46. Кордоцентризм філософії г.Сковороди.

Мета самопізнання, з погляду Г.Сковороди, (1722 -1794) не може бути реалізована як інтелектуальний акт, вона втрачає гносеологічний характер. Надприродна реальність пізнається тільки в переживанні, а тому самопізнання є насамперед життєвий цикл, що концентрує в людську енергію саморозвитку. Тому органом цього процесу є серце, а пізнання людиною себе є актом любові. Діалог Г.Сковороди «Наркісс», присвячений проблемі самопізнання, - це розповідь про історію кохання. В міфі про закоханого в себе Нарциса автор убачає найбільш адекватний символ, що передає ідею самопізнання: «Хочете ли... влюбитеся в самого себе? Узнай же себе! Самопізнання - справа серця, яке «єсть корень и существо. Всяк єсть тем, чье серце в нем». Серце як сукупність почуттів, бажань, прагнення, як «осереддя» людини є тією силою, «В которой единственно состоит жизнь и живот наш». Серце Г.Сковорода розглядає передусім як духовну субстанцію, що є основою людського буття і джерелом життєдіяльності людини. Оскільки духовну субстанцію і джерело діяльності утворює в людині Бог, філософ часто ототожнює серце з Богом або Словом Божим. Це утворює метафізичний аспект розуміння серця. З погляду ж етико-морального вчення Г Сковороди, істотним є розрізнення мислителем «совершенного сердца», яке притаманне людині, що вже здійснила акт перетворення, очистилася від гніту тлінності й застигла у вільному прагненні до подібного собі «безначального начала», і серця «старого». В цьому розумінні філософ потрактовує народження нового і смерть старого серця, брак серця, вбивство серця тощо. Філософія серця, спираючись на платонівську і християнську традицію, активно розробляє в українській філософській думці і чи не найяскравіше репрезентована у вченні Г.Сковороди.

Отже, принцип двонатурності світу й ідея трьох світів Сковороди підпорядковані основному об'єкту його філософування - духовному світу людини, проблемі її щасливого буття. Звідси й глибока метизація його філософського вчення, виразна етико-гуманістична спрямованість. Сковорода переконував, що кожна людина спроможна досягти щастя шляхом морального самовдосконалення, актуалізуючи в собі «внутрішню людину» - Бога. Центром цього складного процесу є серце - духовна субстанція, джерело життєдіяльності людини, яке він ототожнює з Богом, Словом Божим, розрізняючи водночас «досконале серце», «нове», що зазнало духовного переродження, і «старе серце», що передує народженню нового.

47. Етапи й особливості розуміння буття в історії філософії.

Вчення про буття- онтологія. Термін вживається у ф. з 17 ст., хоч сама проблема буття розглядалась з часів Парменіда. Тривалий час онтологія була однією зі складових метафізики, до якої входили також теологія (вчення про Бога) і психологія (вчення про душу). Оскільки теологія і психологія пізніше відокремилися від ф., то метафізика фактично збіглася з онтологією. Кант відмовив онтології в праві бути наукою на взірець природознавства, довівши, що її претензії на самостійне бачення світу призводять до антиномій. У його вченні онтологія фактично була зведена до гносеології. Що таке буття (світ), його принципи, людина може знати тільки з розуму, який надав апріорні форми цьому буттю. У післякантівській ф. намітились 2 тенденції: 1. Відмова від онтологічних побудов (неокантіанство, позитивістська традиція). 2. Спроба віднайти свій філософський, відмінний від наукового, підхід до буття (через інтуїцію тощо), на якому можна було б будувати онтологію. (Бергсон). Виходячи з історії ф., можна вести мову про три основні концепції буття: 1. матеріалістична, яка ототожнює буття з матеріальним сущим; 2. деалістична, що ототожнює буття з мисленням (ідеальним сущим); 3. некласична, що протиставляє буття як процесуaльність, мінливість, незавершеність сущому як усталеному, оформленому, завершеному.

У Гегеля, для якого буття було тотожним мисленню (буття приписувалось насамперед ідеї, Богу) вчення про буття (онтологія) звелось до логіки. Мислитель досліджував буття тільки як логічну категорію. Марксизм, йдучи за Кантом і Гегелем, заперечував самостійний статус онтології, однак не послідовно. Так, Ф. Енгельс, а за ним і радянські філософи без належного методологічного обгрунтування розгорнули вчення про форми матерії Неомарксисти (Г. Лукач, Франкфуртська школа) здїйснили с пробу розбудувати онтологію на засадах практики. Вони розглядають світ у формах практики (культури), і буття постає насамперед як визначення культури. Концепція інтуїтивного бачення буття, протилежна науковому підходу до нього, наявна у ф. Ф. Ніцше, А. Шопенгауера й А. Бергсона. Але найбільший вплив на відновлення онтологічних вчень у XX ст виявила феноменологія Е Гуссерля, який методологічно обгрунтував новий підхід до буття, дав нове тлумачення буття, чим було подолано кантівське заперечення онтології. В історії ф. проблему буття вперше порушили елеати. Парменід, який вважав буття основою світу, дійшов парадоксальною висновку: що існує тільки буття, а небуття не існує, бо якщо людина думає про небуття, то воно постає як: буття. Отже, буття з самого початку постало як загадка ф. Класична філософія визначала буття через протиставлення небуттю. В сучасній філософії, зокрема в екзистенціалізмі, буття визначають через суще.

М.Гайдеггер звинуватив всю попередню європейську філософію, починаючи з Парменіда в тому, що вона звела буття до сущого, розчинила буття в сущому. Буття за М.Гайдеггером, це не щось поза людиною, протилежне людині, що можна виразити в понятті й перевести в технологію. Воно як смислова єдність всього сущого існує в світі тільки через існування людини.