Громадівці, хлопомани й народовці

Однак ні малоросійство, ні москвофільство не могли задовольнити молоде покоління українців. У Східній Україні на захист зневажуваного українського народу, доведеного до матеріальної та духовної злиденності, стали громадівці та хлопомани (інша загальна назва «українофіли»).

Імперські власті після поразки в Кримській війні 1853-1856 pp. та посилення руху проти кріпацтва зрозуміли, що вони ведуть Російську імперію до загибелі. Шукаючи шляхів виходу з кризової ситуації, урядовці звернулися до ліберального поміщицтва, послабили контроль за демократичною інтелігенцією. Це дало можливість колишнім членам Кирило-Мефодіївського братства розпочати в Петербурзі діяльність, спрямовану на захист українських Інтересів. Вони об'єднувалися в громади — гурти однодумців. Звідси іі походять назви «громадівський рух», «громадівці».

Активну участь у створенні громад узяла група хлопоманів. Це були молоді люди, які походили переважно з шляхетських польських або українських (полонізованих родин. Вони вважали, що шляхта має поєднатися з тим народом, на землі якого живе. Насамперед вони закликали ополячених українців повернутися до нації своїх батьків. Подібними до громадівців у Західнії) Україні були народовці. Лідерами наддніпрянських і наддністрянських націонал-демократів (народовців) були В. Антонович і О. Барвінський.

Початки культурно-національного відродження. Діяльність Кирило-Мефодіївського братства

Культурно-національне відродження в Україні було зумовлено цілою низкою причин. До соціальних причин належить перетворення козацької старшини на російське дворянство в Наддніпрянській Україні, особливо тоді, коли значно ускладнилося отримання дворянських рангів та доведення свого шляхетського походження, і це викликало незадоволення української шляхти й підживлювало пам'ять про втрачену автономію, сприяючи поширенню в українському середовищі автономістичних настроїв та ідей. На західноукраїнських землях пробудженню національної свідомості сприяло протистояння польському, австрійсько-мадярському, румунському панівним елементам.

Значний вплив на формування першопочатків національної свідомості мали бурхливі політичні події в Європі на рубежі XVIII-XIX ст., насамперед Французька революція (1789-І793 рр.), яка породила ідеї вільнодумства, свободи, соціальної рівності.

Ближчому знайомству представників українського суспільства із зразками західного вільнодумства сприяла участь козацьких полків з України в закордонному поході російської армії (загальна кількість українських полків перевищувала 55 тис. осіб). Козаки визволяли Варшаву, Краків, Дрезден, Гамбург. У битві під Лейпцигом у жовтні 1813 р., де Наполеон зазнав поразки, брали участь 8 козацьких полків з України. Українські козаки в складі російської армії брали також Париж в березні 1814 р. Знайомство з Європою, способом життя в європейських країнах мало великий вплив на формування національної свідомості і політичної активності просвічених елементів українського суспільства.

До політичних передумов процесу національного відродження слід зарахувати також поширення масонства серед українського дворянства, вплив декабристського руху та таємних польських організацій на території України.

Особливий вплив на формування національної свідомості української еліти справили німецькі та англійські романтики І.Гердер, Дж.Байрон та ін., які проголошували цінність кожного народу, його окремішність, право на історичне буття. Основними гаслами романтиків стали: народ, народність, національна незалежність. Саме романтикам належить велике відкриття, що основним багатством народу та умовою його життя є рідна мова. В період романтизму оформлюються літературна мова і національна література.

Процес культурно-національного відродження на Слобідській та Лівобережній Україні був ініційований "знизу" когортою освічених представників української шляхти. На Галичині, Закарпатті та Буковині він започатковувався австрійським урядом, який розробив низку реформ, спрямованих на розвиток місцевої культури, освіти, піднесення матеріального становища і соціального статусу греко-католицького духовенства. Згодом, у зв'язку із занедбанням йосифлянських реформ, настав період занепаду українського національного відродження, яке згодом, уже з ініціативи "знизу" - з боку греко-католицької священицької інтелігенції - розгорнулося з новою силою.

Одна з головних тенденцій розвитку культурно-національного відродження на українських землях проявлялася у поступовому наближенні в організаційному та ідейному плані східного і західного векторів національного руху, що втілилось у створенні політичних організацій, партій, теорій й доктрин націоналізму та програм державного об'єднання.

В реалізації цієї провідної тенденції можна виділити такі основні етапи. Перший етап, кінець XVIII - перша половина XIX ст., характеризується зародженням національного руху в формі гуртків, таємних організацій, просвітницької діяльності, збиранням пам'яток старовини, становленням національної літератури та наукових досліджень в галузі історії, етнографії, фольклору, виникненням федералістинної ідеї. На другому етапі національного відродження в Україні, 60-90 рр. XIX ст., національний рух набуває форм народницького руху. Саме в цей період відбувається диференціація національного руху за регіональним принципом. Національна свідомість набуває свого вираження у високих літературних формах і в науковій діяльності. Національна ідеологія перебуває в зародковому стані. Третій період у розвитку національного українського відродження, кінець XIX - початок XX ст., пов'язаний з динамічною політизацією національного руху через залучення широких мас, виникнення політичних партій, парламентську діяльність українців, формування політичних доктрин націоналізму.

Одним з найстаріших і найпотужніших осередків українського національного відродження була Лівобережна Україна. Саме тут концентрувалася соціальна еліта українського суспільства - нащадки козацької старшини, а наразі малоросійське дворянство, в свідомості яких була ще свіжою пам'ять про автономний статус своїх територій у складі імперії. Саме на Лівобережжі виникає і плекається ідеологія автономізму, сутність якої полягала у прагненні відновити автономний статус свого краю в межах Російської держави.

Центром автономістичного руху став Новгород-Сіверський, який у 80-90-х рр. XVIII ст. вважався неформальною столицею Малоросії. Саме тут виникає гурток українських автономістів, до складу якого входили відомі українські громадські та церковні діячі Г.Долинський, І.Халан-ський, В.Капніст, І.Коропчевський, В.Сокальський, В.Шишацький, А.Пригара. М.Марков, А.Худорба та ін.

Виявом автономістичних прагнень української еліти стала ініційована діячами Новгород-Сіверського гуртка місія Капніста до Пруссії 1791 р., коли він від імені своїх земляків звернувся до прусського міністра закордонних справ графа Е.Герцберга з пропозицією в разі війни його країни з Росією підтримати анти російський виступ українців.

Інша ж частина українських автономістів дійшла висновку, що визволення України є справою самих українців. Так у свідомості українських автономістів почала кристалізуватися ідея незалежності, "національно-визвольної боротьби". Саме вона знайшла втілення у народженому в середовищі інтелектуалів Новгород-Сіверського гуртка відомому історико-політичному трактаті "Історія Русів", творі що обґрунтовував ідею української державності, боротьби за незалежність та соціальну справедливість.

На початку XIX ст. під впливом масонства, польського опозиційного руху та таємних декабристських організацій настрої українських автономістів докорінно змінюються. Лідером автономістів цього періоду можна вважати полтавського поміщика Василя Лукашевича, котрий у 1821 р. створив таємне Малоросійське товариство, до членства в якому було залучено цвіт лівобережного шляхетства - С.Кочубей, В.Тарновський, Алексєєв та ін. Метою товариства стала реалізація завдання здобуття Україною своєї державності під протекторатом відновленої Польщі. Малоросійське товариство на чолі з В Лукашевичем стало першою спробою українських опозиційних сил створити власну політичну організацію.

Справжнім осередком українського культурно-національного відродження стала Слобожанщина. Цьому немалою мірою сприяло відкриття на початку XIX ст. першого на східноукраїнських землях університету в Харкові, де потому вдало пересіклися просвітницькі ідеали XVIII ст. та нові європейські цінності, породжені ідеологією романтизму.

Носієм просвітницької ідеології на Слобожанщині виступав гурток дворянської інтелігенції на чолі з Олександром Паліциним. Гурток існував упродовж 80-90 рр. XVIII ст. в с. Попівка (звідки здобув назву "Попівська академія"). Гуртківці (В.Капніст, В.Каразін, В.Ярославський, Є.Станевич, Н.Алферов та ін.) захоплювалися ідеями Французької революції - свободи, рівності, братства, сповідуючи просвітницьку філософію, за допомогою якої хотіли вдосконалити суспільство. Вони займалися не лише літературною та перекладацькою діяльністю, а й пропонували та впроваджували важливі культурно-громадські проекти. Саме в Попівській академії виникла ідея про створення в Харкові університету, яка базувалася на просвітницьких уявленнях, що розум переможе невігластво, а поширення освіти буде сприяти політичним і соціальним перетворенням у суспільстві. Коли В.Каразін очолив в уряді Олександра І Головне управління училищ при Міністерстві освіти, то склав проект заснування Харківського університету. Проект підтримали представники дворянства, купецтва, міщанства, військові обивателі (нащадки козаків), які віддали для цих цілей майже даром 125 дес. землі вздовж Сумської вулиці - основної магістралі Харкова. У січні 1805 р. цар підписав указ про відкриття Харківського університету.

Значне пожвавлення українського культурного життя спостерігалось у 30-ті рр. XIX ст., що передовсім було викликано діяльністю славнозвісної "харківської трійці" - відомих діячів української літератури та історії, вихованців та професорів Харківського університету І.Срезневського, М.Костомарова, А.Метлинського. Саме їх зусиллями було започатковано кілька популярних видань: "Украйнский альманах" (1831), "Утренняя звезда" (1833), "Залорожская старина" (1833-1838).

На зламі 30-40-х рр. у Харкові постав відданий ідеї відродження української мови та літератури гурток романтиків на чолі з М.Костомаровим. До гуртка, діяльність якого носила літературно-науковий характер, входили представники слобідсько-української інтелігенції: викладачі університету, письменники, студенти, семінаристи. їх зусиллями видавалися альманахи "Сніп" (1841) та "Молодик" (1843). У Харківському університеті вивчали польську, сербську, чеську мови, А.Метлинський і М.Костомаров друкували українські переклади слов'янських джерел, народних чеських, польських, сербських пісень. Гуртківці встановили наукові й культурно-громадські зв'язки з Прагою (яка на той час виступала центром слов'янського руху), перейнявши від чеських патріотів ідею всеслов'янської федерації.

Культурно-національне відродження на Правобережній Україні зароджується в середовищі полонізованої української шляхти. Насамперед його тенденції знаходять своє відображення в роботі "української школи" в польській літературі, представники якої займалися літературною діяльністю, збиранням пам'яток українського фольклору та історії. Дехто з них, наприклад Т.Падура, писав українською мовою. Романтичне захоплення українською народністю, її славним минулим поєднувалося у представників "української школи" з польською національно-державницькою ідеєю.

На початку 40-х рр. урядова політика русифікації Південно-Західного краю призводить до зіткнення тут російських і польських впливів, активізації взаємодії зросійшених українців Лівобережжя і спольщених українців Правобережної України. На цій хвилі в 1842- 1843 рр. в Києві виникає гурток на чолі з П.Кулішем, до якого входили О.Навроцький, О.Маркевич, Д.Пильчиков, В.Білозерський. Ще через два роки до них приєднується М.Костомаров. Членів гуртка об'єднували спільні літературні та наукові інтереси, любов до української історії, козаччини, козацьких літописів. У дружніх бесідах членів гуртка все частіше з'являлася ідея слов'янської єдності.

В січні 1846 р. гурток київських інтелектуалів трансформується в політичну організацію - Кирило-Мефодіївське братство. Сама назва організації мала символічний характер. Слово "братство", на зразок середньовічних замкнених корпоративних об'єднань із своїми правилами поведінки і символікою, нагадувало масонську ложу. У членів товариства були свої таємні знаки членства - каблучка або ікони з ликами святих Кирила та Мефодія, кожний член братства складав присягу на вірність. Імена славетних слов'янських просвітників IX ст. Кирила та Мефодія символізували ідеал слов'янської єдності та пріоритет просвітницької діяльності.

Засновниками таємної політичної організації були Микола Костомаров, на той час професор Київського університету, Василь Білозерський, вчитель з Полтави, та Микола Гулак, урядовець з канцелярії Київського генерал-губернатора. У квітні 1846 р. відбулося знайомство М.Костомарова з Т.Шевченком, який також долучився до таємного товариства.

На відміну від декабристських і польських таємних організацій, до яких входили представники родової знаті, офіцери гвардії, дрібні дворяни та шляхта, Кирило-Мефодіївське товариство за своїм складом було значно демократичним: учителі, урядовці, студенти, дрібна шляхта, навіть вихідці з селян. Участь у товаристві також брали Микола Савич, полтавський поміщик, що здобув вишу освіту в Парижі, Пантелеймон Куліш, який на той час учителював у Петербурзі, Опанас Марковим, етнограф та фольклорист, студенти Київського університету Олександр Навроцький, Іван Посяда, Георгій Андрузький, Олександр Тулуб, Дмитро Пильчиков та ін.

На формування ідеології кириломефодіївців впливали різні чинники. Передовсім це погляди та діяльність декабристів. Помітним був вплив і польської національної ідеології, зокрема "Книг народу польського" Адама Міцкевича, на зразок яких М.Костомаровим була укладена програма товариства під назвою "Книга буття українського народу". Т.Шевченко намагався залучити до товариства представників польського визвольного руху, колишніх членів розгромленої таємної організації Співдружність польського народу (Ю.Белін-Кенджицький, Р.Подберезький). Також через Т.Шевченка братчики намагалися зав'язати зв'язки з російським визвольним рухом, зокрема, діячами таємного гуртка петрашевців (М.Момбеллі, О.Плещєєв).

Основна ідея програмних документів братства укладена М.Костомаровим "Книга буття українського народу" та "Статут Слов'янського товариства св. Кирила і Мефодія", автором якого був В.Білозерський, оберталася навколо мети об'єднання слов'янських народів на засадах федералізму. Зародки цієї ідеї можна зустріти в програмових зверненнях декабристів, зокрема Товариства об'єднаних слов'ян, але в ідеології діячів Кирило-Мефодіївського товариства вона була доповнена обґрунтуванням месіанської ролі українського етносу в цьому процесі.

Звертає на себе увагу й той факт, що архаїчна форма релігійно-містичного викладу програмних завдань організації у М.Костомарова поєднується з модерними романтичними ідеями, захопленням українською народністю, її минулим, героїзацією козаччини як скарбниці демократичних традицій українського народу, досвід якого і має стати зразком для усіх інших слов'янських народів, коли, звільнившись від чужоземного і соціального ярма, вони об'єднаються в єдиному союзі - Слов'янщині.

Соціальна складова програми передбачала ліквідацію самодержавства, монархій, скасування станів, станових привілеїв, титулів, соціальної нерівності, кріпацтва, утвердження національної незалежності та республіканської форми правління.

У березні 1847 р. товариство було викрито і члени його заарештовані. У Петербурзі заарештовано М.Гулака, згодом сюди були доставлені М.Костомаров, О.Навроцький, Т.Шевченко, Г.Андрузький, І.Посяда, П.Куліш, В.Білозерський, М.Савич, О.Маркович, Д.Пильчиков і О.Тулуб до справи не притягалися через брак доказів. Слідство тривало близько двох з половиною місяців, а за його результатами братчиків було жорстоко покарано. М.Гулака ув'язнено на 3 роки до Шліссельбурзької фортеці, а потім відправлено на поселення до Пермі. М.Костомарова після перебування протягом року в Петропавловській фортеці вислано до Саратова. В.Білозерського заслано до Петрозаводська. Найтяжче було покарано Т.Шевченка, в котрого під час обшуку знайшли малюнки та вірші, спрямовані проти політичного режиму і царської родини, - віддано в солдати.

Україна в складі російської та австрійської імперій. Національне відродження (кінець XVIII - початок XX ст.)

Українське національне відродження

Колоніальний гніт, який панував на українських землях поряд з міцніючим у масах почуттям громадської свободи, спричинив активізацію національного руху в усіх його формах, як у культурних, так і в політичних. У сукупності ці процеси дістали назву українського національного відродження XIX — початку XX ст. Його традиційно умовно пов'язують з виходом у світ першої частини "Енеїди" Івана Котляревського (1798 р.) — першого твору нової української літератури, написаного живою народною мовою. Персонажі твору, переодягнені автором в український одяг козацької доби, — свідчення тісного зв'язку "Енеїди" з народною пам'яттю про козацтво. Ця пам'ять про славне минуле України ще довго зберігалася серед населення Лівобережної України і Слобожанщини. Саме козацька еліта цього регіону і стала головним джерелом постачання діячів першої хвилі українського національного відродження. Важливе значення для його розвитку мало поширення нових політичних й інтелектуальних ідей, які йшли в Україну із Заходу. Велика французька революція 1789—1794 pp., ліквідувавши владу монарха і старої аристократії, ознаменувала народження нової політичної та соціально-економічної системи, що спиралася на маси. Дедалі більше європейців приймали ідею про права особи і про те, що носієм суверенітету є народ, а не його правителі.

Виникнення та поширення в Європі, у тому числі і в Україні, нових ідей пов'язано з появою нової категорії людей, які ці ідеї народжували. У Східній Європі їх називали інтелектуалами, або інтелігенцією. Вони походили здебільшого з міщан, а також з дрібної шляхти, козаків і селян. В одну цільність об'єднувала інтелігенцію вища освіта. Тому цілком зрозуміло, що вона виникла в містах — насамперед у тих, де були вищі навчальні заклади. Саме в І пол. XIX ст. на українських землях почали діяти перші університети — у Харкові (1805 р.) і Києві (1834 р.) (Львівський університет було відкрито раніше — 1661 p.). Вони стали не просто науково-освітніми центрами регіонів, а й провідниками української історії та культури. Не пов'язана вже з дворянством, нова інтелігенція щораз більше переконувалася, що влада має належати не панству-старшині, а черні. Саме в народі інтелігенція шукала джерела свідомості та національної сили.

Однією з найбільш захоплюючих концепцій, які висували інтелектуали XIX ст., була концепція нації (національної свідомості). Адже в цей час починає формуватися нове поняття спільності людей, яке спирається на територіальну цілісність більшості земель, на економічні зрушення II пол. XIX ст., на зміни в регіонально-кількісному й соціальному складі населення, на спільність мови та культури. У цих умовах важливого значення набуває славнозвісний принцип: кожній нації — (своя) держава, а боротьба за національні права водночас стає боротьбою за соціальне визволення, демократію і справедливість.

Сильним збудником українського національного відродження стало поширення ідей німецького філософа і письменника — просвітителя Йоганна Гердера (1744—1803), які поступово доходили і в Україну. Центральним пунктом його вчення була роль мови у розвитку національної свідомості. Гердер стверджував, що для націй, ще не повністю сформованих, мова, як засіб відтворення і свідчення минулого, є єдиним джерелом для встановлення їхнього національного обличчя. Окрім Гердерських ідей, великого значення набувало поширення романтизму, представники якого прославляли народ, його культуру, традиції, як вияв своєрідного духу, стверджуючи, що саме з народного джерела інтелектуали можуть черпати найкращі зразки для своєї творчості.

Ці ідеї втілювали у своїй творчості харківські письменники-романтики П. Гулак-Артемовський, Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка та інші. Вони виробили концепцію національного романтизму, згідно з якою джерелом культурних цінностей є дух нації, сконцентрований у фольклорних пам'ятках — достовірних документах славного минулого народу. Тому цілком зрозуміло, що етнографічні дослідження незабаром захопили українську інтелігенцію, яка ходила по селах, розшукувала, збирала й згодом публікувала перлини народної мудрості. У цей час виходять збірки народних пісень, пам'яток фольклору, ведуться перші етнографічно-фольклорні (М. Цертелєв, М. Максимович, І. Срезневський), мовознавчі (О. Павловський, І. Войцехович, Й. Левицький), історичні (Я. Маркович, О. Маркович, Р. Берлінський, Д. Бантиш-Каменський) дослідження.

У складному процесі національного відродження початку XIX ст. велику роль відігравало видання таких перших альманахів, як "Украинский вестник", "Украинский альманах", "Украинский сборник", "Харьковский еженедельник", "Харьковские известія", "Запорожская старина" тощо. Хоча й виходили вони російською мовою, за своїм спрямуванням були українськими. Навколо цих видань гуртувалася тогочасна передова інтелігенція, діяльність якої спрямовувалася на формування національної ідентичності на етнічній основі. Це був перший академічний етап національного відродження України.

Другий етап національного відродження — культурно-освітній, або організаційний, характеризується створенням перших громадських та наукових товариств, культурно-освітніх та наукових інституцій, громадсько-політичних організацій, заснуванням чисельних видань.

Необхідно зауважити, що весь цей громадсько-політичний масив спрямовувався на поширення ідеї національної ідентичності на значно ширші верстви населення, на створення наукового і культурно-освітнього фундаменту українського національного відродження, на перетворення його в масовий демократичний, національно-визвольний рух, на утворення інституційних підвалин української нації. При цьому слід зазначити, що після поразки Наполеона в Росії 1812 р. в Європі відновилися жорстка реакція абсолютизму, а в Росії — гноблення царизму. Унаслідок цього в Україні виникають таємні товариства і формуються на західноєвропейський взірець масонські ложі (нелегальні угруповання, які ставили перед собою передовсім гуманістичні й соціальні завдання, а пізніше в них почали проникати ліберальні ідеї). Найбільшу масонську ложу було засновано під назвою "Любов до істини" в Полтаві. Членами її були відомий український письменник І. Котляревський та історик В. Лукашевич. Другий намагався утворити Малоросійське товариство з метою боротьби за політичну незалежність України. Водночас у Києві виникла ложа "Об'єднаних слов'ян", членами якої були здебільше польські поміщики та російські інтелігенти. Менші ложі діяли в Житомирі, Кременці, Рафалівці на Волині.

Багато членів масонських лож в Україні ввійшли до складу декабристських товариств. У 1821 р. в Тульчині, на Поділлі, утворилося Південне товариство декабристів, керівництво яким здійснював полковник П. Пестель. Воно мало свої філії у Кам'янці й Василькові на Київщині. У 1823 р. в Новгороді-Волинському виникло Товариство об'єднаних слов'ян, засновниками якого були брати Борисови та І. Горбачовський, українці за походженням. Названі організації вимагали повалення самодержавства, створення республіканського ладу, скасування кріпосного права, запровадження освіти для всіх станів, надання політичних свобод і соціальної рівності всім громадянам. Однак П. Пестель, як й інші російські революціонери, відкидав ідею створення самостійної і незалежної української держави. Не підтримало навіть ідеї автономії України в складі майбутнього державного об'єднання і Товариство об'єднаних слов'ян. Хоча висунута ним ідея федеративної слов'янської держави знайшла відображення і розвиток у політичній програмі українського визвольного Руху.

Царський уряд жорстоко розправився з декабристами. Але їхня діяльність, їхні волелюбні ідеї, відкритий виступ проти самодержавства й кріпацтва, мужність і героїзм стали взірцем для майбутніх поколінь борців за соціальне й національне відродження.

Під впливом повстання декабристів на початку 1826 р. у Харківському університеті виник таємний політичний гурток, членами якого було 20 студентів, службовців, офіцерів. Вони читали і поширювали революційні твори, що закликали до повалення самодержавства. Таємний гурток протягом 1827—1830 pp. діяв також у Ніжинській гімназії вищих наук, членами якого були викладачі та гімназисти, зокрема майбутні письменники М. Гоголь, Є. Гребінка. Але врешті й ці осередки вільнодумства було розгромлено, а їхні учасники потрапили під суворий нагляд поліції і втратили можливість працювати та навчатися.

На боротьбу проти самодержавства в 40-х роках XIX ст. стають нові сили не лише дворянської, а й різночинної інтелігенції, Незадоволені тільки культурно-просвітницькими заходами, вони на передній край боротьби проти національного гноблення висували загальні суспільно-політичні вимоги ліквідації самодержавно-кріпосницького режиму, встановлення демократично-республіканської форми правління, державної незалежності України.

Першою такою організацією, члени якої прагнули не лише звільнення селян від кріпацтва, а й національної свободи, стало Кирило-Мефодіївське братство (товариство), яке заснували в січні 1846 р. в Києві М. Костомаров, М. Гулак і В. Білозерський. Невдовзі до них приєднався П. Куліш. У квітні 1846 р. членом товариства став Т. Шевченко. З товариством підтримували зв'язки близько 100 осіб. Програму товариства викладено в "Книзі буття українського народу", або "Законі Божому", головним автором якої був М. Костомаров. Основними положеннями цього документу були: перебудова суспільства на засадах християнських ідеалів справедливості, свободи і рівності, поєднаних з почуттям українського патріотизму; утвердження федерації слов'янських народів, у якій кожен народ творив би свою державу. Велике значення приділялося також скасуванню кріпацтва та поширенню освіти серед народу. Як відомо, Кирило-Мефодіївське братство не встигло здійснити свої наміри. Навесні 1847 р. царські власті заарештували в Києві всіх 12 постійних учасників товариства і без всякого суду заслали до різних місцевостей Російської імперії.

Характеризуючи значення Кирило-Мефодіївського товариства, слід наголосити, що його діяльність посідає чільне місце в історії українського національного руху. Це перша, хоча і невдала, спроба інтелігенції перейти від культурницького до політичного стану національного відродження. Це був "перший крик збудженої до життя української нації", яка вустами кириломефодіївців проголосила своє прагнення до здійснення політичних ідеалів державності, народоправства, федералізму.

Наприкінці 50-х років український національний рух, що зазнав жорсткого удару від розгрому в 1847 р. Кирило-Мефодіївського братства, виявив нові ознаки життя. І центром його став Петербург. Сюди, де режим був дещо м'якший, ніж у провінції, з'їхалися звільнені із заслання кирило-мефодіївці: Микола Костомаров, Василь Білозерський, Тарас Шевченко, Пантелеймон Куліш. З метою поширення своїх поглядів петербурзька група з великими труднощами у січні 1861 р. отримала дозвіл на публікацію першого в Російській імперії українського часопису, який дістав назву "Основа". Кошти на його видання дали поміщики-патріоти Василь Тарнавський і Григорій Галаган. Упродовж свого 22-місячного існування "Основа" виступила засобом спілкування, розвитку української культури, піднесення на вищий рівень освіти, пробудження національної свідомості народу.

Відсутність демократичних свобод у Росії змушувала молоду патріотично настроєну інтелігенцію об'єднуватися в напівлегальні суспільно-політичні організації — громади. Такі організації виникли на початку 60-х років XIX ст. у Києві, Харкові, Чернігові, Одесі та в інших містах України. Займалися вони в основному культурно-просвітницькою діяльністю: несли в народ знання, пропагували українську національну ідею, ставили перед владою різні культурницькі вимоги. Одна з перших громад під назвою гуртка "хлопоманів" сформувалася із студентів Київського університету. Через деякий час цей гурток перетворився на таємне товариство "Українська громада". Його керівником був випускник історико-філологічного факультету Київського університету 1860 р. Володимир Антонович (1830—1908 pp.), згодом професор, видатний український історик. Свої основні зусилля громада зосередила на розвитку мережі недільних шкіл для неписьменного селянства. Учителями були переважно студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж було надруковано ряд підручників для початкового навчання, серед них "Буквар южноруський" Т. Шевченка і "Граматика" П. Куліша.

Серед учасників громади були знамениті спеціалісти, котрі почали досліджувати різні ділянки українського життя. Історичні дослідження зосереджувалися у виданнях Археологічної комісії, багато своїх праць у яких друкував В. Антонович. Та головним центром української науки став Південно-Західний відділ Російського географічного товариства, відкритий у Києві в 1873 р. завдяки Київській громаді. У цьому товаристві, яке стало серйозною науковою організацією в справах українознавства, працювали видатні представники української науки — історики В. Антонович, М. Драгоманов, етнографи П. Чубинський, М. Лисенко, І. Руденко, мовознавці К. Михальчук, П. Житецький, статистик і соціолог О. Русинов, економіст М. Зібер та ін.

Характеризуючи громадівців загалом, слід підкреслити, що вони, захищаючи українську національну культуру, виступали проти шовіністичної політики царизму, проводячи значну культурно-освітню та наукову роботу. їхня діяльність відіграла значну роль у піднесенні національної самосвідомості. У кінці XIX — на початку XX ст. чимала частина громадівців взяла участь в утворенні та діяльності різноманітних українських партій і груп. Але царський уряд лякала навіть культурницька діяльність громад і їх було заборонено. Більшість з них змушені були самоліквідуватися. Закривалися й недільні школи, припинилося видання в Петербурзі журналу "Основа".

Нищівного удару українському освітньо-культурному рухові завдав циркуляр міністра внутрішніх справ Росії П. Валуева від 18 липня 1863 р. Заборонялося видання книг українською мовою "як духовного змісту, так і навчальних посібників, і взагалі призначених для початкового читання народу". Слова валуєвського циркуляра про те, що й самої української мови як такої "не було, немає і бути не може", свідчили про відверто антиукраїнське спрямування всієї внутрішньої політики царського уряду. А він не обмежився лише цим циркуляром. 1886 р. в спеціальній інструкції (як додатку до цього указу) заборонялося друкувати українською мовою і популярну літературу. Так на українську літературу, науку, культуру було, за висловом І. Огієнка, накладено важкі пута, а українську інтелігенцію одірвано від народу, заборонено їй промовляти до нього рідною мовою.

Та царату і цього було мало. 18 травня 1876 р. російський імператор Олександр II, що відпочивав у німецькому містечку Емс, підписав ганебний так званий Емський указ, за яким суворо заборонялося ввозити в межі імперії будь-які книги і брошури, видані за кордоном українською мовою. Не дозволялися також театральні вистави українською мовою, друкування текстів до музичних творів. Міністерство освіти одержало розпорядження заборонити викладання в початкових класах будь-яких предметів українською мовою, замінити вчителів-українофілів на росіян, що вело до суцільної неписьменності. Тільки демократична революція 1905— 1907 pp. поклала край офіційному знущанню над мовою і культурою українського народу.

Під впливом ідей романтизму й слов'янського відродження, які поширювалися через чехів і поляків, та ознайомлення з творами нової української літератури в Росії національне відродження набирало сили і на західноукраїнських землях, які перебували в складі Австрійської монархії. Центром першої хвилі національного відродження став Перемишль. Тут у 1816 р. єпископ греко-католицької церкви Йосип Левицький та його помічник у справах школи Іван Могильницький організували товариство з метою поширення освіти й культури. Учасники гуртка виявили великий інтерес до вітчизняної історії, до життя народу, до його мови й усної творчості, організували початкові школи для місцевого населення. І. Могильницький став автором першої в Галичині "Граматики української мови" (1822 р.) і наукового трактату "Відомість о руськім язиці", у якому аргументовано довів, що українська мова є окремою реальною східнослов'янською мовою.

Визначну роль у національному відродженні в цей час відігравав гурток прогресивної молоді "Руська праця" (1833— 1837 pp.), який заснували вихованці Львівської греко-католицької духовної семінарії і водночас студенти Львівського університету Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Вони глибоко переживали територіальну розчленованість України і щиро вболівали за гірку долю народу. Своє основне завдання вбачали в тому, щоб за допомогою друкованого слова та літературної творчості рідною мовою "підняти дух народний, просвітити народ", допомогти йому усвідомити "гідність свою і свою силу". Члени гуртка збирали історичні, обрядові, весільні й колискові народні пісні та думи, а також рукописи. їхній перший рукописний фольклорно-літературний збірник "Зоря" (1834 р.) проголошував ідею єдності всіх українських земель і національно-культурного відродження. Однак через цензурну заборону цей рукопис не побачив світ. Увінчалася успіхом друга спроба видати збірник. У 1837 р. в Будапешті було видано альманах "Русалка Дністрова", який закликав до єднання всіх слов'ян, оспівував боротьбу українського народу, його героїв, козацтво, гайдамаччину. Увівши мову галицьких русинів у літературу, знаменита трійця цією збіркою довела, що їхня мова і мова наддніпрянців не мають суттєвих відмінностей, а отже, вони один і той самий народ. Схвально зустрінутий передовою інтелігенцією Східної Галичини, цей альманах викликав ненависть і лють консервативно-реакційних кіл урядового табору. Віденська цензура конфіскувала і знищила збірник, а його автори зазнали переслідувань. Незважаючи на це, "Русалка Дністрова", поряд із "Кобзарем" Т. Шевченка, стада духовним орієнтиром національно-патріотичних сил західноукраїнських земель на тривалу перспективу.

Необхідно також зауважити, що революція 1848 р. дала невеликому прошаркові західноукраїнського суспільства, який переважно становили представники духовенства та інтелігенції, поштовх і нагоду до формального самовизначення своєї нації як окремої та до заснування національних установ. 19 квітня 1848 р. група представників греко-католицького духовенства від імені всіх українців Галичини звернулася до імператора з петицією з низкою демократичних вимог. У ній, зокрема, зазначалося, що українці-автохтони в Галичині мали колись державну самостійність, що вони цінують свою націю і хочуть її зберегти. У петиції було висловлено прохання ввести у школу українську мову, зробити доступними для українців урядові посади й зрівняти в правах греко- та римо-католицьке духовенство.

Через два тижні, 2 травня 1848 р. у Львові було засновано Головну Руську Раду — першу українську політичну організацію, котра взяла на себе роль представника інтересів українців Галичини перед центральним урядом. Основною вимогою Головної Руської Ради був поділ Галичини на Українську і польську частини (провінції) з окремими адміністраціями. По всій східній Галичині організатори Ради утворили 50 місцевих руських рад, до складу яких обиралися представники демократичних верств населення. Почалося формування загонів національної самооборони. Було відновлено герб галицько-волинських князів (золотий лев на голубому тлі) і прийнято синьо-жовтий прапор як національний стяг українського народу. Друкованим органом Головної Руської Ради стала "Зоря Галицька" — перший український тижневик, який почав виходити з 15 травня 1848 р. У відозві до українського народу, опублікованій у першому номері газети, Головна Руська Рада заявила: "Ми, русини галицькі, належимо до великого руського (українського) народу, котрий одним говорить язиком". То була перша в Галичині офіційна заява про те, що наддніпрянські й галицькі українці — одна нація. У жовтні 1848 р. Головна Руська Рада скликала з'їзд українських учених — перший з'їзд діячів української науки і культури, в якому взяли участь 118 осіб. З'їзд одностайно рекомендував користуватися кирилицею, а не латинською абеткою. Було також вирішено, що основою для літературної норми має служити розмовна українська мова. Влітку 1848 р. Головна Руська Рада заснувала просвітницько-видавниче товариство "Галицько-руська матиця", яке мало видавати підручники для шкіл і взагалі бути осередком письменництва й просвіти рідною мовою.

Ігноруючи більшість вимог українських народних мас, правлячі кола Австрії все ж погодилися на запровадження 1848 р. навчання українською мовою в народних школах та викладання цієї мови як обов'язкового предмета в гімназіях. Наприкінці 1848 р. було відкрито кафедру української мови і літератури у Львівському університеті. її професором призначили Я. Головацького, котрий незабаром видав граматику української мови.

Отже, діяльність Головної руської ради відіграла неперехідну роль у формуванні ідеології українського національного руху в Галичині. З цього часу вимоги поділу Галичини на дві частини й утворення з українських земель Австрії окремої провінції розглядалася як мінімальна політична програма галицьких українців аж до розпаду Австрійської імперії 1918 р.

Однак цього не сталося, бо не дрімали сили контрреволюції. Після того, як австрійський уряд з допомогою російських військ приборкав революцію в Угорщині, остаточно запанувала реакція. Було відмінено австрійську конституцію, а влітку 1851 р. розпущено Головну Руську Раду. Вводилися деякі обмеження щодо української мови. Проте зазначимо, що, незважаючи на поразку, революція 1848—1849 pp. мала важливі позитивні наслідки для населення західноукраїнських земель. Вона ліквідувала значні перешкоди на шляху їхнього розвитку, сприйняла активізації національно-визвольної боротьби народних мас, піднесенню рівня їхньої національної свідомості.

У II пол. XIX ст. український національний рух переходить від "дворянського" до " народницького" стану, що характеризується діяльністю народників і представників різночинної інтелігенції, в поглядах яких поєднувалися радикально-демократичні ідеї з ідеями соціалізму. Народництво, як рух революційно настроєної різночинної інтелігенції, набрало широкого розмаху і дієвості в Україні. Народники виражали інтереси дрібних виробників, демократичні прагнення селян, визначали перехід до соціалізму через сільську громаду, вели пропаганду серед селянства, робітників та інтелігенції, "ходили в народ". їхня діяльність посилювала невдоволення мас своїм соціальним становищем і сприяла революціонізації селянства, робітників та передової молоді. На початку 80-х pp. більшість народницьких гуртків було розгромлено. Узагалі, народники своєю діяльністю сприяли поширенню революційних настроїв серед народних мас та розгортанню боротьби проти самодержавства. Заклики до знищення існуючого ладу знаходили підтримку и серед членів молодіжних гуртків-громад. Деякі з них переходили до їхніх лав. Зв'язки з народниками підтримував і М. Драгоманов, який з 1876 р. перебував в еміграції в Женеві. Разом із С. Подолинським та М. Павликом він видавав журнал "Громада" (1878—1882 pp.), який нелегально доставляли в Україну, брав участь у випуску "Русской социально-революционной библиотеки", популяризував деякі видання народницької літератури. Проте Драгоманов відкидав ідеалізацію російської громади і терористичну тактику народників. Він був переконаний у тому, що соціалістична суспільно-політична думка лише тоді може принести практичну користь своєму народові, коли зважатиме на його національні особливості.

Під впливом революційних подій у Європі другої половини XIX ст., а також у зв'язку з конституційними реформами початку 60-х років загострилося політичне становище на українських землях Австрійської імперії. Виступи робітників поступово набували форм політичної боротьби. У січні 1870 р. львівські друкарі провели семиденний страйк, який закінчився їхньою перемогою. Робітники проводили не лише страйки, а й демонстрації, збори, мітинги. На них, крім економічних, висувалися політичні вимоги запровадження загального виборчого права, свободи слова й друку тощо. Такі форми боротьби, як страйки, збори, захоплення поміщицьких земель, підпали широко використовували селяни. Виразниками боротьби за політичні та національні права українців Галичини, Буковини і Закарпаття стали русофіли (москвофіли) і народовці (українофіли). Політична течія русофілів об'єднувала частину греко-католицького духовенства й консервативної інтелігенції, зневірених наслідками реформ та наляканих польськими впливами. У своїй діяльності вони орієнтувалися на реакційні кола царської Росії. У газеті "Слово", яка таємно фінансувалася російським урядом, представники русофілів 1866 р. заявили: "Ми більше не є русини 1848 року, ми справжні росіяни". Вище галицьке духовенство почало очищати греко-католицьку обрядовість від римського впливу, взявши за взірець православ'я.

Проти цієї консервативної течії старої інтелігенції виступила молода інтелігенція — письменники, вчителі, студенти, котрі належали до політичної течії народовців. Серед їхніх лідерів були В. Шашкевич (син М. Шашкевича), В. Барвінський, Ю. Романчик, К. Климкович та інші. Успадкувавши національно-визвольні ідеї "Руської трійці" й великого Кобзаря, вони проводили культурницьку роботу, пропагували рідну мову, літературу, відстоювали самобутність українського народу. Засновані ними гуртки-громади, ставши важливими осередками національного руху в Галичині, сприяли пробудженню свідомості широких мас. За підтримки наддніпрянських громадівців народовці видали україномовні журнали "Вечорниці", "Мета", "Нива", "Русалка". Друкованим органом галицьких народовців була газета "Діло" (1880—1939 pp.), а буковинських — газета "Буковина" (1885— 1910 рр.). На сторінках цих видань друкувалися найкращі твори наддніпрянських, галицьких та буковинських письменників.

У 1868 р. у Львові з ініціативи народовців було утворено культурно-освітнє товариство "Просвіта", яке підтримувало тісні зв'язки з провідними діячами Київської громади. У містах і містечках краю діяли філії товариства, які ідейно та організаційно об'єднували чисельні місцеві осередки. Вони сприяли виданню україномовних книг і газет, засновували установи клубного типу з бібліотеками та читальнями, організовували лекції з українознавства, музичні вечори, благодійні концерти, що виступали важливими чинниками консолідації українських народних мас. За прикладом галичан буковинські народовці 1869 р. створили таке саме товариство під назвою "Руська бесіда" в Чернівцях. Активним членом його був відомий письменник і громадсько-політичний діяч Ю. Федькович, котрий писав свої твори для "Просвіти" та її театру.

У 70—90-х роках XIX ст. унаслідок переслідувань царизмом українофілів-громадівців у Наддніпрянській Україні центром національно-визвольного руху стають західноукраїнські землі. У 1873 р. з ініціативи наддніпрянців М. Драгоманова, О. Кониського, Д. Пальчикова та за активної участі галицьких народовців у Львові було утворено літературно-наукове товариство ім. Тараса Шевченка, яке в 1892 р. реорганізувалося в Наукове товариство імені Шевченка (НТШ) і стало фактично першою новітньою всеукраїнською академією наук. У ньому було три секції: історико-філософська, яку тривалий час очолював видатний український історик М. Грушевський, філологічна, якою керували І. Франко та В. Гнатюк, і математико-природничо-медична. До складу секції входило більш як 20 наукових комісій. НТШ мало бібліотеку, музей, друкарню, видавало "Записки Наукового товариства імені Шевченка", а також перші україномовні журнали у галузі історії, філософії, права, демографії, математико-природничих наук. У них друкувалися серійні видання, а також твори Тараса Шевченка, Івана Франка та інших українських письменників, наукові праці й матеріали. За всіма ознаками народовський рух 60—80-х років відповідав організаційній (культурній) стадії національного відродження з історичною домішкою елементів стадії політичної.

Підсумовуючи діяльність народовців у Галичині, слід підкреслити, що репрезентований ними національний рух на західноукраїнських землях мав чимале значення для Наддніпрянської України і для всієї загальноукраїнської справи. В умовах жорстких репресій проти українства на Наддніпрянщині та Слобожанщині Галичина після революційних подій 1848 p., коли в Австрії посилилася тенденція перетворення в конституційну монархію, уже до кінця XIX ст. поступово перетворюється в український духовний "П'ємонт", тобто всеукраїнський центр національно-визвольного руху.

Наукове товариство ім. Шевченка (НТШ) — перша українська національна академія наук, яку створено в 1873 у Львові за ідеєю подвижників відродження Сходу і Заходу України, на той час розшматованої двома чужинецькими імперіями : Росією та Австро-Угорщиною.

Об'єктивні передумови для виникнення Товариства в столиці Галичини створював стимульований Шевченковою духовною спадщиною поступ українського національного відродження за обставин заборон українського розвитку на теренах царської Росії (зокрема після Валуєвського циркуляру 1863) та ліберальнішого ставлення до українства в Австро-Угорській імперії. Упродовж більшої частини історії НТШ його структуру визначали три секції:

Історично-філософська

Філологічна

Математично-природописно-лікарська.

Від 1892 р. з появою першого тому «Записок НТШ» а далі й інших серійних наукових збірок, розпочалася наукова розбудова Товариства. Особливий науковий та організаційний поступ здійснено під головуванням Михайла Грушевського (1897—1913): великого розмаху набрав випуск численних серійних і монографічних видань, придбано декілька великих будинків, розпочато створення музеїв, бібліотеки та архівів.

Академічний статус Товариства закріплено запровадженням елітарного корпусу провідних вчених — дійсних членів НТШ, до якого крім видатних подвижників української науки приєднано велику когорту славетних вчених Європи. У цей період з'явилось ряд фундаментальних збірок та монографій, пов'язаних зі студіями української історії, словесності та етнографії (зокрема багатотомна «Історія України-Руси» Михайла Грушевського).

Інтелектуально-організаційне осердя НТШ в період тогочасного дуже плідного етапу діяльності Товариства, створювала «золота трійця» в особі Михайла Грушевського (голова Товариства, історик), Івана Франка (голова Філологічної секції) та Володимира Гнатюка (науковий секретар, наукові зацікавлення — фольклор і етнографія).

Перша світова війна радикально змінила долю НТШ. В часи нетривалої російської окупації Львова (1914-15) Товариство було закрите, знищені його колекції та друкарня. Також наступне післявоєнне відродження НТШ проходило в умовах польських репресій та економічної дискримінації. Проте Товариство продовжувало свою діяльність, виходили «Записки НТШ» та інші збірки. Набули значної ваги наукові напрямки пов'язані зі стислими науками, формувалися нові музеї та природні заповідники. Вийшла друком перша Українська Загальна Енциклопедія. Набула особливого світового значення Бібліотека україніки НТШ.

В 1940 р. після приходу у Львів більшовиків Товариство було розгромлене, його музеї та колекції розчленовані між різними установами, окремі діячі репресовані та навіть фізично знищені (Р. Зубик, К. Студинський, П. Франко, В. Старосольський).

Проте вже після війни численні діячі НТШ, що подалися в еміграцію, на своєму з'їзді в Баварії у 1947 р. відновили діяльність НТШ. У зв'язку з міграцією переміщених осіб у різні країни вільного світу в діаспорі утворилося чотири краєві центри НТШ:

в США (з 1947 р.),

Канаді (1949)

Австралії (1950);

західноєвропейський осередок НТШ переселився в Сарсель під Парижем, де під проводом проф. В. Кубійовича сформувався Інститут Енциклопедії Українознавства.

Упродовж останніх п'ятдесяти років діаспорні крайові Центри НТШ достойно представляли у світі вільну українську науку, в першу чергу українознавство.

В період так зв. перебудови і з наближенням розвалу СРСР вчені Львова — 21 жовтня 1989 р. відновили діяльність НТШ в Україні, як суспільного сектора української науки.

Першим головою відновленого НТШ став Олег Миколайович Романів — професор, член-кореспондент НАН України, заслужений діяч науки і техніки України, відомий український учений у галузі механіки матеріалів, організатор науки, ініціатор відродження і довголітній Голова Наукового товариства ім. Шевченка (НТШ) в Україні, Генеральний Секретар Світової Ради НТШ.

Упродовж років нової Української незалежності НТШ перетворилося в загальноукраїнську суспільну академію з центром у Львові. Діяльність Товариства охоплює 6 наукових секцій та 35 комісій, Донецьке відділення НТШ, а також 15 територіальних осередків, переважно в обласних центрах України. У частково відзисканих будинках розташована адміністрація Товариства, бібліотека, сесійні приміщення, Дослідно-видавничий центр НТШ, що включає комп'ютерний осередок, друкарню та «Українську книгарню наукового Товариства ім. Шевченка». Найвагомішим здобутком відродженого Товариства є активна видавнича діяльність, вона включає випуск численних серійних видань, зокрема «Записок НТШ». Деякі територіальні осередки НТШ заснували свої серійні видання (Донецьке відділення , Черкаський осередок та ін.)

Наддніпрянська Україна в другій половині ХIХ ст.

Західноукраїнські землі у складі Австрійської імперії в другій половині ХIХ ст.

Культура України в другій половині ХIХ ст.