітнього свідка і надає мож­ливість поставити йому запитання. З дозволу суду запитання неповнолітньому свідку можуть ставити всі особи, які беруть участь у справі (ст. 182 ЦПК України). Висловлена в юри­дичній літературі пропозиція про заборону використання по­казань неповнолітніх у цивільному судочинстві з моральних міркувань¹, заслуговує на увагу, але інколи при відсутності інших засобів доказування показання їх є необхідними для встановлення істини у справі та правильного її вирішення.

При дослідженні і оцінці показань свідків підлягають вра­хуванню нормативно встановлені умови: можливість їх вико­ристання в цивільному процесі, відношення їх до даної спра­ви і стосунки зі сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 50, 51, 180-183 ЦПК України), харак­тер їх заінтересованості у справі.

Для можливого використання показань свідків у справі встановлені дві умови: правильність сприйняття обставин, що мають значення для справи і давання про них правильних по­казань.

Сприйняття може відбуватися у безпосередній або опосе­редкованій формі. Особисте сприймання свідком дій (бездіяльності) чи подій може відтворюватися по-різному під впливом об'єктивних умов — відстань, видимість, стан пого­ди і часу, суб'єктивних умов — гострота зору, притуплення слуху тощо.

При опосередкованому сприйнятті свідок довідується про факти з повідомлень інших осіб, тому створюються умови для неправильного їх сприйняття. У деяких країнах показання свідків для передавання чуток і повідомлень, одержаних від інших осіб, не допускаються². За ЦПК України (ст. 63) не мо­жуть прийматися як показання факти, що повідомляються свідком, якщо він не може зазначити джерела своєї обізнаності.

Сприйняття фактів передбачає і їх збереження в пам'яті, на повноту і чіткість яких можуть впливати вікові явища та давність. Відтворення свідком фактів може характеризувати­ся неправильністю, неповнотою і нечіткістю, суперечностями і небажанням інформувати про них суд. Але разом з показан­нями свідків, іншими показаннями, наявні суперечності ма­ють бути усунуті судом, про що зазначається в обґрунтуванні висновків судового рішення (п. 3. ч.і ст. 215 ЩІК України). На достовірність показань свідків впливають взаємовідноси­ни між сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, але відхилити їх показання про обставини у справі як докази можна лише за наявності даних, що свідчать про їх невідповідність дійсності.