Утворення Кирило-Мефодіївського братства

Ядро цієї організації сформувалося в Києві наприкінці 1845 — на початку 1846 р. на основі групи українських студентів, викладачів і чиновників. Його засновниками стали: молодий професор-ад'юнкт Київського університету Микола Костомаров, молодий службовець губернської канцелярії, кандидат права Микола Гулак і студент останнього курсу Київського університету Василь Білозерський.

У засіданнях братства брали участь художник і поет Тарас Шевченко; письменник і педагог Пантелеймон Куліш; полтавський поміщик, педагог і журналіст Микола Савич, який здобув вищу освіту в Парижі, де пройнявся ідеями Великої французької революції; поет-перекладач Олександр Навроцький; етнограф-фольклорист Панас Маркович; педагог Іван Посяда; поет і публіцист, автор правознавчого трактату «Ідеали держави», проекту конституції України Георгій Андрузький; педагоги Олександр Тулуб і Дмитро Пильчиков.

Братство сформувалося як таємне. Своїм символом воно обрало імена святих Кирила та Мефодія — перших слов'янських релігійних просвітителів. До організації приймали представників слов'янства незалежно від станового походження. Кожний член складав присягу. Усі кирило-мефодіївці визнавалися рівноправними. За ескізами засновників були виготовлені символи братства: персні з вигравіюваними на них іменами Кирила і Мефодія свідчили про належність їхніх власників до таємної організації. Першими власниками таких перснів стали М. Костомаров і М. Гулак. Організація мала й свою печатку з євангельським висловом: «І пізнаєте істину, і істина визволить вас». її зберігав у себе М. Костомаров.

Центральними фігурами братства стали М. Костомаров, П. Куліш, Т. Шевченко. Вони мали тверді переконання і кожний із них по-своєму уявляв першочергові завдання національного відродження. Пантелеймон Куліш на перше місце ставив захист національної самобутності, М. Костомаров наголошував на загальнолюдських цінностях, а Т. Шевченко вважав першочерговими завданнями одночасне національне й соціальне визволення українського народу. Поєднання їхніх поглядів стало основою ідеології братства.

Микола Костомаров (1817-1885) був сином російського поміщика та української кріпачки. Він здобув освіту в Харківському університеті. Спочатку працював учителем на Волині, а в 1845 р. отримав призначення до Київського університету. У своїх лекціях і книгах з історії Костомаров указував на те, що українці та росіяни мають багато спільного, але це різні народності. На його думку, їх розділили два напрями, дві традиції історичного розвитку.

В Україні в ході історичного розвитку утверджувалася козацька, демократична традиція, тоді як у Росії все більше зміцнювалася самодержавна. Микола Костомаров розумів, що обидва народи страждають від соціального гноблення, а український — ще й від національного. Порятунок українців і росіян він убачав в ідеї єдності пригноблених слов'янських народів. Саме її було взято за основу заснування Кирило-Мефодіївського братства.

Пантелеймон Куліш (1819-1897) походив із сім'ї не знатного, але заможного, землевласника й доньки козацького сотника. Навчався в Новгород-Сіверській гімназії та Київському університеті. Усе життя наполегливо працював як письменник, учений і літертурний критик, етнограф і фольклорист. Як громадський діяч закликав українську інтелігенцію до просвітництва народу всупереч усім несприятливим обставинам. Він розробив українську абетку — так звану «кулішівку» (нею й донині друкують книжки), написав і опублікував підручник з історії України для учнів старших класів.

Головною політичною діяльністю братства було звільнення України з-під імперського гноблення, розбудова незалежної держави з демократичним ладом на зразок США чи Французької республіки.

Члени братства усвідомлювали, які майже непереборні перепони стоять на шляху політичного визволення України. Микола Костомаров із цього приводу зазначав: «Трудна справа... Так воно є: ми, українці, самі нічого не вдіємо — сили не маємо: Москва тягне до себе, поляки Москви бояться і не довіряють їй, як і з ким тут починати?» Реально оцінював ситуацію й В. Білозерський: «А втім, ясно, що окреме існування України неможливе; вона перебуватиме між кількома вогнями, утискуватиметься і може зазнати сумнішої долі, ніж зазнали поляки».

За таких історичних умов кирило-мефодіївці визнавали лише один шлях утвердження державної незалежності України — створення федерації незалежних слов'янських держав. Центром Усеслов'янського федеративного союзу мав стати Київ, де раз на чотири роки збирався б найвищий орган федерації — Слов'янський собор (сейм чи рада) з консультативними й регулятивними повноваженнями.