9. Кіммерійці.Скіфи.Сармати

Нова сторінка давньої історії України пов'язана з племенами кіммерійців — першого народу, власне ім'я якого дійшло до наших днів. Існує три версії походження кіммерійців. Перша вважає їх давньоіранським кочовим народом, що прийшов до України через Кавказ. Друга називає батьківщиною кіммерійців Нижнє Поволжя. Третя відносить їх до корінного населення півдня України.Кіммерійці з'явилися в Причорноморських степах близько 1500 р. до н.е. Це були кочові іраномовні племена, об'єднані в племінні союзи. Незабаром кіммерійці заселили всю степову частину України від Дону до Дністра.

Основним заняттям кіммерійців було скотарство і вони першими в Україні опанували мистецтво верхової їзди. Саме кіммерійці відкрили в Україні «залізний вік»: вони майстерно обробляли залізо, виготовляючи з нього прекрасні мечі й кинджали. Кіммерійці були відмінними воїнами, здійснювали грабіжницькі походи на міста в Малій Азії та вели війни з царями Урарту й Ассирії. У них існувала розвинена військова аристократія, про що говорять багаті поховання у великих курганах.

У VII ст. до н.е. кіммерійців витіснив з території України інший кочовий народ — скіфи. Частина кіммерійців була підкорена та асимільована скіфами, інша частина відступила до Південного Причорномор'я.

Скіфи. На початку VII ст. до н.е. в степи українського Причорномор'я вдерлися кочові племена скіфів. Ці іраномовні племена вийшли з глибин Азії, спустошливим маршем пройшли по країнах Близького Сходу й осіли у південних областях України. Пам'ять про перебування скіфів на Близькому Сході збережена в одній із книг Старого Завіту: «Ось, йде народ від країни північної, і народ великий піднімається від країв землі; тримають у руках лук і спис; вони жорстокі й немилосердні, голос їх шумить, як море, і мчать на конях, вишикувані, як одна людина.». Самоназва цього народу — «сколоти», скіфами ж їх називали греки, і саме ця назва увійшла до історії.

До кінця VII ст. скіфи створили своє державне об'єднання — Скіфію. Близько 450 р. до н.е. у Причорномор'ї побував грецький історик Геродот, який і залишив нам опис давньої Скіфії. Крім того, про скіфів стало багато відомо після розкопок скіфських поховань — курганів.

Скіфи ділилися на кілька племен, основними серед них були такі: царські скіфи (жили між Дніпром і Доном), скіфи-кочовики (мешкали у причорноморських степах), скіфи-землероби (проживали в лісостепу на лівому березі Дніпра) і скіфи-орачі (заселяли землі над Бугом).

Панівне положення було у царських скіфів, що займалися в основному військовими походами. Це були природжені воїни, відмінні наїзники, все життя яких було підпорядковане військовим законам. Звичайне озброєння скіфів: складаний лук зі стрілами, короткий меч («акінак»), спис, дротики та щит. За деякими даними скіфська стріла могла пролетіти понад 500 м., що свідчить про високу техніку виготовлення луків і стріл. Скіфи здійснювали часті й небезуспішні грабіжницькі походи до Малої Азії та придунайських земель. У 512 р. до н.е. їм вдалося завдати поразки і вигнати зі своїх володінь перську армію Дарія І, яка необачно вторглася до Скіфії.

Скіфи-кочовики, які займалися скотарством, скіфи-землероби і скіфи-орачі, що займалися землеробством, платили данину царським скіфам і знаходилися в політичній залежності від них. Безумовно, у скіфському суспільстві існувала соціальна і майнова нерівність, про що, крім усього іншого, говорить і наявність у скіфів рабів.

У скіфів були розвинені різні ремесла і промисли. Вони досягли помітних успіхів в обробці чорних і кольорових металів, а також бронзи. Скіфи виготовляли посуд на гончарному крузі, обробляли шкіри, шили одяг. Ювелірні вироби скіфських майстрів стоять в одному ряду з кращими світовими зразками і до теперішнього часу приголомшують своєю витонченістю й оригінальним стилем. Усе мистецтво скіфів пронизане так званим «звіриним» стилем. Найчастіше скіфи змальовували оленів, коней, баранів, кішок, левів і фантастичних грифонів.

У IV ст. до н.е. скіфи розширили свою експансію в задунайських областях. Здійснивши спробу завоювання Фракії, вони зіткнулися тут з македонцями. Вирішальна битва сталася в 339 р. до н.е., коли армія македонського царя Філіппа (батька Олександра Македонського) ущент розбила скіфські війська. У цій битві загинув 90- річний скіфський цар Атей. Після цього розгрому Скіфія почала поступово занепадати.

Починаючи з III ст. до н.е. на територію Причорномор'я постійно вдираються все нові та нові хвилі кочовиків з Азії, з якими скіфи були вимушені вести вперту боротьбу. На рубежі Ш і П ст. до н.е. останнього удару по Скіфії завдали сармати. Частина скіфів була підкорена і асимільована прибульцями, а частина сховалася в Криму, де створила нову скіфську державу на чолі з царем Скілуром зі столицею в Неаполі Скіфському (поблизу сучасного Сімферополя). Ця держава проіснувала до III ст. н.е., після чого була розгромлена племенами готів.

Розкопки скіфських могильників-курганів у XIX — XX ст. дозволили отримати додаткові відомості про цей народ. Деякі могильні кургани скіфів досягали 20-метрової висоти. Найбільш відомими із скіфських курганів є Куль-Оба (розкопаний у 1830 p.), Чортомликський (1863 p.), Солоха (1912 p.). Тут були знайдені безцінні твори скіфського мистецтва: золота ваза зі сценами повсякденного життя скіфів, жіноча гривна, бляха-олень, електрова ваза (Куль-Оба); золоте обкладення гориту (футляра для лука і стріл), мечі із золотими рукоятями, золоті прикраси, велика срібна ваза (Чортомликський курган), зброя, прикрашена золотом і коштовними каменями, золоті браслети і гривни, золотий гребінь, плоска золота чаша (фіал), бронзовий шолом, срібна позолочена посудина зі сценами полювання скіфів на левів (Солоха).

Сармати. Племена сарматів з'явилися на території Причорноморських степів України у II ст. до н.е. Вони розгромили скіфів і більш, ніж на 500 років стали повновладними господарями цих земель. Сармати прийшли з областей Нижнього Поволжя і були іра- номовними племенами. їх назва походить від іранського слова «са- оромант», що означає «опоясаний мечем». Дійсно, відповідаючи своїй назві, сармати були народом воїнів-вершників, що чудово володіють зброєю, агресивними і войовничими.

Військову могутність сарматів послаблювала лише та обставина, що вони не були єдиним народом, а були конфедерацією споріднених племен, які часто ворогували між собою. Проте, у І ст. до н.е. сарматн почали все частіше вдиратися у володіння Римської імперії, а грецькі міста Північного Причорномор'я вимушені були платити їм величезну данину.

На початку III ст. сармати зазнали нищівного удару з боку бага- точисельного кочового народу — гунів, у результаті чого сармати зникли з історичної сцени. Вважається, що частина їх згодом влилася до слов'янського середовища