51 . Лютнева революція 1917 в Росії та її значення для України

Російська революція 1917 року — історичний термін, яким окреслюють революційні події у Російській імперії 1917 року, що докорінно змінили державний лад у країні. Революція розпочалася у березні (лютому за старим стилем) і переросла у громадянську війну в 1918.

У радянській історіографії революцію 1917 року поділяли на два етапи: буржуазно-демократичну Лютневу революцію та Велику Жовтневу Соціалістичну Революцію. На першому етапі була повалена монархія, на другому більшовики встановили Владу Рад. Період між двома революціями отримав назву Двовладдя.

Революція відбувалася в умовах участі Росії в Першій світовій війні й призвела до значних територіальних втрат, більшість яких, втім, була повернена під час громадянської війни.

Російська революція мала важливе значення для утвердження національно-визвольного руху в Україні. В результаті Лютневої революції була створена Центральна Рада, яка проголосила самостійність Української Народної Республіки в січні 1918.

Наслідки для України

На відміну від Петрограду та Москви, в Києві за владу конкурували не дві, а три політичні сили: Тимчасовий уряд в особі Виконавчого комітету міської Думи, більшовики і Центральна Рада. Тимчасовий уряд, серед всіх військ київського гарнізону міг розраховувати лише на юнкерів військових училищ і деякі окремі частини, більшовиків підтримували військові частини, що розміщувалися в заводі «Арсенал». Ці сили були приблизно рівні, тому результат подій визначили частини, що знаходилися під контролем Центральної Ради, та в яких переважали українці.

Аналізуючи політику більшовиків в період жовтневого перевороту, газета «Нова Рада» у статті «Хто з ними» від 10 листопада 1917 року писала: «Вони й зараз поводяться на Україні як господарі й завойовники-переможці: де хочуть трусять, кого хочуть арештовують, мають своє військо. Поводяться так, ніби іншої влади в Києві і інших містах немає, утворили свої органи влади, не сваряться з нашою владою і не миряться, не повстають проти української влади, але нахваляються». Далі автор статті попереджає: «А що гірше всього, що можуть завтра заревти гармати по вулицях Києва і що тоді буде з серцем України – страшно подумати»^[10]

9 листопада Рада опублікувала 3-й Універсал, що підводив підсумок подіям: Україна проголошувалася «Українською Народною Республікою» із збереженням федерального зв'язку з Росією. Крім того до Універсалу були включені декларативні заяви про майбутні соціальні реформи: відміну права власності на землю і введення 8-годинного робочого дня.

4(13) грудня 1917 року Володимир Ленін як голова Совнаркому Совєтської Росії оголосив Маніфест, у якому між іншим ішлося, що Совнарком РФ “визнає Народну Українську Республіку, її право зовсім відокремитись від Росії або вступити в договір з Російською Республікою” Усе, що стосується національних прав та національної незалежності українського народу, - писалося в Маніфесті, - визнається нами, Радою Народних Комісарів, зараз же, без обмежень і безумовно»^[11].

У грудні 1917 року в Києві відбувся Всеукраїнський з’їзд Рад, який пройшов з ініціативи комуністів, На з’їзд прибуло понад дві з половиною тисячі делегатів. Коли виявилося, що комуністи становлять усього близько 4 відсотків делегатів, тож на успіх розраховувати вони не можуть, близько 70 комуністів покинули з’їзд у Києві й перебралися до Харкова, де під охороною московських загонів "робочих і крестіян” та "Союза спасєнія отєчєства" провели власний з’їзд Рад^[12]. На цьому з’їзді, де було лише четверо українців, було принято резолюцію, яка, зокрема, містила такі пункти:

• про входження до складу РФССР Донецько-Криворізького басейну і про виключення його зі складу України”

• про негайне поширення на території України (УНР) усіх декретів і розпоряджень робітничо-селянського уряду федерації.

• про те, що “Україна повина становити федеративну частину Російської республіки”^[13].

Такі «постанови» та «рішення» дали підстави Леніну втручатися у внутрішні справи України – УНР. Уже в грудні 1917 року рішенням Совнаркому Росії до Харкова вислано з Росії військові загони Червоної гвардії в розпорядження так званого «штабу боротьби з контрреволюцією на Півдні Росії». Цей орган очолював комісар Володимир Антонов-Овсієнко ^[14].

Рада Народних Комісарів, на відміну від Тимчасового уряду, не визнала ні влади Центральної Ради, ні відділення України, перервала переговори з Радою й оголосила їй війну. Провідний керівник більшовиків Л.Д. Троцькій так пояснив ці дії