8.11. Підміна тези

Підміна тези [104, 114–146] є одним із способів параінформування – натяків, латентних смислів. До речі, параінформування становить один із предметів лінгвістики брехні – нового напряму комунікативної лінгвістики.

Втрата тези є досить поширеною логіко-мовною помилкою, зумовленою відсутністю звички мислити послідовно. Часто "гублять думку" учні під час написання творів, студенти – коли "плавають", висвітлюючи недостатньо засвоєний матеріал; втрата тези спостерігається й у побутовому спілкуванні, порівняймо наприклад:

– Скажіть, будь ласка, де у вас аптека?

– Там, де й була. Де ж їй бути? [169,161]

Другий співрозмовник відповідає не на запитання "де аптека?", а на можливе суміжне: "чи там само вона, де й була?" Він, по суті, здійснює і внутрішньо узгоджений дискурс і описує об'єкти й відношення так, як це відповідає реальному станові речей, однак безсумнівною тут є помилка в логічному опрацюванні дискурсу, що надійшов до нього з іншого ментального простору – простору першого співрозмовника. При цьому обидва висловлювання не суперечать реальності. Отже, комунікативний акт може стати успішним лише за умови фокусного суміщення дискурсів співрозмовників [90, 401].

Зумисна підміна тези спостерігається тоді, коли співрозмовник не хоче відповідати на запитання, приховуючи свої думки. Він висуває іншу тезу, – семантично суміжну (зміщуючи логічний наголос, надає статусу ключових слів другорядним семантичним складникам адресованого йому запитання). Зумисна підміна тези належить до професійних умінь дипломата. Вона є поширеним способом і побутової "дипломатії" українця, наприклад:

– Що це ви кожного дня на роботу запізнюєтесь?!

– Е-е-е, так зате ж я завжди з роботи йду раніше... .

Взагалі, параінформування – традиційна національна ознака комунікативного стилю українців. Порівняймо в тексті:

Перед дверима дому сидить маленький хлопчик.

До нього підходить якийсь чоловік і питає:

– Тато вдома?

– Так.

Чоловік дзвонить, але ніхто не виходить з хати. Тоді він злісно каже хлопцеві:

– Ти кажеш, що батько вдома, чому ж дверей ніхто не відкриває?

– Не знаю, ми тут не живемо [169, 101].

Власне, хлопчик точно відповів на поставлене запитання, виконавши два перші постулати мовної поведінки – постулат інформативності: "Твоє висловлювання має бути інформативним!" і постулат істинності: "Говори правду або, принаймні, не говори того, що ти вважаєш брехнею!". Однак хлопчик не виконав третього постулату – постулату релевантності: "Говори те, що на цей момент прямо стосується справи!", а це, у свою чергу, призвело до порушення четвертого постулату – постулату ясності: "Уникай неясних висловлювань!" [280, 144]. Ясне висловлювання "Так" у цій ситуації перетворилося на свій антипод і спричинило комунікативну неясність, в якій істинне "Так" стало водночас і неправдивим – з комунікативного погляду. Отже, напівправда (тобто, брехня) може виникнути тоді, коли істина висловлюється без урахування комунікативної ситуації).

Уміння українця збити співрозмовника з пантелику (шляхом зумисної підміни тези) відображено в жартівливих народних діалогах:

– Дай мені покурить!

– А ти куриш?

– Курю.

– Ну й кури.

– Та в мене табаку нема. Дай мені на цигарку!

– Та хіба ти куриш?

– Курю.

– Ну й кури!

– Та що ти за чоловік? Невже тобі на цигарку табаку жалко?

– Та чого там жалко! Я тільки, бач, питаю тебе, чи ти куриш?

– Та я ж тобі казав, що курю!

– Ну й кури [169, 277].

Зумисна підміна тези дає змогу, прикидаючись дурником, досягати свого, наприклад:

Тітка почастувала Василька солодким пиріжком.

– Синку, що треба сказати, коли тобі щось дають? – питає Василькова мати.

– Дайте ще, – не задумуючись відповів хлопчина [169, 100].

Пресупозиція "подякуй" експлікована такою конструкцією, яка дала змогу підмінити тезу: семантичне навантаження ключового слова "сказати" в запитанні переміщується на слово "дати" у відповіді – і воно стає ключовим. Саме вживання цих двох слів в одному висловлюванні слугувало своєрідною підказкою. Якби запитання матері не містило другої частини, відповідь сина була б звичайною реалізацією одного з найперших етичних стереотипів, що його опановують діти під час багаторазово повторюваного діалогу: "Що треба сказати?" – "Дякую!"

Зумисна підміна тези (як і інші патерни мілтон-моделі – див. параграф про багатозначність) є традиційним національним способом вербальної поведінки, за допомогою якого українці могли демонструвати свою вищість над тими, від кого залежали. Це, до речі, властиве всім підневільним особистостям і групам людей (порівняймо, наприклад, вербальну поведінку традиційних блазнів при дворах королів, а також дуже показового в цьому розумінні бравого вояка Швейка в його стосунках з військовими начальниками).