Доказування

У теорії цивільного процесу питання про поняття доказу­вання, його суб'єкти, об'єкти, структурні частини доказуван­ня є дискусійним. Було висловлено міркування, за яким суб'єктами доказування є сторони; змістом доказування — процесуальна діяльність сторін щодо ствердження фактичних обставин справи, подання доказів, спростування доказів про­тилежної сторони, заявлення клопотань про витребування до­казів, участь у їх дослідженні. Але таке визначення доказу­вання не відповідає нормам ЦПК України. Особи, які беруть участь у справі, мають право подавати докази, брати участь у їх дослідженні, давати усні й письмові пояснення судові, по­давати свої доводи, висловлювати міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України). Отож суб'єктами доказування є всі осо­би, які беруть участь у справі (ст. 26 ЦПК України). Суд та­кож є суб'єктом доказування, бере участь у доказовій діяль­ності: зобов'язаний забезпечити повне, всебічне і об'єктивне з'ясування обставин справи (ч. 4 ст. 10, ч. 2 ст. 166, ст. 212 ЦПК України), сприяти сторонам у збиранні доказів (ст. 137 ЦПК України), вирішувати питання про належність і допус­тимість доказів (статті 58, 59 ЦПК України). Що ж до змісту доказування у цивільному процесі, то воно складається не тільки з процесуальної (практичної) діяльності, а поєднує у собі і розумову, і логічну діяльність. Перша врегульована нор­мами цивільного процесуального права, друга — законами логічного мислення. Відповідно до ст. 212 ЦПК України оцінка доказів підпорядкована вимогам правових норм і зако­нам логічного мислення.

Отже, а) доказуванням буде процесуальна і розумова діяль­ність суб'єктів доказування, яка здійснюється в урегульова­ному цивільному процесуальному порядку і спрямована на з'ясування дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін, встановлення певних обставин шляхом ствердження юридич­них фактів, зазначення доказів, а також подання, прийняття, збирання, витребування, дослідження і оцінки доказів; б) до­кази і доказування є процесуальними засобами пізнання у цивільному судочинстві.

Процес доказування (на достовірність знань про предмет) відбувається у межах передбачених процесуальних форм і структурно складається з декількох елементів або ступенів (стадій), які взаємопов'язані й взаємообумовлені. Ступінь до­казування складається з сукупності процесуальних дій, що виконуються суб'єктами доказування і об'єднуються спіль­ністю мети. У науці цивільного процесу вони визначаються понятійно і кількісно по-різному. Виділяються такі елементи (ступені): твердження про факти; зазначення заінтересованих осіб щодо доказів; подання доказів; витребування доказів су­дом за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, або за своєю ініціативою; дослідження доказів; оцінка доказів¹.

Початковий ступінь — твердження про факти — означає, що позивач та інші особи, які пред'являють вимогу на захист його прав, мають у позовній заяві викласти обставини, якими обґрунтовуються вимоги (п. 5 ч. 2 ст. 119 ЦПК України), тоб­то на обґрунтування позову зазначити юридичні факти, які породжують, змінюють або припиняють його права і обов'яз­ки. Суд, у результаті покладеного на нього обов'язку щодо з'ясування дійсних обставин у справі, може і зобов'язаний вказати сторонам й іншим особам, які порушили справу, на факти, на які вони не посилалися, але які підлягають пе­ревірці у судовому засіданні (пункти 3-5 ч. 6 ст. 130 ЦПК Ук­раїни).

Другий ступінь — сторони й інші заінтересовані особи за­значають докази, що підтверджують позов (п. 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). Зазначення доказів — це інформація, повідо­млення про конкретні засоби доказування, на підставі яких підтверджується наявність чи відсутність викладених обста­вин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін. Норми ЦПК України зобов'язують при пред'явленні позовної заяви тільки додавати документи, що підтверджують сплату судово­го збору та оплату витрат на інформаційно-технічне забезпечення розгляду справи (ч. 5 ст. 119 ЦПК України), зазначити докази, що підтверджують вимогу, а саме: показання свідка і його виклик до суду — зазначити прізвище, ім'я, по батькові, місце проживання і обставини, які він може підтвердити (ст. 136 ЦПК України); письмові докази і обставини, які вони можуть підтвердити (ч. 2 ст. 137 ЦПК України) та ін. Зазна­чення на докази можна зробити не тільки у стадії порушення цивільного процесу у справі, але і у наступних стадіях прова­дження судочинства. При підготовці справи до розгляду пози­вач на заперечення відповідача може вказати на додаткові до­кази, а відповідач — на докази, які підтверджують його запе­речення. Суд з'ясовує, якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо невизнаних обставин, та встановлює строки їх подання (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). У судовому засіданні особи, які беруть участь у справі, можуть зазначити нові докази і заявити клопотання _; про їх витребування (ст. 137 ЦПК України).

Третій ступінь — подання доказів сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Якщо поданих доказів не­достатньо, суд за їх клопотанням сприяє у витребуванні таких доказів (четвертий ступінь). На сторони покладений обов'я­зок подати у встановлений судом строк свої докази чи повідо­мити про них суд до або під час попереднього судового засідан­ня у справі. Якщо у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникли складнощі щодо отримання доказів, суд за їх клопотанням повинен витребувати такі докази. Суд, який роз­глядає справу, у разі необхідності збирання доказів за межа­ми його територіальної підсудності, доручає відповідному су­ду провести певні процесуальні дії (ч. 1 ст. 131, ч. 1 ст. 132, ч. 1 ст. 137 ЦПК України).

П'ятим ступенем доказування є дослідження доказів, тобто безпосереднє сприйняття і вивчення складом суду в судовому засіданні інформації про фактичні дані, представленої сторо­нами й іншими особами, які беруть участь у справі, за допомо­гою передбачених у законі засобів доказування на підставі принципів усності й безпосередності. Процес дослідження до­казів полягає у поєднанні емпіричної і логічної діяльності су­ду, спрямованої на пізнання фактичних даних, їх змісту і до­стовірності, процесу їх формування, збереження і забезпечен­ня. Фактичні дані (обставини у справі) — реальні категорії, тому дослідження у суді доказів має за мету одержання не­обхідного для вирішення справи висновку про їх реальне існу­вання.

Якість доказування забезпечується визначеним ЦПК Ук­раїни процесуальним порядком і способом дослідження. Спосіб дослідження — це шлях одержання інформації про фактичні дані від засобів доказування, вид і характер здійс­нюваних процесуальних дій: допит свідків, давання пояснень сторонами й іншими особами, які беруть участь у справі, ого­лошення письмових доказів, огляд речових доказів. Порядок дослідження доказів — це системність процесуальної форми виконуваних процесуальних дій щодо дослідження доказів. Так, свідок допитується у судовому засіданні в усній і безпосе­редній формі, з попередженням про кримінальну відпові­дальність за давання неправдивих показань. Допит почи­нається у пропозиції головуючого розповісти все, що йому відомо у даній справі, тощо (статті 180-183 ЦПК України).

Завершується дослідження доказів їх оцінкою (шостий ступінь). Оціночна думка суду про докази формується з почат­кових етапів судового доказування, але остаточно у повному обсязі визначається у нарадчій кімнаті і впроваджується у зміст ухваленого судом рішення, в його мотивувальній час­тині (статті 212, 215 ЦПК України). Оцінка доказів — склад­не явище, що розглядається у науці неоднозначно: як розумо­вий процес, що проходить за законами мислення, а не права, і як логічний акт, що виявляється у процесуальних діях¹. У ЦПК України немає і не може бути норми права, яка регла­ментує розумову діяльність суддів, що підпорядковується за­конам мислення. Але оціночні акти мислення виявляються у процесуальних діях, які в певних межах врегульовані в нор­мах права і є гарантами, що забезпечують істинність логічних висновків. Так, судовій оцінці можуть підлягати тільки дока­зи, безпосередньо досліджені у судовому засіданні (ст. 159 ЦПК України), з врахуванням належності фактичних даних і допустимості засобів доказування (статті 58, 59 ЦПК Ук­раїни). Процесуальний закон встановлює принципи оцінки доказів (ст. 212 ЦПК України). Отже, оцінка доказів — це ро­зумова діяльність суб'єктів доказування, що ґрунтується на законах логіки і процесуального права. За законами логіки суб'єкти доказування аналізують докази — кожний окремо, у сукупності, взаємозв'язку, єдності та суперечності.

За законами цивільного процесуального права оцінку до­казів провадять тільки суб'єкти цивільних процесуальних пра­вовідносин, суб'єкти доказування. Оцінюється тільки фактич­ний склад, одержаний безпосередньо в установленому законом процесуальному порядку і з передбачених засобів доказування. Оцінка спрямовується на встановлення достовірності чи відсут­ності обставин, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, ухвалення судом законного і обґрунтовано­го рішення. Оцінка доказів втілюється у певній процесуальній дії, тобто має свою об'єктивну процесуальну форму.

Суб'єктами оцінки доказів є не тільки суд, а й усі суб'єкти доказової діяльності — особи, які беруть участь у справі. Оцінка ними доказів є необхідним елементом їх доказової діяльності щодо подання, витребування, дослідження до­казів. Неможливо брати участь у дослідженні доказів, вислов­лювати свої доводи, міркування і заперечення проти мірку­вань інших осіб, не зробивши оцінки того чи іншого доказу і всіх їх у сукупності. Але їх оцінка є рекомендуючою, а оцінка суду — владною. Рекомендуюча оцінка доказів виявляється у процесуальних діях — поясненнях, доводах, міркуваннях і запереченнях осіб, які беруть участь у справі, і сприяє суду всебічно, повно, об'єктивно оцінити всі обставини у справах їх сукупності. Оцінка доказів судом є підставою для прийняття ним відповідного за змістом акта застосування права, що має обов'язковий, владний характер, втілений у мотивувальній частині рішення суду (статті 212, 215 ЦПК України). Це за­вершальна оцінка суду.

У юридичній літературі називається ще два види оцінок — попередня і контрольна. Попередня — здійснюється у попередніх частинах доказової діяльності і втілюється у змісті по­становлених ним численних ухвал: про витребування письмо­вих доказів, призначення експертизи тощо. Контрольна оцінка доказів здійснюється судами апеляційної і касаційної інстанцій, які перевіряють законність і обґрунтованість рі­шень, ухвал суду за матеріалами, наявними у справі і додат­ково поданими сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі (статті 303, 335 ЦПК України).

Процесуально-правовими гарантіями правильної оцінки судом доказів є правила (в літературі їх ще називають принци­пами), сформульовані у ст. 212 ЦПК України. Відповідно до них суд оцінює докази: 1) за своїм внутрішнім переконанням; 2) на підставі всебічного, повного, об'єктивного та безпосеред­нього дослідження наявних у справі доказів; 3) суд оцінює на­лежність, допустимість, достовірність кожного доказу окре­мо, а також достатність і взаємний зв'язок доказів у їх сукуп­ності; 4) жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Предмет доказування — юридична категорія, на пізнання якої спрямована вся доказова діяльність суду і осіб, які беруть участь у справі. Аналіз статей 57, 60 ЦПК України дає мож­ливість зробити висновок, що предметом доказування є: а) об­ставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги (підстава по­зову); б) обставини, якими відповідач обґрунтовує свої запере­чення (підстави заперечення); в) інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. А взагалі — об­ставини, що мають бути встановлені як підстави для вирішен­ня спору між сторонами: всі, які відбулися, і наявні юридичні факти та обставини, що мають значення для справні.

За визначенням ч. 1 ст. 179 ЦПК України предметом дока­зування під час судового розгляду є факти, які обґрунтовують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для вирішення справи (причини пропуску строку позовної давності) і підлягають встановленню при ухваленні судового рі­шення.

Необхідний склад фактів предмета доказування визна­чається на підставі норм матеріального права, якими врегу­льовані спірні правовідносини. Так, відповідно до ста­тей 1166, 1187, 1195, 1197 ЦК України про відшкодування шкоди у разі ушкодження здоров'я на виробництві до складу підстави позову, що є предметом доказування, належать фак­ти, які підтверджують: наявність трудових відносин по­терпілого з такою особою (організацією, підприємством); одержання каліцтва чи іншого ушкодження здоров'я у зв'яз­ку з виконанням потерпілим своїх трудових обов'язків; на­стання певної шкоди; наявність збитків та їх розмір; вину ор­ганізації у заподіянні шкоди. Але якщо факти одержання каліцтва і вина організації у заподіянні шкоди були встанов­лені вироком суду в кримінальній справі, то ці факти не підлягають доказуванню, незважаючи на те, що вони входять до складу підстави позову. Отже, предмет доказування у кон­кретній справі може не збігатися з підставою позову. Це буде мати місце і за наявності інших обставин, які не потребують доказування (ст. 61 ЦПК України). Труднощі і помилки у ви­значенні необхідного складу фактів доказування мають місце, якщо диспозиція норми матеріального права має відносно визначений характер. Це норми, якими врегульовані питання про виселення за неможливістю спільного проживання, про відшкодування завданої шкоди, про поділ майна подружжя тощо, при застосуванні яких повинні враховуватися нед­балість самого потерпілого, майновий стан, інтереси непо­внолітніх дітей, інтереси одного з подружжя, що заслугову­ють на увагу, інші обставини, що мають істотне значення (ч. 4 ст. 1187 ЦК України, ст. 70 СК України), тобто факти, які в нормах права сформульовані в загальному, а не у точно визна­ченому вигляді.

Склад фактів матеріально-правового характеру, що підля­гають доказуванню і пізнанню, неоднорідний. Залежно від во­левиявлення суб'єктів правовідносин ними можуть бути дії, що виконувалися за волею сторін, і події, що проходили поза їх волею. Події безпосередньо не породжують матеріальних правовідносин, а є лише підставою для виконання дій, спря­мованих на виникнення правовідносин (так, землетрус — подія, страховий випадок, який є приводом для порушення (виконання дій) правовідносин у державному страхуванні що­до відшкодування громадянину шкоди — ст. 979 ЦК Ук­раїни).

Залежно від відповідності фактів установленому правопо­рядку вони можуть бути правомірними і неправомірними (цивільні правопорушення, кримінальні злочини, адміністра­тивні проступки, трудові правопорушення тощо). Пізнання судом факту кримінального злочину відбувається на підставі письмових офіційних доказів — актів судових і прокурорсь­ко-слідчих органів. Положення, що суд при розгляді цивільної справи не може кваліфікувати ті чи інші дії як кримінальні правопорушення з усіма наслідками цивільного процесуального характеру і, не відповідає ч. 1 ст. 211 ЦПК України, розширене тлумачення якої дає можливість зробити висновок, що суд при встановленні у діях сторін та інших осіб ознак злочину може порушити кримінальну справу. А це оз­начає, що суд у цивільному процесі може кваліфікувати певні дії як кримінальні злочини. Направлення порушеної справи на розслідування може вплинути на наслідки цивільно-право­вого характеру, наприклад, настання не обмеженої, а повної матеріальної відповідальності.

Для виявлення специфіки фактів доказування у літературі була проведена їх кваліфікація за фактами, що породжують, змінюють і припиняють права і обов'язки та перешкоджають виникненню прав і обов'язків². Запропонована класифікація викликає певні зауваження³, але її значення для повного, всебічного і об'єктивного пізнання обставин у справі очевид­не. У теорії процесу також мало місце судження про те, що до складу фактів предмета доказування належать три групи фактів: правостворюючі, лігімітації сторін і приводу до позову. Останні дві групи є також фактами правостворюючими, тому така класифікація не має значення для доказування. Практичне значення для доказування має поділ фактів пред­мета доказування на позитивні і негативні. Негативні вимага­ють більше уваги, оскільки з ними завжди чимало труднощів у доказуванні.

Залежно від часу виконання дій факти предмета доказуван­ня поділяються на факти-явища, що мали місце в минулому, і факти-стани, що мають тривалий характер (продовжуються) і можуть безпосередньо сприйматися судом.

Доказуванню підлягають і доказові факти, тобто такі, що тісно пов'язані з фактами матеріально-правового характеру і на підставі яких можна зробити висновок про їх наявність чи відсутність. Наприклад, експертиза крові у дитини, матері і названого батька у справі про встановлення його батьківства дала висновок, що батьківство не виключається. Цей факт не є передбаченою законом обставиною, що підтверджує батьківство, але разом з іншими доказами може привести суд до такого висновку.

Доказуванню підлягають також цивільно-процесуальні факти. З їх наявністю може бути пов'язана реалізація права на звернення до суду за захистом, на забезпечення позову, зу­пинення провадження у справі. Пізнанню підлягають і факти, встановлення яких суду необхідно для виконання виховних і превентивних завдань правосуддя. Це факти, що розкривають умови і причини правопорушень, необхідні для реагування ^СУДУ — постановлення окремих ухвал (ст. 211 ЦПК України).

У процесі розвитку судочинства обсяг фактів предмета до­казування може змінюватися — збільшуватися або зменшува­тися, уточнюватися у зв'язку зі зміною стороною підстав або предмета позову, збільшення чи зменшення позовних вимог (ст. 31 ЦПК України).

Традиційному погляду на предмет доказування протистав­ляється судження, за яким предметом доказування є сукупність версій, припущень про існування практичних обста­вин, кожна з яких може виявитися правильною істиною, і тоді припущення суду перетвориться у достовірне знання про певну обставину, але водночас може виявитися і помилковим, таким, що не відповідає дійсностії. Зазначене судження супе­речить ч. 1 ст. 60 ЦПК України, яка покладає на сторони обов'язок довести обставини, а не припущення (версії) про них, на які вони посилаються як на підстави своїх вимог і за­перечень. Дослідження у суді обставин справи — складу юри­дичних фактів — має на меті встановити їх реальне існування, а не припущення про їх існування².

Факти, що не підлягають доказуванню. Не за усіма факта­ми предмета доказування здійснюється доказова процесуаль­на діяльність. Не потребують доказування загальновідомі, преюдиціальні факти і факти, що визнані сторонами та інши­ми особами, які беруть участь у справі (ст. 61 ЦПК України).

Загальновідомі факти — це обставини, що відомі широкому колу осіб, у тому числі і складу суду. Вони не потре­бують доказування тому, що об'єктивність їх існування очевидна, це в основному не дії, а події: закриття Чорнобильської АЕС тощо. Загальна відомість фактів залежить від часу виникнення і поширеності на певну територію. Сторона, яка має використати загальновідомий факт, повинна про нього зазначити . Визначення обставини загальновідомою і такою, що не підлягає доказуванню, вирішується судом, який розглядає справу, щодо чого постановляється ухвала, яка оскарженню не підлягає.

Преюдиціальність фактів ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб'єктивними і об'єктивними межами, за якими сторони й інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судом факти і правовідносини (ч. 2 ст. 223 ЦПК України). Тому факти, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної си­ли, не доводяться знову при розгляді інших цивільних справ, у яких беруть участь ті самі особи. Але факти, встановлені ви­роком суду в кримінальній справі, що набрав законної сили, або постановою суду у справі про адміністративні правопору­шення є обов'язковими для суду, що розглядає справу про цивільно-правові наслідки дій особи, щодо якої відбувся ви­рок суду, лише з двох питань: чи мали місце ці дії та чи вчи­нені вони даною особою (ч. 4 ст. 61 ЦПК України). Наявні у кримінальній справі інші матеріали про факти, що складають предмет доказування у цивільній справі, підлягають дослі­дженню при розгляді судом спору про право цивільне. Тому при розгляді позову про стягнення завданої майнової шкоди, яка випливає з кримінальної справи, суд не має права обгово­рювати вину відповідача. Але якщо на підтвердження розміру відшкодування збитків, які випливають з кримінальної спра­ви, були подані, крім вироку, й інші докази, то вони включа­ються у сферу доказової процесуальної діяльності у справі.

За ЦПК України 1963 р. не потребують доказування при розгляді справи і факти, які згідно із законом припускаються встановленими, тобто законні презумпції (ч. З ст. 32 ЦПК Ук­раїни), зокрема презумпція правомірності правочину (ст. 204 ЦК України).

На відміну від загальновідомих і преюдиціальних фактів, законні презумпції можуть бути спросто­вані у загальному порядку. Так, відповідно до ст. 1178 ЦК України за шкодою, завданою малолітньою особою (яка не до­сягла чотирнадцяти років), відповідають його опікун і ор­ганізації, які зобов'язані здійснювати за ним нагляд, якщо не доведуть, що шкода завдана не з їх вини. У цій нормі вина опікуна презумується. Але він може здійснювати процесу­альну діяльність, спрямовану на доведення наявності вини інших осіб, а отже, на спростування презумпції своєї вини. Законні презумпції стосуються лише юридичних фактів, а не доказових, які також належать до предмета доказування. Отже, законні припущення (презумпції) санкціонуються зако­ном (ст. 1178 ЦК України) або випливають з його змісту (ч. З ст. 54 СК України). їх складають юридичні факти, що вхо­дять до підстав вимог і заперечень сторін, та можуть мати су­перечливий характер і бути спростовані. Законні презумпції не складають очевидну істину, а приймаються за таку тому, що сформульоване законом положення відображає найбільш звичайне і найбільш вірогідне явище. За галузевою належ­ністю законні презумпції класифікуються на матеріально-правові і процесуально-правові. Матеріально-правові можуть класифікуватися також за правовими інститутами: щодо захисту честі і гідності громадян і організацій; статусу суб'єктів цивільного права; права власності; зобов'язального права, сімейних прав. ЦПК України не визначає законні презумпції підставами для звільнення від доказування, яке відповідно до ч. 4 ст. 60 ЦПК України не може ґрунтуватися на припущеннях.

У судовій практиці поширеною підставою звільнення від доказування є без спірність фактів. У понятійному обігу ЦПК України таке поняття відсутнє, але ч. 1 ст. 61 Кодексу закріпила правило, за яким обставини справи, визнані сторо­нами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підля­гають доказуванню.

Розподіл обов'язків по доказуванню. Особливість доказування полягає у тому, що воно є правом і обов'язком осіб, які беруть участь у справі. Вони мають право подавати докази, брати участь в їх дослідженні, давати усні і письмові пояснення судові, подавати свої доводи, міркування та заперечення (ст. 27 ЦПК України), тобто мають право на доказування. Сторони, подаючи докази, реалізують своє пра­во по доказуванню і одночасно виконують обов'язок по дока­зуванню, оскільки ст. 60 ЦПК України закріплює правило, за яким кожна сторона має довести ті обставини, на які вона по­силається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов'язок по доказуванню покладається також на третіх осіб, прокуро­ра, органи державного управління та інших осіб, які беруть участь у справі і в правовому становищі прирівнюються до сторін (статті 45, 46 ЦПК України). Отже, обов'язок по доказуванню покладається на того, хто звернувся за допомогою до суду .

Право доказування — це можливість подання доказів, участь у їх дослідженні, попередній оцінці. Воно гарантується сукупністю процесуальних засобів і реалізується волею за­інтересованих осіб особисто або за допомогою суду відповідно до своїх інтересів та вибору способу поведінки.

Обов'язок по доказуванню полягає у необхідності вико­нання комплексу відповідних дій, який гарантується на­станням несприятливих правових наслідків у випадку їх не­виконання, зокрема відмови суду визнати наявність юридич­ного факту у разі невиконання стороною обов'язку по його доказуванню; якщо позивач не доведе підставу вимоги, то в позові належить відмовити .

Невиконання обов'язку по доказуванню для сторін та інших суб'єктів правового спору матиме матеріально-правові і процесуально-правові наслідки; для інших осіб, які беруть участь у справі, — лише процесуально-правові. Із загального правила про розподіл обов'язку по доказуванню, закріпленого ст. 60 ЦПК України, зроблені винятки в окремих нормах ма­теріального права, за якими обов'язок по доказуванню факту або його спростуванню перекладається на протилежну сторо­ну. Характерними у зв'язку з цим є норми, якими встановлю­ються доказові презумпції: вина особи, яка завдала шкоду, вина особи, яка не виконала зобов'язання або виконала його неналежним чином (ст. 1166 ЦК України).

Належність доказів. Правильному визначенню складу всіх обставин предмета доказування у справі сприяє правило (принцип) про належність доказів, закріплене ст. 58 ЦПК Ук­раїни. Належними будуть докази, що мають значення для справи, тобто мають властивість підтвердити взаємопов'язані з ним істотні обставини, а також ті, що з нормою матеріально­го права створюють фактичну основу спірних правовідносин. Вони належать до складу підстав позову або підстав запере­чень проти нього і характеризуються значущістю фактів для визначення спірних правовідносин та зумовленістю цих фактів нормами матеріального права.

Правило належності доказів спрямоване на виділення істотних обставин у справі, у зв'язку з чим суд приймає до роз­гляду лише ті докази, що можуть підтвердити дані обставини. Це зобов'язує суд спрямовувати процес подання, збирання і дослідження доказів для введення в орбіту доказування фак­тичних даних, що складають його предмет. Питання належ­ності доказів вирішується судом при відкритті провадження у справі, у стадіях провадження у справі до судового розгляду (підготовки) і судового розгляду. При прийнятті позовної за­яви суддя перевіряє, чи викладені у ній обставини, що обґрун­товують вимоги позивача, і зазначені докази, що підтверджу­ють позов (пункти 5, 6 ч. 2 ст. 119 ЦПК України). При підго­товці справи до розгляду визначає факти, які необхідно вста­новити для вирішення спору. З'ясовує якими доказами кожна сторона буде обґрунтовувати свої доводи чи заперечення (п. 4 ч. 6 ст. 130 ЦПК України). При розгляді цивільної справи го­ловуючий судового засідання спрямовує судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного і об'єктивного з'ясування обставин справи, усуваючи з судового розгляду все, що не має істотного значення для вирішення справи, а також забезпечує належний виховний рівень судового процесу (ч. 2 ст. 160 ЦПК України). Обставини справи встановлюються у судовому засіданні в межах зазначеного позивачем чи зміненого ним предмета позову, тобто ті, які пов'язані з вимогою позивача і запереченням відповідача, що є у справі.

Вирішення суддею питання про виклик свідків, витребу­вання письмових і речових доказів, проведення експертизи відбувається на підставі виконання вимоги належності підтверджуючих ними фактів у справі і закладених у самій правовій природі засобів доказування. Свідком може бути осо­ба, якій відомі будь-які обставини, що стосуються справи (ст. 63 ЦПК України). Письмовими доказами визнаються такі, що містять у собі відомості про обставини, які мають зна­чення для справи (ст. 64 ЦПК України). Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про об­ставини, які мають значення для справи (ст. 65 ЦПК Ук­раїни). Дотримання судом першої інстанції правил належ­ності доказів входить до змісту перевірки законності та обґрунтованості судового рішення в апеляційному і касацій­ному порядку.

Допустимість засобів доказування. За загальним правилом будь-які фактичні дані у цивільній справі можуть бути підтверд­жені лише встановленими у законі засобами доказування (ст. 57 ЦПК України), але згідно з правилом (принципом) їх допусти­мості. Обставини справи, які за законом мають бути підтверд­жені певними засобами доказування, не можуть підтверджува­тися іншими засобами доказування (ст. 59 ЦПК України).

Цивільним законом обмежена допустимість показань свідків для підтвердження певних угод та інших дій, що ма­ють юридичне значення. Значна група угод має реалізовува­тися у простій письмовій формі, недодержання якої позбавляє сторону у разі спору посилатися для підтвердження угоди на показання свідків (ч. 1 ст. 218 ЦК України). Не можна підтверджувати показаннями свідків зміну кредитора чи боржника у зобов'язанні, що ґрунтується на угоді, укладеній у письмовій формі (статті 513, 521 ЦК України), а також в інших передбачених законом випадках.