8.7. Підтекст. Приховані елементи змісту

Як правило, текст містить не тільки явно виражену інформацію (експліцитну), а й виражену неявно (імпліцитну). Таку інформацію ще називають підтекст, пресупозиція, імплікатура (хоча деякі автори ці терміни не вважають ідентичними).

Людина не обмежується засвоєнням того, що буквально сказано в тексті, вона здатна будувати на основі тексту свої судження (умовиводи), які спираються не тільки на лінгвістичну інформацію, а й на знання про світ, про ситуацію спілкування та про негласні правила комунікації. Наприклад: "Жінка Петра працює вчителькою" (умовивід реципієнта: Петро жонатий").

Використання імплікатур – це одна з поширених комунікативних стратегій. Імплікатури становлять такий спосіб передавання інформації, коли її відкрито в тексті не повідомляють, але адресат неодмінно її отримає. Чому? Тому, що автор прихованого повідомлення використовує у своєму тексті мовні конвенції, негласні постулати мовного спілкування, соціальні стереотипи або особливості мислення.

Кількість прихованих змістів, породжених текстом, для різних людей неоднакова. Це залежить від глибини розуміння, від фокусу уваги, від обсягів знань людини, яка інтерпретує текст, від схильності чи несхильності до стереотипного мислення та ще від деяких факторів.

Ще в ранньому дитинстві на початку когнітивної діяльності людина вчиться будувати умовиводи, екстраполювати свій досвід, передбачати нове з уже відомого, тобто виводити нову інформацію з наявної. Людина іноді легко робить різні умовиводи, але погано розрізняє які з них обґрунтовані (слушні), а які ні. Ця властивість інтелекту в психолінгвістиці називається схильністю до поспішних висновків.

Розрізняють конвенційні, теоретичні імплікатури та імплікатури мовного спілкування.

Імплікатури можуть підвищити дієвість будь-якого тексту оскільки:

• імплікатури (на відміну від експліцитно поданої інформації) оминають аналітичні процедури обробки інформації. Тому адресат не схильний аналізувати й оцінювати цю інформацію, а сприймає її такою, якою вона є;

• адресат сам виводить цю інформацію, а не отримує її в готовому вигляді, а тому, як правило, не шукає підтвердження їй у тексті;

• конкретного автора і колективного автора (тобто редакцію) важко притягнути до юридичної відповідальності за інформацію, яку не подано явно.

Отже, імпліцитна інформація легко сприймається адресатом і впливає на його оцінку повідомлення, оминаючи процедуру аналітичної обробки інформації.

Явно виражену інформацію можна взяти під сумнів чи оспорити. Імплікатуру важко заперечити. Порівняйте, наприклад, два рекламні твердження, які різняться тільки засобом розподілу інформації між пресупозиційною й асертивною частинами повідомлення: 1) Ми працюємо, щоб зберегти Вашу довіру; 2) Ми завоювали Вашу довіру і працюємо, щоб зберегти її. Друге твердження здається голослівним, оскільки в ньому явно виражено те, що в першому мається на увазі, тобто є імплікатурою.

Прихований вплив може створюватися не лише внаслідок заздалегідь продуманих зусиль автора, а й сам по собі – завдяки особливостям сприймання і соціальному досвідові реципієнта. Сучасний реципієнт живе в епоху інформаційного вибуху, коли соціально важлива інформація кількаразово повторюється і тиражується. Завдяки цьому формування у свідомості реципієнта певних настанов і стереотипів значно полегшене (оскільки те, що постійно повторюється, набуває у психіці людей ознак стимулу, який керує їхніми вчинками). Кажуть навіть про створення віртуального інформаційного світу іміджів, у якому не існує подій, явищ, людей – як активних чинників, а натомість є образи подій, явищ і людей, тобто їхні іміджі.

Використовуючи прийоми формування додаткового смислу в тексті (а разом з тим і прихованого впливу), не можна забувати про залежність їхньої ефективності від точного врахування менталітету, загального спрямування комунікації, ідеологій.

Суттєвою різницею між художнім твором і нехудожнім є базисні установки на продукування і сприймання. В основі художнього твору лежить образ, а отже, і цілий комплекс естетичних критеріїв оцінки такого образу, вираженого через систему деталей. Для нехудожнього тексту центральним предметом є факт. При цьому критерії оцінки – це об'єктивність та актуальність. Якщо образ у художньому творі репрезентує створену автором дійсність (для якої реалістичність не обов'язкова), то нехудожній текст просто мусить бути результативним з позиції якісного інформування.

У той же час нехудожній текст не зводиться до простого перелічення фактів і явищ дійсності. Він містить аналіз цих явищ, оцінки і погляди автора, нарешті, нехудожній текст повинен задовольняти смаки своєї (часто специфічної) аудиторії. Потреба задовольняти ці вимоги і приводить до формування підтексту (додаткового смислу) у нехудожньому тексті, а отже, і до прихованого впливу на аудиторію. Підтекст виникає під час аналізу фактів, їхнього коментування та створення акцентів.

Особлива увага до додаткового смислу повідомлення спричинена тим значенням, яке має реалізація цього смислу у свідомості читачів. Реалізація додаткового смислу у свідомості кожного реципієнта не однакова; вона завжди матиме певні відмінності, які залежать від умов сприймання, соціального досвіду реципієнта тощо. Актуалізація читачем одного зі смислів може означати цілковите знехтування іншого. Дешифрування підтексту великою мірою залежить від настанови реципієнта, мотиву сприймання тексту.

Включення в текст компонентів, що несуть імпліцитне значення, вимагає обережності. Якщо для художнього тексту додаткові побічні теми поглиблюють образ, то нехудожній текст через існування немотивованих підтем може втратити ефективність. Такі додаткові смисли можуть "забити" основну інформативну ідею, переключити увагу реципієнта на недоречні побічні моменти.

Для нехудожнього тексту дуже важлива структурна чіткість. Саме вона допомагає якісно і тотожно передати ідею автора, донести її до читача. Якщо публіцистичний текст містить незапланований підтекст (стихійний двосмисл), то реалізація цього двосмислу у свідомості реципієнта тільки ускладнює читання. Іноді сприймання тексту може призвести до неоднозначного потрактування ідеї автора. У такому разі говорять про псевдопідтекст (суб'єктивний смисл), який віддаляє читача від істини. Псевдопідтекст має такі види:

• підтекст-ілюзія – читач вбачає прихований смисл там, де його немає. Причина: автор виражає свої думки нелогічно;

• підтекст-фікція – відсутність нових думок у повідомленні прикривається складними для розуміння семантичними і синтаксичними конструкціями, котрі автор намагається представити як значущі;

• підтекст-міраж, який запрограмовано автором спеціально, з метою ідеологічної дезорієнтації читача (у нехудожньому тексті зустрічається дуже рідко, натомість є основним прийомів детективної літератури).