15

Лекція № 12 держава і право франції в новітній період

ЗМІСТ

1. Французька колоніальна імперія та її розпад у ХХ ст.

2. Третя республіка у ХХ столітті.

3. Франція в період Четвертої республіки.

4. Конституція 1946 року.

5. П'ята республіка та особливості її становлення. Конституція 1958 р.

6. Судова система сучасної Франції.

7. Основні джерела та риси французького права.

Логіка викладу:

1. Французька колоніальна імперія та її розпад у хх ст.

Початок французької коло­ніальної експансії можна датувати XVI століттям. Франція вимушена була вести важку боротьбу з такими конкурентами, як Іспанія і Португалія. На початку XVII століття Франція проникає в Канаду, потім захоплює Мартишку, Гваделупу, частину Гаїті, починає війну в Китаї. Але потім настає період невдач. Франція втрачає Канаду, Індію і деякі інші території, і вони переходять до Англії.

Нові колоніальні загарбання Франція розпочинає вже після бур­жуазної революції. У 1830 році починається завоювання Алжиру. В середині XIX століття були захоплені Кхмер (Кампучія), Маври­танія. На кінець XIX століття виникає величезна колоніальна імпе­рія, до складу якої були включені Туніс, Марокко, Сенегал, Гвінея, Французьке Конго та ін. Якщо в 1870 році населення французьких колоній налічувало шість мільйонів чоловік, то на початку Першої світової війни воно становило 55 мільйонів чоловік.

З метою організації управління французькі колоніальні володін­ня були розділені на чотири генерал-губернаторства: Французька Західна Африка, Французька екваторіальна Африка, Мадагаскар і Індокитай.

Індокитай, який був найбагатшим володінням, у свою чергу роз­поділявся на декілька частин: Кохінхіна (Південний В'єтнам), Аннам (Центральний В'єтнам), Тонкій (Північний В'єтнам), Камбоджа, Лаос. Генерал-губернатор Індокитаю мав верховну владу по відношенню до всіх місцевих резидентів.

Алжир знаходився у розпорядженні міністерства внутрішніх справ. Країна була поділена на три департаменти (Північний Ал­жир) і південну територію. На чолі громадянського управління де­партаментами були поставлені префекти і генеральні ради. Але місцеве населення у своїх справах повинно було звертатися до війсь­кової влади.

У Тунісі і Марокко французький уряд залишив місцевих мо­нархів, які перебували під контролем французьких резидентів. Фран­цузьке військове командування розділило Туніс і Марокко на війсь­кові округи на чолі з дивізійними генералами. Під час загострення національно-визвольного руху до цих офіцерів переходили всі повно­важення державної влади.

Після Першої світової війни національно-виз­вольний рух охопив усі частини Французької колоніальної імперії. Протягом певного часу французька реакція боролася з ним за допо­могою жорстоких репресій. Звіряче придушення повстання на ост­рові Мадагаскар, під час якого було розстріляно понад 90 тисяч жи­телів, убивство багатьох тисяч арабів у Алжирі, розстріл демонст­рацій у африканських колоніях - - таким був режим відкритого військового придушення у французьких колоніях. Однак стримати прагнення народів до національної незалежності було неможливо. Героїчно боровся за свою національну і соціальну волю в'єтнамсь­кий народ, домоглися незалежності Марокко, Туніс, Гвінея, а також інші колишні французькі колонії в Африці.

З прийняттям Конституції Франції 1946 року відбулися певні зміни в структурі Французької колоніальної імперії. Конституція про­голошувала створення Французького Союзу, до якого входили мет­рополія з «заморськими територіями і департаментами» і «території та держави, що приєдналися». Управління «заморськими територія­ми» (Французька Західна Африка, Нова Каледонія та ін.) зосереджується в руках губернатора, який призначається французьким уря­дом. Так, Нова Каледонія управлялася верховним комісаром, призначеним урядом Франції. Комісар очолює Урядову раду, яка обираєть­ся Територіальною асамблеєю, що є дорадчим органом, а її члени оби­раються населенням строком на п'ять років. «Території та держави, що приєдналися», - це французькі протекторати.

Конституція Франції 1958 року утворює іншу схему об'єднання - Спілку, до складу якої повинні увійти сімнадцять африканських ко­лоній, що отримали місцеву автономію. Решта територій зберігала свій колишній статус. Конституція проголошувала самоврядування для держав, що входили до Спілки, одночасно обмежуючи їх у пи­таннях зовнішньої політики, оборони, грошової системи тощо. Пре­зидентом Спілки був президент Франції, який мав верховних комі­сарів у кожній державі, що входила до Спілки. Держава - член Спілки, після рішення законодавчих зборів і референдуму могла стати незалежною і вийти з об'єднання. Однак зробити це пощастило лише Гвінеї в 1958 році.

Іншим був шлях визволення Алжиру. У 1954 році тут спалахну­ло повстання, яке очолив Фронт національного визволення. Важка кровопролитна боротьба закінчилася в 1962 році проголошенням незалежності Алжиру.