1.2 Кліматична характеристика регіону

Клімат території заповідника помірно континентальний з відносно короткою і теплою зимою та тривалим, жарким літом. Серед рівнинних районів Причорномор'я виділяється найтеплішою зимою (середня січнева температура становить -2,0°С). Безморозний період триває до 200 діб, вегетаційний - 235-245 діб, сума активних температур становить 3500-3600 С. Середньо багаторічна кількість опадів досягає 400 мм, а випаровуваність - 800 мм/рік. За загальним кліматичним районуванням України територія ДБЗ належить до континентальної області кліматичної зони помірних широт, а за агрокліматичним районуванням територія України - до дуже посушливої помірно жаркої зони з м'якою зимою.

Тривалість сонячної радіації в придунайських регіонах перевищує 2300 год/рік. Найвищі місячні значення спостерігаються в липні - понад 350 годин, найнижчі - в грудні - в межах 60 год. Сумарна сонячна радіація становить понад 4800 МДж/м², мінімум припадає на грудень (близько 110 МДж/м²), а максимум на червень (понад 800 МДж/м²). Радіаційний баланс протягом року позитивний і за рік становить близько 2100 МДж/м². Більша частина тепла радіаційного балансу витрачається на турбулентний теплообмін земної поверхні з атмосферою, решта на випаровування вологи із земної поверхні.

Циркуляція атмосфери має чітко виражений сезонний характер. Протягом року над півднем України проходить в середньому 48 циклонів і 36 антициклонів. Антициклони менш рухливі, тому протягом року антициклонічна погода триває близько 230 діб, а циклонічна - до 135. Циклонічна діяльність інтенсивніша в холодний період року, число і тривалість антициклонів зростають влітку та восени.

Найбільше підвищення середньої місячної температури спостерігається при переході від квітня до травня (на 10°С), а зниження є поступовим на 5-6°С кожен місяць з серпня по грудень. Річна амплітуда температури між найхолоднішим і найтеплішим місяцями становить 24,4°С. Амплітуда середньодобових температур досягає 41,5°С. Абсолютна річна амплітуда температур становить 70°С. Безморозний період триває в межах 200 діб.

Річна сума опадів з року в рік дуже сильно коливається - в діапазоні 300-700 мм, а в середньому становить близько 400 мм. Найменшою є відносна вологість у травні, коли швидко підвищується температура повітря (до 70%), найбільша в січні (до 90%), коли внаслідок низьких температур, вологе протягом всього року повітря стає більш насиченим.

Середньорічна температура води в дельті Дунаю становить 12,7°С. Води гирлової частини найбільш прогріті в липні-серпні (у середньому до 24,1°С), максимум у цей період досягає 27,6°С [1].

Зима триває з середини грудня до другої декади лютого. Початок весни припадає на останню декаду лютого - першу декаду березня. Літо починається у першій декаді травня і триває до третьої декади вересня. Початок осені припадає на кінець вересня - початок жовтня.

1.3 Ґрунтово-рослинні ресурси

Внаслідок періодичного заливання окремих частин ДБЗ водою різного рівня їх ґрунтотвірні процеси відзначаються неоднорідністю та слабким розвитком. Вони формуються в результаті дерново-лучного процесу в умовах сильного і тривалого зволоження ґрунтовими і періодично-поверхневими водами. Саме цим зумовлене їх часткове оглеювання. На території дельти є ґрунти, які формуються в умовах мінералізованих ґрунтових вод і ґрунтотвірних порід (північна частина дельти). В теперішній час переважають такі типи ґрунтів: лучні, лучно-болотні, болотні і солончаки. За механічним складом вони важкосуглинисті та глинисті, хоча місцями трапляються середньосуглинисті і навіть легкосуглинисті. На приморських косах ґрунти не розвинені і представлені переважно піщано-черепашковими відкладами, подекуди з домішками рослинних решток [1].

Лучно-болотні ґрунти займають присхилові ділянки прируслових гряд, формуються в умовах тривалого затоплення (2-3 міс) і постійного перезволоження, що обумовлює присутність глейового горизонту. Глибина ґрунтового профілю становить 30-40 см. За механічним складом вони легко- і важкосуглинисті.

Болотні ґрунти формуються на всіх знижених ділянках в умовах тривалого затоплення (3-4 міс.) і залягання ґрунтових вод майже біля поверхні. За наявністю торфового шару вони належать до власне болотних і торфово-болотних. Перші займають ділянки по периферії болотних ґрунтів, де ґрунтові води знаходяться на глибині 10-15(25) см. Другі приурочені до центральних частин островів та знижених ділянок, де ґрунтові води виходять на поверхню. За механічним складом вони належать до важкосуглинистих і глинистих. Засолені ґрунти зосереджені переважно в північній і східній частинах дельти, в пониженнях на ділянках, що знаходяться під безпосереднім впливом моря. Вони формуються в умовах близького залягання ґрунтових вод і відзначаються наявністю на поверхні і по всьому профілю солей з переважанням хлоридів і сульфатів.

Значні площі на території дельти займають новоутворені відклади приморських кіс і прибережних смуг островів, опріснених заток і озер, а також плави. Відклади приморських кіс і ділянок островів утворилися внаслідок алювіальної діяльності моря і складені з черепашкового піску. Вони звичайно є бідними на гумус, відзначаються невеликою вологоємністю і надмірною водопроникністю, слабким розвитком рослинного покриву.

Засолені ґрунти представлені солончаками, в яких легкорозчинні солі знаходяться на поверхні. Солончаки займають незначні площі і майже завжди комплексуються з дерновими, лучно-болотними і мулувато-болотними ґрунтами. В місцях поширення солончаків розвивається галофітна рослинність, в багатьох випадках вона може бути відсутньою і поверхня вкрита вицвітами скупчень легкорозчинних солей.

Особливий інтерес являють алювіальні відклади заток і озер, які є результатом осадження мулистого матеріалу, що приноситься водотоками, і залишків рослинності. У затоках, зокрема новостворених, переважають відклади мулистого піску, в середньовікових - мулу та мулистого піску. У старовікових відкладаються переважно мулисті наноси [1].

Рослинність є первинною біоенергетичною ланкою в екосистемах, звідки починаються всі подальші шляхи міграції органічної речовини. Важливість ботанічних ресурсознавчих досліджень в ДБЗ визначається його природною різноманітністю і особливостями, недостатньою вивченістю флори і рослинності, біології та екології видів, що їх складають. Флору території, яка увійшла до складу Дунайського біосферного заповідника, досліджували з великими інтервалами в часі. Перші роботи вітчизняні ботаніки виконали ще наприкінці XIX та початку XX ст. Інтенсивніше флору цієї території вивчали у повоєнний період. Взагалі флора ДБЗ налічує 955 видів вищих рослин, серед котрих переважають види з родини айстрових, злакових, хрестоцвітих, зонтичних, лободових, осокових та гвоздичних. [1].

В ресурсному відношенні велике значення мають такі групи дикорослих корисних рослин ДБЗ, як харчові, кормові, лікарські, технічні, декоративні, отруйні тощо.

Група харчових рослин об'єднує 314 видів, що становить понад 33% загальної кількості у флорі. Переважають звичайно медоноси (54,4%), на другому місці знаходяться овочеві та салатні (43,6%). Значною є кількість пряних (11,46%), дещо менше олійних (6,69) та ароматичних (5,41%) рослин.

Харчові рослини-замінники налічують 65 видів, зокрема замінники чаю - 33,85%, кави - 33,33, гірчиці - 13,85%. Серед них найбільш важливою в ресурсному аспекті є Rubus caesius, листки і плоди якої використовують як замінники чаю. її первинна продукція досягає 43,32 т (листків).

Серед так званих твердоплідних харчових рослин на увагу заслуговує Trapa natans. Цей релікт третинного періоду в другій половині цього століття почав швидко зникати з багатьох водойм колишнього ареалу. На даний момент Кілійська дельта Дунаю є одним з основних місць його зростання в Україні. Основні зарості горіха зосереджені тут у приморській зоні і досягають до 400 га. Найвища насіннєва продуктивність заростей горіха спостерігається на ділянках з багатим надходженням біогенів і становить 1090-1696 г сирої маси плодів на 1 м². Це відповідно в 15-23 раза більше, ніж на ділянках з низьким надходженням біогенів.

Трапляються також рослини, придатні для виготовлення напоїв та харчових барвників; такі, що використовують в сироварінні; крохмаленоси, вітаміноноси тощо.

Другою за чисельністю видів групою дикорослих корисних рослин є кормові рослини. Вона об'єднує 281 вид, або 29,58% від загальної кількості видів флори заповідника. Найбільшу кормову цінність мають бобові (23 види) і злаки (25 видів). Підгрупу різнотрав'я (207 видів) складають переважно представники родин Asteraceae, Brassicaceae, Chenopodiaceae, Caryophyllaceae, Lamiaceae тощо. Дерева і кущі, листки й молоді пагони яких поїдають велика рогата худоба, кози і кролі, представлені 14 видами. Велика рогата худоба, кози і вівці активно споживають 5 видів осокових і 4 види солянок. 15 видів придатні для силосування [1].

Кормові угіддя заповідника представлені лучною, болотною, солонцевою, солончаковою та водною рослинністю. Загальні площі справжньолучної рослинності становлять близько 60 га, урожайність - 12 т/га зеленої маси, первинна продукція -720 т. Площі болотисто-лучної рослинності більші (1250 га), урожайність - 18 т/га зеленої маси, а первинна продукція - 22500 т. Засоленолучна рослинність не займає значних площ, а складає 72 га. Середній урожай зеленої маси становить 8 т/га, первинна продукція - 576 т. Площі під болотною рослинністю є найбільшими - 22 тис. га, найвищою є і урожайність зеленої маси (25 т/га), а первинна продукція досягає 550 тис. т.

Група лікарських рослин обіймає 232 види, що становить 24,42% загальної кількості видів у флорі ДБЗ. Більше половини видів (65%) використовуються народною медициною, 40% - у ветеринарії, 29% - офіціальною медициною.

Група декоративних рослин також досить численна, вона налічує 154 види. Переважна їх більшість — трав'янисті рослини (77,2%), значно менше дерев (11%) і кущів (9%).

Група технічних рослини включає 178 видів, що становить 18,74% від загальної кількості видів флори ДБЗ. Більше половини з них - фарбувальні (54,5%), менше дубильних (21,3%), а також видів, що є джерелом хімічної сировини (18,5%). Частка целюлозно-паперових видів досягає 16,9%, ефіроолійних - 10,7%, олійних - 10%, прядильних - 6%. Трапляються види, що використовують в будівництві як фіксатори запахів, піноутворювачі, каучуконоси тощо [1].

Умовна група нехарчових господарських рослин налічує 77 видів. В народі деяких представників цієї групи використовують для прання, виготовлення дрібних виробів, кошиків, щіток, віників, як пакувальні матеріалі, для оздоблення акваріумів тощо. В сільському господарстві окремі види цієї групи застосовують як підщепу в садівництві та сидератні культури в рослинництві.

По окремим ділянкам ДБЗ можна виділити 5 основних рослинних угруповань екосистем ДБЗ, до котрих відносяться лісні та болотні асоціації. Порівняльна характеристика поширеності представлена у таблиці 1.1 [1].

Таблиця 1.1. - Поширеність рослинних угруповань екосистем ДБЗ

Ділянка	Рослинна асоціація	Поширеність
		видів	родів	родин	сума
1.	Salicetum (albae) phalaroidetosum	38	35	24	97
2.	Salicetum (albae) phragmitosum	36	32	20	88
3.	Phragmitetum australis	47	45	23	115
4.	Phragmitetum caricosum (acutiformis)	87	66	32	185
5.	Caricetum acutiformis	48	41	20	109

Як можна побачити (табл. 1.1), найбільш репрезентативною за поширеністю і різноманітністю рослинності серед вербових лісів є асоціація Salicetum (albae) phalaroidetosum, що формується на менш обводнених ділянках. Таким чином, перша ділянка буде найбільш репрезентативною та унікальною, а отже - й найбільш цінною за поширеністю рослинності.

Що ж до асоціацій, котрі формуються на болотно-глейових ґрунтах, то найрепрезентативнішою за поширеністю рослинності є Phragmitetum caricosum (acutiformis), значно менша репрезентативність характерна для Phragmitetum australis та Caricetum acutiformis. Найвищими показниками поширеності характеризується асоціація Caricetum acutiformis.

Внаслідок того, що цінність ділянки в межах усієї заповідної території слід розглядати з урахуванням її унікальності та репрезентативності, можна вважати, що найбільш цінними є заповідні ділянки, де представлені рослинні асоціації Caricetum acutiformis та Phragmitetum caricosum (acutiformis).

Болотна рослинність являє собою основний компонент рослинності ДБЗ. Вона займає більше половини його території і приурочена до середньо- та тривалозаливних ділянок. Представлена угрупованнями, в яких едифікаторами виступають Phragmites australis, Typha angustifolia, T. latifolia, Scirpus lacustris, Carex elata, C. acutiformis, C. pseudocyperus та інші види.

Особливістю болотної рослинності є значна питома вага давньосередземноморських видів. Відзначаючись високою продуктивністю і займаючи більше половини всієї території заповідника, болотна рослинність є провідним продуцентом органічної речовини плавнів. Акумулюючи біогенні елементи і важкі метали, вона виконує функції природного біофільтра та відіграє в регіоні виключно важливу біогеохімічну і водоохоронну роль.

До основних компонентів екосистем ДБЗ належить також водна рослинність, яка налічує 35 асоціацій з 7 союзів і 4 порядків. Вона налічує 35 асоціацій з 7 союзів і 4 порядків. Водна рослинність представлена неукоріненими вільноплаваючими, укоріненими зануреними, укоріненими з плаваючими листками та повітряно-водними формами. Найбільші площі займають угруповання укоріненої та повітряно-водної рослинності. Вони репрезентативно представляють цей тип організації рослинності Південної Європи і формують найбільші в регіоні місцезнаходження рідкісних, зникаючих і реліктових ценозів. В регіоні виконує важливу фітомеліоративну функцію.

Лучна рослинність ДБЗ займає рівнинні ділянки прируслових та заплавних гряд, налічує 31 асоціацію з 10 союзів і 8 порядків. Найбільшою синтаксономічною різноманітністю відзначаються союзи Limonio gmelinii, Scorzonero-Juncion gerardii. Вона представлена угрупованнями болотистих, засолених, справжніх та остепнених лук.

Болотисті луки формуються в зниженнях прируслових гряд і на тривалозаливних рівнинних ділянках. Представлені угрупованнями, в яких едифікаторами виступають Phragmites australis, Glyceria maxima, Phalaroides arundinacea, Carex acuta, Poa palustris, Carex vulpina та ін.

Засолені луки за площами займають третє місце після водної рослинності, їх ценози приурочені здебільшого до коротко- і середньозаливних рівнинних ділянок, дещо менше - до знижених ділянок приморських грив. Синтаксономічно вони найбагатші. Основне ядро складають види широкої екологічної амплітуди, які виступають едифікаторами і в інших типах організації рослинності (Phragmites australis, Bolboschoenus maritimus), а також галофіти (Artemisia santonica).

Лучна рослинність ДБЗ характеризується певними особливостями. На відміну від більш східних регіонів тут засолені луки займають відносно менші площі, але є багатшими за флористичним складом, а порівняно з західними в них відсутні ценози океанічних видів. Крім цього, флора їх угруповань відзначається участю видів різних хорологічних груп. Широкоареальні види переважають в угрупованнях засолених, болотистих і остепнених лук. У складі угруповань справжніх лук переважають види з вужчим ареалом. Найбільшою в угрупованнях справжніх лук є кількість океанічних видів. Частка індиферентних видів у ценозах лучної рослинності досить висока, але найвища вона в болотистих і остепнених луках. Це свідчить про те, що лучна рослинність ДБЗ знаходиться на межі свого екологічного поширення, що, у свою чергу, вимагає особливого підходу до їх охорони.

На території Жебриянського пасма виростають багато рідких видів рослин Дунайського біосферного заповідника, занесені в списки Червоної книги України, МСОП, європейський червоний список. Серед них усі види орхідей (Orchidaceae), гвоздика бессарабська (Dianthus bessarabicus Klok.), золотобородник цикадовий (Chrysopogon gryllus (L.) Trin.), ковили (Poaceae), меч-трава болотна (Cladium mariscus (L.) Pohl.) і ін.