Перелік творів

Твори, що дійшли до нас:

• (10 р. до н. є.) Любовні елегії, (Атогез), п'ять книг, пізніше (бл. 1 р. н. є.) перероблених на три.

• (5 р. до н. є.)Героїди (Негоіа'ез, абоЕрізіиіаеНегоійит, «Послан­ня героїнь», 21 послання (листи 16-21 складені бл. 4-8 рр. н. е.).

• (5 р. до н. є.) Засіб від кохання (Еетейіа атогіз).

• (5 р. до н. є.) Про косметику (Про жіночі косметики, або Засіб для догляду за жіночим обличчям) (Мейісатіпа іасіеі {етіпеае), збереглося 100 рядків.

• (2 р. до н. є.) Наука кохання (Агз атаіогіа), три книги (частково написані пізніше).

• (8 р. н. є.) Метаморфози (МеіНатогрКозеоп), 15 книг.

• (9 р. н. є.) Ібіс (ІЬіз), поема.

• (10 р. н. є.) Скорботні елегії (Тгізііа), одна книга.

• (10 р. н. є.) Послання з Понта (Ерізіиіае ех Ропіо), чотири книги.

• (12 р. н. є.) Фасти, або Римський календар (Разіі), збереглося шість книг, перші шість місяців року.

(Дати досить приблизні)

Твори втрачені або сумнівного походження:

• Медея (Мейеа), втрачена трагедія про Медею.

• Горіхове дерево (Ыих) — ввіжається сумнівним.

• Втішення, адресоване Лівії, або Траурна пісня на смерть Друза (Сопзоіаііо ай Ьіоіат або Ерісейіит Бгизі) — часто приписується Овідію.

• Наука рибальства (Наїеиііса) — твір сумнівного походження. Українські переклади

У журналі «Зоря» (Львів, 1880-1897) було опубліковано декілька перекладів з «Метаморфоз»; перекл. Олена Пчілка та О. Маковей. Д. Николишин у 1920-х роках виконав переклад першої пісні таким віршем, в якому твір набував української народної форми із перероб­ленням імен (напр. «батько Сатурненко», «Дафна Пенеївна» тощо). Суттєвим кроком стали переклади елегій Миколи Зерова, гекзаметр під рукою майстра став могутнім виражальним засобом, а не лише монотонним поєднанням дактилів. Окремі уривки перекладу з «Ме­таморфоз» здійснила Ю. Кузьма. Повний і довершений переклад «Метаморфоз» належить А. Содоморі.

Література

1. Гиленсон Б. А. История античной литературы: Учебное пособие: В 2 кн. — 2-е изд. — М.: Наука, 2002.

2. Історія світової літератури. — К., 2000.

3. Українська та зарубіжна культура. Підручник / За ред. Козири. — К., 2001.

Сапфо Життя і творчість

Сапфо — відома поетеса часів античності, що створювала поезії у жанрі меліки (пісенної лі рики). Сапфо високо цінували митці антично доби, давньогрецький філософ Платон назвав десятою музою, Катулл та Горацій її наслідували. Розповідають, що Солон — знаменитий реформатор VI століття, почувши вірші Сапфо сказав, що не хоче помирати раніше, ніж вивчить їх напам'ять.

Про життя поетеси відомо досить мало, її біографія напівлегендарна. Відомо, що Сапфо мешкала в Мітиленах на острові Лесбос. За переказом, вона народилася в родині аристократа-торгівця Скаладроніма та його дружини Клеїс десь між 630 та 620 роками до н. є. Приблизно в сімнадцятилітньому віці через політичні заворушення на Лесбосі Сапфо разом зі своїми братами мусила на певний час виїхати до Сицилії. Лише в 595 році, коли їй було вже більше тридцяти, вона змогла повернутися на батьківщину.

У своєму місті Сапфо була відома не тільки як поетеса, а ще й як громадська діячка. Вона стояла на чолі «дому Муз», де багаті дівчата з різних країв Греції збиралися, аби займатися музикою, поезією й тан­цями. Подруги та учениці Сапфо обмінювалися поетичними рядками, тематично пов'язаними з ритуалами жіночих культів. Знайомства, весілля, спілкування між подругами, захоплення, суперництво, рев­нощі, розлука — все це відобразилося в ліриці Сапфо та її учениць.

У стародавні часи поетичні твори Сапфо становили дев'ять книг, серед яких були гімни, весільні пісні (епіталами), пісні любовні та елегії. До нас дійшли лише уривки та дві цілі поезії: гімн до Афродіти, в якому по­етеса благає богиню допомогти їй у коханні, і друга поезія, що змальовує силу любовного почуття. Обидві поезії в оригіналі написані так званою «сапфічною строфою» — віршовим розміром, який винайшла Сапфо і який пізніше набув поширення в грецькій та римській літературі.

Основна тематика творчості Сапфо — жіночі культові гімни, весіль­ні пісні, любовні та дружні висловлення почуттів, адресовані ученицям «дому Муз». Сапфо широко використовує й фольклорну пісню та епос, але традиційні мотиви фольклорних та обрядових дівочих пісень набу­вають особистого звучання. Близькими до любовної лірики Сапфо є її епіталами — весільні пісні, що виконувалися на різних етапах шлюбно­го обряду. У них трапляються й міфологічні ремінісценції, але загалом переважає фольклорний колорит: змагання юнаків та дівчат, прощання нареченої з дівоцтвом, порівняння нареченого з Аресом і т. ін.

У своїй любовній ліриці Сапфо поетизує любов та красу, із неприхо­ваною пристрасністю висловлює вона свої палкі почуття. Наприклад, у поезії «До богів подібний мені здається» поетеса пристрасно і щиро розповідає про своє захоплення прекрасною людиною. А в наведеному нижче уривку вона стверджує про свою призначену долею здатність палко сприймати все прекрасне:

Жереб мені

Випав такий:

Серцем палким

Любити

Ласку весни,

Розкіш, красу,

Сонця ясне

Проміння.

Близька до фольклорних творів, лірика Сапфо рідко виходила за межі сутожіночих переживань, однак переживання поетеса вислов­лювала з надзвичайною простотою та яскравістю. Головною цінністю поезій Сапфо було їх напружене, яскраво і просто виражене почуття.

Це цікаво!

Існує чимало легенд, що розповідають про особисте життя Сапфо. За пе­реказами, в неї був закоханий поет Алкей, але це почуття не було тривалим. Пізніше поетеса нібито вийшла заміж за чоловіка на ім'я Керкіл та народи­ла доньку, якій присвятила цикл поезій.

Але найбільшу увагу привертає загадковий епізод із нерозділеним кохан- і ням Сапфо до юнака Фаона, через яке вона кинулась у море з Левкадської | скелі в Акарнанії. Джерелом цього переказу, найімовірніше, була народна І пісня про Адоніса-Фаона (Фаетона), улюбленця Афродіти, культ якого був поширеним у південній частині Малої Азії та на прилеглих до неї островах, і Алегенда про Левкадську скелю пов'язана з обрядом, що належить до куль-; ту Аполлона: на Левкадській скелі був храм Аполлона, звідки щороку, у ви-! значений день, скидали в море злочинців як спокутну жертву. Вислів «ки-нутися з Левкадської скелі» став означати «накласти на себе руки» і вжи­вався також як погроза перервати своє життя через відчай. У цьому значенні! Левкадська скеля згадується, наприклад, у Анакреонта.