49. Українські політичні партії у боротьбі за державність наприкінці 19- початку 20 ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. українська національна ідея набула більшого поширення, ніж за попередні сто років з часу втрати Україною своєї державності. Цьому сприяли головним чином українські політичні партії та організації, створені як в Галичині, так і в Наддніпрянській Україні.

Найсприятливіші політичні умови для розвитку української державної ідеї склалися в Галичині. Постулат політичної самостійності України першою тут висунула Русько-українська радикальна партія, створена в жовтні 1890 р. її очолювали Іван Франко, Михайло Павлик, Остап Терлецький. Безпосередній вплив на формування партії мав Михайло Драгоманов. Його соціалістичні ідеї потрапили на сприятливий грунт. Але незабаром молоді радикали відійшли від цих утопічно-соціалістичних ідей і стали виключно національною групою. У центрі її радикальної концепції був український народ.

4—5 жовтня 1890 р. відбувся І з'їзд Русько-української радикальної партії. На з'їзді 1895 р. Русько-українська радикальна партія проголосила ідею самостійності України. Молоді ідеалісти пройнялися ідеями нації та політичної самостійності. Такі ідеї, з одного боку, налякали противників зростання національної свідомості, а з іншого — активізували суспільно-політичне життя українців у Галичині.

Лише з виникненням Української націонал-демократичної та Української соціал-демократичної партій політична са-мостійність України стала гаслом української визвольної боротьби в Галичині.

Більшість в Українській націонал-демократичній партії становили радикали, які пішли за ідеєю національної демократії. Друга частина радикалів сповідувала ідею соціал-демократії.

У програмі Української націонал-демократичної партії одним із головних пунктів було питання про шляхи розв'язання проблеми українців Австро-Угорщини. Партія поставила за мету домагатися поділу Галичини на українську і польську частини та об'єднання Галичини й Буковини в українську автономію у складі Австро-Угорщини; обговорювалося питання необхідності викупу великої земельної власності і поділу її між селянами, а також ставилася вимога введення прибуткового податку.

У 1899 р. була заснована також Українська соціал-де-мократична партія, делегат якої на з'їзді австрійської соціал-демократії у Брно заявив, що її метою є "вільна держава українського люду, українська республіка". Постулат української самостійності був введений у програми трьох головних українських партій в Галичині: радикальної, націонал-демократичної, соціал-демократичної.

У лютому 1900 р. гурток студентів у Харкові на чолі з Дмитром Антоновичем проголосив створення Революційної української партії. Програмою їй спочатку слугувала брошура Миколи Міхновського "Самостійна Україна", котра вийшла того ж року у Львові як перше видання партії. Вона закликала до рішучої боротьби за відновлення української держави, що існувала до 1654 р. Ідеал партії — "одна-єдина, нероздільна самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ", а боротьба за таку державу була її найближчою метою. Україна повинна була стати республікою, вільною від іноземного панування. У брошурі Миколи Міхновського висувався лозунг "Україна — для українців", однак суспільно-політичний лад майбутньої Української держави не був накреслений.

У 1902 р. з Революційної української партії виділилася група, яка створила Народну українську партію на чолі з Миколою Міхновським, а сама Революційна українська партія 1905 р. була перейменована в Українську соціал-де-мократичну робітничу партію.

Група політичних емігрантів з Наддніпрянської України 4 серпня 1914 р. створила у Львові Союз визволення України як безпартійну політичну організацію для пропаганди ідеї самостійної України. У його платформі, складеній Дмитром Донцовим, зазначалося: "Об'єктивна історична конечність вимагає, щоби поміж Західною Європою й Москвою постала самостійна Українська держава".