Докази і доказування у цивільному процесі Роль доказів і доказування у цивільному процесі

Виконання завдань цивільного судочинства залежить від встановлення судом у справі об'єктивної істини та правильно­го застосування норм матеріального і процесуального права. Для цього ч. 2 ст. 160 ЦПК України покладає на головуючого обов'язок спрямовувати судовий розгляд на забезпечення по­вного, всебічного та об'єктивного з'ясування обставин справи.

Така діяльність відбувається у процесі судового розгляду справи у результаті здійснення судом і особами, які беруть участь у справі, доказування і пізнання в установленому цивільному процесуальному порядку. Виходячи з діалектич­ного розуміння пізнання як процесу відбиття у свідомості лю­дини об'єктивної реальності, зовнішнього світу, природи і суспільства, пізнання у цивільному судочинстві — процес відбиття у свідомості суддів і осіб, які беруть участь у справі, обставин конкретної справи і доказів, що їх підтверджують та існують в об'єктивному світі. Пізнання складається з діалек­тичної єдності розумової і процесуальної діяльності суду і осіб, які беруть участь у справі, що відбувається в процесі по­дання, витребування, дослідження і оцінки матеріалів ци­вільної справи. Пізнавальна процесуальна діяльність скла­дається з чотирьох частин (видів): доказування фактичних об­ставин, які з'ясовуються під час розгляду справи; встановлен­ня судом деяких фактичних обставин під час розгляду справи шляхом безпосереднього спостерігання суддями у судовому засіданні; пізнання судом спірних правовідносин, прав і обов'язків сторін; пізнання, яке здійснюється вищестоящими суддями у процесі перевірки законності та обґрунтованості су­дового рішення у цивільній справі.

Об'єктом пізнання у цивільному судочинстві є матеріали справи, її обставини (фактичні і юридичні) та докази, на підставі яких вони встановлюються; метою пізнання — вста­новлення об'єктивної істини у справі; засобами пізнання — доказування і докази; процесуальною формою пізнання — су­довий розгляд. А пізнавальна процесуальна діяльність (про­цес пізнання) є методом встановлення об'єктивної істини у справі, її фактичного і юридичного складу.

Об'єкт пізнання формується поступово. При прийнятті су­дом матеріалів справи до свого провадження вимальовуються лише загальні контури, які в процесі розвитку судочинства розширюються і поглиблюються. Обставини і докази можуть мати суперечливий характер, взаємно виключати і доповню­вати одне одного, але важливо, щоб до кожної обставини, що підлягає доказуванню, було достатньо необхідних доказів для її всебічного, повного і об'єктивного з'ясування.

Отже, докази і доказування у цивільному судочинстві є невід'ємною частиною і процесуальним засобом пізнання у справі, її правильного вирішення.

Поняття і види доказів

Поняття і основні ознаки доказів у цивільному судо­чинстві можна визначити зі ст. 57 ЦПК України, за якою до­казами у цивільній справі є будь-які фак­тичні дані, що вміщують інформацію про обставини, не­обхідні для правильного вирішення справи; носії такої інформації — точно визначені засоби доказування, одержання цієї інформації судом здійснюється у поряд­ку, визначеному законом. Отже, відповідно до зазначеної статті доказами у справах у цивільному судочинстві будуть одержані з передбачених законом і допустимих ним засобів доказування у визначеному порядку будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність чи відсутність об­ставин, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного ви­рішення справи.

Наявні у теорії цивільного процесу погляди, що доказами у цивільних справах є тільки фактичні дані, відокремлюють докази від їх процесуальної форми — засобів доказування, без яких вони не можуть бути залучені у цивільний процес. Ви­знання доказів фактами об'єктивної дійсності (фактичних да­них), а також засобів встановлення цих даних (джерел інфор­мації про факти) не повністю відповідає ст. 57 ЦПК України. Докази у цивільному процесі характеризуються сукупною єдністю: змістом, яким є фактичні дані, що інформують про обставини, необхідні для правильного вирішення справи; про­цесуальною формою, у якій закладена така інформація — за­соби доказування; встановленим процесуальним порядком одержання, дослідження і оцінки змісту і процесуальної фор­ми (доказової інформації і засобів доказування).

Зміст доказів — це сукупність фактичних даних про обста­вини, що обґрунтовують вимоги і заперечення сторін та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Обставинами є юридичні факти — дії (бездіяльність) і події. Фактичні дані як доказова інформація можуть мати без­посередню і опосередковану форму — прямого або побічного доказу.

Процесуальна форма доказів: засоби доказування є джере­лами інформації про фактичні дані. Частиною 2 ст. 57 ЦПК України встановлено п'ять процесуальних форм одержання фактичних даних: пояснення сторін, третіх осіб, їхніх пред­ставників допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази, речові докази, висновки експертів. Але в процесуаль­но-правовому становищі сторін перебувають заявники та заінтересовані особи у справах, що виникають з наказного і окремого провадження, а також інші особи, які беруть участь у справі. Вони подають докази (ч. 2 ст. 60 ЦПК України), да­ють письмові й усні пояснення суду (ст. 176 ЦПК України), у яких вміщується інформація про фактичні дані, одержані у результаті особистого спостереження або від інших осіб, що мають значення для правильного вирішення справи. Тому по­яснення таких осіб є засобом доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 65 ЦПК України судами можуть бути прийняті як докази документи, одержані за допомогою елек­тронно-обчислювальної техніки. Суд також досліджує як ре­чові докази подані звуко- і відеозаписи (ч. 2 ст. 57 ЦПК Ук­раїни).

Одержання і дослідження доказової інформації і засобів до­казування (змісту і процесуальної форми доказів) має здійснюватися в установленому законом процесуальному по­рядку (статті 57-66, 176-193 ЦПК України), який є процесу­альною гарантією всебічного, повного і об'єктивного пізнання дійсних обставин справи, прав і обов'язків сторін. Тому пору­шення процесуального порядку одержання і дослідження до­казів знецінює їх, веде до втрати ними властивостей і значен­ня доказів.

Для виявлення особливостей окремих доказів вони кла­сифікуються за видами. За характером зв'язку фактичних даних (змісту доказів) з фактами, що підлягають встановлен­ню (з фактами, що підлягають доказуванню), докази поділя­ються на прямі і побічні. Прямі докази більш вагомі для пізнання, оскільки вони дають можливість зробити однознач­ний висновок про наявність чи відсутність фактів, що підля­гають доказуванню. Побічні — характеризуються чис­ленністю зв'язків із фактами, що підлягають встановленню, тому в процесі пізнання дають можливість зробити декілька вірогідних висновків про них. Отже, у доказовій діяльності, у процесі пізнання істини вони спричинюють труднощі.

За процесом формування даних про факти (характерами створення доказів) докази класифікуються також за двома ви­дами — первинні і похідні. Первинні (першоджерела, безпосе­редні) формуються під безпосереднім впливом фактів, які підлягають встановленню (безпосередніх фактів), від носія інформації (джерела доказів). Похідні (опосередковані, ко­пії) — відтворюють (копіюють) дані, одержані від інших дже­рел, тобто формуються під впливом опосередкованих джерел.

Значення цієї класифікації у тому, що вона розкриває процес формування доказів і цим сприяє правильному веденню їх дослідження і оцінці в процесі судового розгляду цивільної справи.

У юридичній літературі обґрунтовується також третя підстава для класифікації доказів — за джерелом, за допомо­гою якого суд їх одержує: особисті і речові. І за цими самими підставами на первинні і похідні¹; на особисті, речові і змішані². Такий поділ доказів за однією підставою на три різні види зводить нанівець саму ідею класифікації. До скла­ду особистих доказів включається не тільки пояснення осіб, які беруть участь у справі, показання свідків і висновки екс­пертів, а й різні документи, оскільки вони виходять від відповідних осіб. Справді, пояснення сторін є особистим дока­зом і воно не перестає бути таким незалежно від того, буде во­но одержане в усній або письмовій формі (ст. 176 ЦПК Ук­раїни). Експерт дає висновок на основі своїх спеціальних знань, тому його висновок стосується не змішаних, а особис­тих доказів. Отже, носіями даних про факти є особи і речі (предмети), які можуть відтворити закріплену і збережену в них інформацію про відомі обставини, що мають значення для справи. У особистих доказах носієм інформації про факти завжди є людина, яка мусить правильно сприймати обстави­ни, що мають значення для справи, зберегти їх у пам'яті і відтворити (давати пояснення, показання — статті 62, 63 ЦПК України). Особисті докази мають суб'єктивний харак­тер, тому в пізнавальній діяльності слід враховувати психо­логію особи, наявність матеріально-правової заінтересова­ності у справі та особливих стосунків зі сторонами.