3. Ситуативно-ділове спілкування

У кінці першого року життя соціальна ситуація неподільності дитини і дорослого вибухає зсередини. У ній з'являються два протилежних, але взаємопов'язаних полюси - дитина і дорослий. До початку раннього віку дитина, набуваючи прагнення до самостійності і незалежності від дорослого, залишається пов'язаним з ним і об'єктивно (оскільки йому необхідна практична допомога дорослого), і суб'єктивно (оскільки потребує оцінки дорослого, його увагу і відношенні). Це протиріччя знаходить своє вирішення у новій соціальній ситуації розвитку дитини, яка представляє собою співробітництво, чи спільну діяльність дитини і дорослого. 

Спілкування дитини з дорослим втрачає свою безпосередність вже в 2-ій половині дитинства: воно починає опосередковано предметами. На другому році життя вміст предметної співпраці дитини з дорослим стає особливим. Змістом їх спільної діяльності стає засвоєння суспільно-вироблених способів вживання предметів. Своєрідність нової соціальної ситуації розвитку, за словами Д. Б. Ельконіна, полягає в тому, що тепер дитина «... живе не разом з дорослим, а через дорослого, з його допомогою. Дорослий робить не замість нього, а разом з ним ». Дорослий стає для дитини не тільки джерелом уваги і доброзичливості, не тільки «постачальником» самих предметів, але і зразком людських, специфічних предметних дій. І хоча протягом всього раннього віку форма спілкування з дорослим, як і раніше залишається ситуативно-ділової, характер ділового спілкування істотно змінюється. Таке співробітництво вже не зводиться до прямої допомоги або до демонстрації предметів. Тепер необхідно співучасть дорослого, одночасна практична діяльність разом з ним, виконання одного і того ж справи. У ході такої співпраці дитина одночасно отримує і увага дорослого, і його участь в діях дитини, і головне - нові, адекватні способи дії з предметами. Дорослий тепер не тільки дає дитині в руки предмети, але разом з предметом передає спосіб дії з ним[5].  Досягнення дитини в предметній діяльності і визнання їх з боку дорослих стають для нього мірою свого Я і способом утвердження власної гідності. У дітей з'являється чітке прагнення до досягнення результату, продукту своєї діяльності. Кінець цього періоду знаменується кризою 3-х років, в якому виражає себе зросла самостійність дитини і цілеспрямованість його дій.

4. Спілкування дітей в сім'ї

Сім'я - заснована на шлюбі або кровній спорідненості мала група, члени якої пов'язані спільністю побуту, взаємною моральною відповідальністю та взаємодопомогою. У шлюбі та сім'ї відносини, зумовлені відмінностями статей та статевої потребою, виявляється у формі морально-психологічних відносин. Як соціальне явище сім'я зазнає змін у зв'язку з розвитком суспільства; однак прогрес форм сім'ї має відносну самостійність. 

Дитина нерозривно пов'язаний з  суспільством, з іншими людьми. Ці зв'язки, виступаючи в якості умов і обстановки його життєдіяльності, формують його духовний світ, поведінку. Найважливіше місце в цьому процесі належить родині - першому колективу, який дає людині уявлення про життєві цілі та цінності, про те, що потрібно знати і як треба себе вести. Дитина отримує перші практичні навички застосування цих уявлень у взаєминах з іншими людьми, засвоює норми, які регулюють поведінку в різних ситуаціях повсякденного спілкування. Пояснення й отримання батьків, їхній приклад, весь уклад в будинку, сімейна атмосфера виробляють у дітей звички поведінки і критерії оцінки добра і зла, припустимого і порицаемого, справедливого і несправедливого. Оптимальні можливості для інтенсивного спілкування дитини з дорослими створює родина як за допомогою його постійної взаємодії з батьками, так і за допомогою тих зв'язків, які вони встановлюють з навколишніми (родинне, сусідське, професійне, дружнє спілкування і т.п.). Сім'я не однорідна, а диференційована соціальна група, у ній представлені різні вікові, статеві, професійні «підсистеми». Наявність в сім'ї складного збагачує зразка, яким виступають батьки, значно полегшує нормальний психічний та моральний розвиток дитини, дозволяє йому найбільш повно виявити і реалізувати свої емоційні й інтелектуальні можливості. Виразність, яка не має собі аналога і відіграє незамінну роль у формуванні особистості[6]. 

Стиль ставлення дорослих до дитини впливає не тільки на становлення тенденції  до певного стилю дитячого поводження, але і на психічне здоров'я дітей; так, невпевненість дитини у позитивному ставленні до себе дорослого чи, навпаки, впевненість саме в неактивній оцінці її як особистості провокує подавлену агресивність, якщо дитина сприймає відношення дорослого до себе як негативне, то спроби дорослого спонукати дитину до спілкування викликають у нього стану  збентеження і тривоги. Тривалий дефіцит емоційного співзвучного спілкування навіть між одним з дорослих і дитиною породжує непевність останнього в позитивному ставленні до нього дорослих взагалі, викликає почуття тривоги і вічуття емоційного неблагополуччя. Під впливом досвіду спілкування з дорослими в дитини не тільки формуються критерії оцінки себе та інших, але і зароджується дуже важлива здатність - співчувати іншим людям, переживати чужі прикрощі та радості як власні. У спілкуванні з дорослими і однолітками він вперше усвідомлює, що потрібно враховувати не тільки свою, але і чужу точку зору.Саме  з налагодженої системи взаємин дитини з дорослим і починається орієнтація дитини на інших, тим більше що він також потребує визнання оточуючих людей[7].

  Саме з близькими дорослими (мамою, татом, бабусею й іншими) дитина зустрічається на перших етапах свого життя і саме від них і через них знайомиться з навколишнім світом, вперше чує людську мову, починає опановувати предметами і знаряддями своєї діяльності, а надалі й осягати складну систему людських взаємин. Відомо чимало прикладів, коли діти, з яких-небудь причин позбавлені можливості спілкуватися з дорослими перші кілька років свого життя, потім так і не змогли навчитися «по-людськи» мислити, говорити, не змогли адаптуватися в соціальному середовищі.  Настільки ж яскравим прикладом є феномен «госпіталізації», при якому взаємодія дитини з дорослим лише формальним доглядом за дітьми і виключається можливість повноцінного емоційного спілкування між дитиною і дорослою людиною (це відбувається при приміщенні дитини раннього віку в будинку дитини). 

Доведено, що такі діти багато в чому відстають від своїх однолітків як у фізичному, інтелектуальному, так і в емоційному розвитку: вони пізніше починають сидіти, ходити, говорити, їх ігри бідні й одноманітні і найчастіше обмежуються простою маніпуляцією з предметом. Такі діти, як правило, пасивні, нелюбознательни, не володіють навичками спілкування з іншими людьми. Безумовно, описані приклади представляють крайні, нетипові явища, але вони є яскравою ілюстрацією до того факту, що спілкування дитини з дорослими є основоположною детермінантною психічного розвитку та психічного здоров'я дітей.