5. Наукові трактування назви нашої країни

Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна» князеві.

Вперше назва з'являється в «Київському літописі» 1187 р. (періоду посилення феодальної роздробленості Київської Русі), де літописець розповідає про смерть переяславського князя («І плакали по ньому всі переяславці… За ним же Україна багато потужила»).

 Інші дослідники виводять слово від значення «найвіддаленіша територія», «пограниччя», проте видається що така інтерпретація завдячує переважно тенденції Російської державної науки трактувати назву «Україна» як «окраїна Росії». Ця інтерпретація пов'язує виникнення слова зі значно пізнішим історичним періодом, і прямо суперечить наявним літописним свідченням XII ст., коли Росії ще не існувало, а Москва була лише невеличким селом на далекій північній окраїні Київської Русі, про існування якого навряд-чи хтось навіть знав на Київщині. Крім того, така інтерпретація суперечить вживаній літописній формі слова, оскільки та ж Київська Україна чи значна частина Переяславської України знаходились в самому центрі Київської Русі. До того ж, з лінгвістичної точки зору, перехід початкового «о-» («окраїна») в «у-» («україна») є сумнівним, бо не відповідає фонологічним законам ані української, ані російської мов.

Отже — «Україна» — означає буквально — «земля, виділена для нас із загалу, відокремлена від решти», коротше — «наша власна земля».

У багатьох писемних пам’ятках періоду середньовіччя досить час­то зустрічається назва Україна із значенням „не окраїна, і не пограниччя, а сторона, край зі своїми границями, межами, окраїнами, це окрема територія»‘1. Так, наприклад, у Пересопницькому Євангелії (1556 р.) говориться: „И переехали доукраиньї Гадаринскои, которая естьздругой стороньї напротив Галилеи…» |Лука, VIII, 26].

Слід зазначити, що слово „Україна» в деяких писемних пам’ят­ках вживається у множині: „по українах моляться йому, проклятому богу Перуну, і Хорсу, і Мокоші, і Вілу…» і має значення краю, тери­торії.

Цікаві версії трактування назви нашої держави висували й інші дослідники, зокрема Б. Чепурко вважає, що слово „Україна» похо­дить від „раїна» (рай), тобто має значення земного відображення раю на землі. „Очевидно, це і є радість (рай) — „раїна» сонця, „край» вічної гармонії».

Поляки пояснювали назву як окраїна Польщі, пограниччя їх держави, периферія: окраїна, де [о] наблизилося до [у] і дало назву Україна. Михайло Грушевський у І т. “Історії України-Руси” (1898) та у II т. (1905) також інформує, що “Україна” – це назва пограниччя”.

 С.Шелухин пояснює назву Україна у зв’язку з дієсловом краяти: краіати —> край —> украй, тобто це та частина території, що належить нам, наш украй – Україна. У цьому є сенс. Для прикладу візьмемо “Пересопницьке євангеліє” (1556 p.), де словоукраїна вживається багато разів як загальна назва у значенні земля, територія: “І переїхали до україни Гадаринської, которая єсть з другої сторони напротив Галилеи”.

Третє пояснення подає назву Україна як складне слово: родовий відмінок множини від слова анти -» ути + називний відмінок від слова країна: уть країна (країна антів), де утькраїна -»yTKpajiHa -> Україна, тобто: занепад [ъ] у слабкій позиції, потім спрощення складної групи приголосних [тк] – [к]. З позицій наукової фонетики тут усе гаразд, та, на жаль, ніде не засвідчена назва утькраїна в пам’ятках письма.

Найдавніші археологічні періоди в історії України На сьогодні не існує єдиної загальновизнаної періодизації первісного ладу. При його вивченні дослідники користуються різними типами періодизації, в основу яких покладені різні категорії. Найбільш поширеними є дві - суспільно-історичнай археологічна. За першою з них критерієм поділу є суспільні відносини всередині людського колективу, тому визначають такі періоди: первісне людське стадо; родова община; сусідська община. В основу археологічної періодизації покладена домінуюча роль того чи іншого матеріалу при виготовленні знарядь праці: каменю, міді, бронзи та заліза. Відповідно до цього археологи виділяють: Палеоліт (давній кам'яний вік) - 1 млн. р. до н. е. - 10 тис. р. до н. е. ранній палеоліт - 1 млн. р. до н. е. - 150 тис. р. до н. е.; середній палеоліт - 150 тис. р. до н. е. - 40 тис. р. до н. е.; пізній палеоліт - 40 тис. р. до н. е. - X тис. р. до н. е. Мезоліт (середній кам'яний вік) - IX-VI тис. р. до н. е.; Неоліт (новий кам'яний вік) - УІ-ІУ тис. р. до н, е. Енеоліт (мідно-кам'яний вік; перехідний етап від кам'яного періоду до епохи металу) - IV-III тис. р. до н. е. Бронзовий вік - III-I тис. р. до н. е. Залізний вік -1 тис. р. до н. е. Науковці вивчають давню історію України, спираючись на різноманітні джерела. Серед них: 1) речові джерела - пам'ятники матеріальної культури, які досліджує археологія; група споріднених археологічних пам'яток, які належать до одного часу, займають певну територію й визначаються місцевими особливостями, називаються археологічною культурою; назви археологічних культур є умовними, вони мають різне походження: чи то за першою відкритою археологами пам'яткою, як, наприклад, трипільська культура, чи то за специфічним посудом (наприклад культура лійчастого посуду, культура кулястих амфор тощо), чи то за своєрідними поховальними спорудами (ямна культура, катакомбна культура тощо); оскільки справжні назви народів, що лишили певні пам'ятки, є невідомими, то їх називають теж умовно за назвами археологічних культур (звідси походить назва Трипільці, або трипільське населення, сабатинівське населення, ямне тощо). 2) писемні джерела - писемні свідчення про життя народів на території України; вони поділяються на дві великі групи: -актові матеріали, які є наслідком діяльності різних установ, організацій, офіційних осіб (грамоти, договори, накази та ін.); -оповідні пам'ятки літописи, спогади, листи, щоденники, публіцистичні, історичні та інші твори; 3) усна народна творчість - пісні, легенди, перекази, прислів'я, приказки; 4) лінгвістичні джерела - вивчення розвитку мов, походження людських імен, назв поселень, річок, місцевостей.