1.Історія виникнення то розвитку науки

Слід зазначити, що підхід до історії науки значною мірою залежить від трактування сенсу поняття науки. Відповідно щодо історії науки та головних закономірностей її розвитку склалися різні підходи, що зумовлює існування досить різних наукологічних концепцій. Досить часто висловлюється думка, що наука як особлива сфера культури є порівняно новим феноменом в історії людства, оскільки в сучасному академічному її розумінні сформувалася тільки в XVI—XVII ст. і є специфічною формою світогляду Нового часу (Модерну). В межах такого підходу про науку іноді говориться навіть як про специфічний результат розвитку саме європейської раціоналістичної культурної ментальності. Так, А. Горєлов, аналізуючи становлення наукової свідомості, пише: "Причина виникнення науки — своєрідний тип новоєвропейської культури, що з'єднав у собі чуттєвість з раціональністю; чуттєвість, яка не дійшла, як, скажімо, в китайській культурі, до чутливості, і раціональність, що не дійшла до духовності (як у давніх греків). Ніколи раніше в історії культури не бачене примхливе поєднання особливої чуттєвості з особливою раціональністю і породило науку як феномен західної культури.

Поряд з таким підходом існують і спроби періодизації етапів науки (або принаймні наукового мислення, пізнання), починаючи з виділення наукового знання з первісної синкретичної культури. Досить часто при цьому вводиться поняття протонауки та історичних типів науки. За такою бачення проблеми можуть, наприклад, виділятись архаїчний, античний, середньовічний, новоєвропейський та сучасний періоди розвитку науки.

К. Ясперс, наприклад, виділяв два етапи в історії науки: перший етап — "становлення логічно і методично усвідомленої науки — грецька наука і паралельно начала наукового пізнання світу в Китаї та Індії"; другий етап — "виникнення сучасної науки, що виростає з кінця Середньовіччя, рішуче утверджується з XVII ст. і розгортається у всій своїй широті з XIX ст."

Щоправда, слід зважати на той очевидний історичний факт, що в самій культурі Давньої Греції такі види духовно-інтелектуальної творчості, як, наприклад, математика, астрономія або історія, трактувались як своєрідна поетична (тобто творча) мистецька діяльність людини і навіть мали своїх муз-покровительок (детальніше про це — в темі, присвяченій художній культурі).

Слід, мабуть, погодитись, що тільки в XVII ст. наука (принаймні європейська) остаточно усвідомила свою самостійність як форма людської діяльності. Соціальним стимулом розвитку наукового пізнання стали нові капіталістичні відносини, що складалися на той час у Європі. Вирішальним стало прагнення збільшення матеріального добробуту людини, шляхом досягнення нею панування над природою. Виробництво потребувало все більше природних ресурсів та інструментів їх переробки — машин. Наука за таких обставин набувала значення продуктивної сили. Формулювалися нові цілі і принципи пізнання, які суттєво відрізнялися від цілей пізнання минулих епох. Специфічна європейська раціональність дуже вдало поєдналась із капіталістичним устроєм суспільства і створила суспільну систему, яка за рахунок поділу праці й постійного технічного оновлення здатна була забезпечувати максимальну прибутковість матеріального виробництва. За таких обставин різко посилилася практична спрямованість природничо-наукових досліджень, відбулося становлення технічних наук, поширення кількісного експерименту та математизації. Гуманітарні та суспільні науки також переходили на більш раціональну загально-наукову методологію.

Репе Декарт писав тоді про необхідність формування нової стратегії пізнання світу: "... з тим, щоб ми здобули знання про силу і дію вогню, води, повітря, зірок, небесного купола та всіх інших тіл, що нас оточують, причому це пізнання (елементів, стихій) буде так само точним, як наше знання різноманітних видів діяльності наших ремісників. Потім ми таким самим шляхом зможемо реалізовувати і застосовувати ці знання для всіх цілей, для яких вони придатні, і таким чином ці знання ... зроблять нас хазяями і володарями природи".

Починаючи з другої половини XVII ст. в різних країнах Європи утворюються наукові товариства, починає розвиватись система передачі наукової інформації, з'являються вчені нового універсального типу, такі як X. Гюйгенс, І. Ньютон, Г. Лейбніц, К. Лінней, М. Ломоносов та ін. Етапами в подальшому розвитку наукової культури стали: формування в геології XIX ст. "теорії катастроф" Ж. Кюв'є та теорії актуалізму Ч. Лаєлля; поява в біології еволюційної теорії походження видів Ч. Дарвіна; створення періодичної таблиці хімічних елементів Д. Менделєєвим; відкриття у фізиці межі XIX—XX ст. явища радіоактивності; теорія ноосфери В. Вернадського; створення теорії відносності А. Ейнштейном та інші події, які зрештою привели до формування сучасної наукової картини світу.

Що стосується питання про закономірності розвитку науки, то тут спектр думок обмежується двома точками зору. Згідно з першою розвиток науки є еволюційним процесом поступового нагромадження й узагальнення знань. Друга ж точка зору вбачає в історії науки чергування тривалих періодів еволюційного розвитку та короткочасних етапів потрясінь, коли змінюються самі основи науки, її фундаментальні ідеї, методи, стиль науковою мислення тощо. Такі радикальні зміни основ науки, що відбуваються за короткий проміжок часу, дістали назву пауковых революцій.

Іноді "науковою революцією" називають також значні відкриття (нових об'єктів, процесів, законів) або видатні винаходи (інструментів, методів), які значно впливають на науку й прискорюють її розвиток. Проте в таких випадках маємо справу скоріше з метафоричним, оцінним використанням поняття. Під науковою ж революцією в точному розумінні поняття мається на увазі саме кардинальна зміна наукової картини світу, тобто системи найзагальніших ідей та уявлень про дійсність або певний її аспект (біологічний, фізичний, астрономічний тощо).

Наукова картина світу є внутрішньо узгодженою системою уявлень, яка формується в результаті необмеженої екстраполяції (і, тим самим, фактично абсолютизації) достовірних для даної епохи (але реально — завжди обмежених і відносних, якщо згадати принцип незавершеності науки) наукових знань. Безмежна екстраполяція обмежених, тобто перевірених тільки обмеженою або суб'єктивною практикою й досвідом, знань є обов'язковою умовою виникнення та існування наукової картини світу. Власне екстраполюються при цьому за межі доступного нам досвіду скоріше певні умови, за яких були знайдені або відкриті ті чи інші явища, закономірності тощо, а вже внаслідок екстраполяції умов відбувається й екстраполяція наукових законів. Екстраполяційний принцип побудови зумовлює принципову гіпотетичність будь-якої наукової картини світу.

Наука як експериментально-теоретичне дослідження дійсності та наукова картина світу являють собою різні й водночас взаємозумовлені сторони загального нескінченного процесу наукового пізнання реальності. Певна картина світу, доповнена науковою парадигмою як зведенням правил і способів отримання знання (тобто системою методологічних, логічних та навіть етичних норм науки), поряд з матеріально-технічними можливостями отримання та опрацювання інформації є і засобами, й умовами здійснення процесу наукового пізнання. Іншими словами, картина світу є одночасно й умовою, й одним із головних результатів процесу наукового дослідження, оскільки вона спрямовує це дослідження і змінюється сама під впливом його результатів за принципом зворотного зв'язку. Наукова картина світу і парадигма визначають стратегію і тактику наукового пошуку (наприклад, відбір актуальних проблем, ракурс їх дослідження тощо), а також інтерпретацію отриманих результатів. У свою чергу, поява нових знань і гіпотез та їх екстраполяція на дедалі ширші сфери дійсності збагачує і доповнює картину світу або й виявляє її невідповідність нововідкритим фактам. Таким чином створюються передумови кризисної ситуації в науці, яка врешті-решт розв'язується науковою революцією та формуванням нової наукової картини світу.