2.2 Порівняльна характеристика методів подолання інфляція: світовий та вітчизняний досвід

Методи боротьби з інфляцією поділяються на прямі й опосередковані. Прямі методи регулювання купівельної спроможності грошової одиниці, тобто боротьби з інфляцією, містять у собі:

1. Пряме і безпосереднє регулювання державою кредитів і тим самим - грошової маси;

2. Державне регулювання цін;

3. Державне (за угодою з профспілками) регулювання зарплати;

4. Державне регулювання зовнішньої торгівлі, ввезення та вивезення капіталу і валютного курсу.

Непрямі методи включають:

1. Регулювання загальної маси грошей через управління ними центральним банком;

2. Регулювання позичкового і лічильного процесу комерційних банків через управління ними центральним банком;

3. Обов'язкові резерви комерційних банків, операції центрального банку на ринку цінних паперів.

Державні системи антиінфляційних заходів різних країн: Окреме підприємство, конкретний бізнес неспроможна боротися з інфляцією. Така боротьба підходить лише державі. Що стосується окремого бізнесмена боротьби з інфляцією виглядає як «бій із вітряками». Отже, боротьби з інфляцією є завдання макроекономічна. Перед урядом постала головне запитання: чи ліквідувати інфляцію у вигляді радикальних заходів, чи адаптуватися до неї. Різні країни вирішують цю дилему по-своєму. США, Великобританія активно бореться з інфляцією, інші країни розробляють комплекс адаптаційних державних заходів (індексація доходів, контроль зростання цін ін.). Отже, або пасивна адаптація до зростання цін через індексацію доходів населення, чи активна стратегія ліквідації інфляції під час спаду ділову активність і через посилення безробіття. Кожен із відзначених шляхів має безліч варіантів [15].

В таблиці 2.2 представлений приклад як боролися в свої часи країни Європи з інфляцією, які заходи використовували.

Таблиця 2.2

Антиінфляційна політика країн світу

Держава	Роки	Характеристика методів
Англія	60-70 рр. ХХ ст.	Впровадження політики „стоп-вперед”. Стимулювання цін забезпечували ціною зниження продуктивності й життєвого рівня населення.
Скандинавські країни, Нідерланди й ін.	60-70 рр. ХХ ст.	Контроль співвідношення цін і окладів.
США	Друга половина 70-х рр.	Підвищення податкової ставки; Посилені вимоги до величини резервних фондів; Переглянута система оподаткування.
Росія	1991 р.	Реформа цін – завдання урядової програми
	1994 р.	Обмеження емісії грошей Центральним Банком РФ; Скорочення дефіциту бюджету шляхом секвестрування держвидатків; Стримування коливання курсу рубля по відношенню до іноземних валют шляхом встановлення їх меж.
	середина 1995 р.	Курсова політика, спрямована на стабілізацію і передбачуваність обмінного курсу рубля.
	1996-1998 рр.	Вперше у світовій практиці було застосовано дефляція – стиснення попиту – в умовах економічного спаду шляхом невиплати заробітної плати, пенсій, допомоги.

На приватному рівні індексація доходів здійснюється через колективний договір профспілки з асоціацією підприємців чи з окремим підприємцем. Зростання заробітку залежить від подальшого зростання інфляції. Так було в США 60% трудових контрактів конкретно і багатоваріантно обговорюють зростання заробітку залежно від темпу інфляції. У Європі механізм антиінфляційної захищеності поширений ще більше. Державне втручання контролю над індексацією набагато більше. Індексацію ж доходів людей фіксованою оплати праці має своєю метою не погіршити їхнє місце тоді як зайнятими приватному секторі. Що стосується різких, несподіваних стрибків цін, все належні коефіцієнти індексації доводиться частіше і швидше переглядати. Навіть якби дуже високою (активної) адаптаційної «моторності» уряду відставання індексації від фактичного підвищення цін неминуче. Політика доходів – один із напрямів адаптаційної антиінфляційної боротьби. Історія знає багато її варіантів.

У 60-70 рр. ХХ століття в Англії й інших країнах впроваджувалася політика «стоп-вперед», що опинилася неефективною у плані зниження інфляції. Стримування цін купували ціною зниження продуктивності й життєвого рівня населення.

Інша політика – контроль співвідношення цін, і окладів (Скандинавські країни, Нідерланди й ін.).

Хоча у короткостроковому плані щось виходить (Фінляндія – 1967-1971 рр.), але довготерміново і це політика не приживається. Наступний варіант – державні рекомендаційні орієнтири встановлення цін, і зарплати. Цього бракує надовго. Найбільш радикальний і ще популярний варіант – мінімізація державного втручання у гру ринкових сил, посилена антимонопольними заходами. Така політика є своєрідний повернення до «невидимою руці» А. Сміта. На жаль, жодного з перелічених видів політики доходів перестав бути ідеальним. Економісти зі світовим ім'ям визнають: до кінця 80-х рр. ні знайдено жоден вид такої політики, дозволяє динамічно поєднувати помірний зростання цін, і невисоку безробіття. Пошук нових варіантів триває: дуже популярна ідея вибіркового державного податкового заохочення тих фірм і профспілок, які повільніше інших підвищують ціну товарів і робочої сили на добровільних засадах. Переваги такого підходу у цьому, у разі його малої ефективності органи держуправління (центральні і місцеві) щось втрачають. У основі більшості варіантів стратегії активної боротьби з інфляцією лежить, переважно, так звана «компромісна теорія інфляції», відповідно до якої зростання безробіття і зростання інфляції взаємо-зворотні. Це означає, що з зниження темпів інфляції треба збільшувати кількість безробітних.

У зв'язку з популярністю, «природністю» стихійного ринкового механізму застосовується забезпечення з так званого природного безробіття. Природний безробіття – той, у якому динамічно врівноважуються чинники, що впливають зміни заробітної плати цін. За нього досягається помірна взаємна стабільність й цін, заробітної плати. Природним такий рівень може бути ще й тому, що він досягається через природний на ринку механізм адаптації попиту до пропозиції: у разі економічного спаду безробіття збільшується понад природного рівня життя та інфляція спадає. Отже, в довгостроковій перспективі стабільний, помірний зростання інфляції можлива лише після досягнення природного рівня зайнятості. Останній визначається емпірично. На жаль, в часі аспекті незрозуміло, років необхідно економіці на адаптацію до різноманітних економічним потрясінь задля досягнення природного рівня зайнятості. У цьому не забуваймо й межі терпимості населення до економічним негараздів.

Проблемою Росії була необхідність платити безробіттям і не довиробництвом за зниження інфляції дуже гостра. У кожному разі, ніхто не довів, що звільнити людини для економіки вигідніше, ніж забезпечити його роботою та отримати у результаті більше дефіцитного кінцевий продукт. Способи управління інфляцією неоднозначні, суперечливі за своїми наслідками. Діапазон параметрів проведення такої політики може бути вузьке з одного боку, потрібно стримувати розкручування інфляційної спіралі, з другого боку, необхідно підтримувати стимули виробництва, створити умови насичення ринку товарами. Управління інфляцією припускає використання комплексу заходів, які допомагають певною мірою поєднувати зростання цін (незначний) зі стабілізацією доходів. Інструменти управління процесом, застосовувані у країнах Заходу, різняться залежно від характеру і підвищення рівня інфляції, особливостей господарської обстановки, специфіки господарського механізму. У цілому індустріально розвинених країн (зокрема, до й багатьох країнах Західної Європи) темп інфляційного зростання (після періоду повоєнної стабілізації) вдасться утримувати у досить вузьких межах [19].

Найголовнішою проблемою для Росії стає скорочення видаткових статей державного бюджету, що веде до розвалу соціальної сфери, згортання капітальних вкладень, породжує нові, важко виконаними проблеми. Не прораховані докладно і забезпечені ресурсно і суто організаційно заходи таять небезпека різкій диференціації доходів. Відзначені вище особливості нагадують про обмеженість простору для маневрування, щодо неправомірності застосування деяких стандартних рецептів стримування інфляції. Це що склалася у країні ситуація передбачає вельми обережні, старанно зважені заходи, скажімо, із регулювання курсу національної валюти, із регулювання темпів інфляції. Подолати інфляцію можна тільки перебудувавши господарський механізм, включивши ринкові регулятори. Вирішення цієї дуже непростий проблеми передбачає досягнення політичну стабільність і домовленості, злагоди і підтримки населенням заходів регулювання. Без цього самі розумні (з позиції економічної теорії) рецепти і неспроможні дати бажаного результату [11].

Для антиінфляційного регулювання використовуються два типу економічної політики (табл. 2.3):

Таблиця 2.3

Типи економічної політики для антиінфляційного регулювання

№	Політика	Характеристика
1	Політика, спрямована на скорочення бюджетного дефіциту	Обмеження кредитної експансії, стримування грошової емісії. Відповідно демонетаристськими рецептами застосовується таргетування – регулювання темпу приросту грошової маси в певних межах (відповідно за темпом зростання ВВП)
2	Політика регулювання цін і доходів	Метою цієї політики є ув'язати зростання заробітків зі зростанням цін. Одним з цін служить індексація доходів, обумовлена рівнем споживчого мінімуму чи стандартам споживчого кошика і узгоджена з динамікою індексу цін. Для стримування небажаних явищ можуть встановлюватися межі підвищення чи заморожування зарплати, обмежуватися видача кредитів тощо.

Як свідчить досвід, зупинити інфляцію з допомогою одних організаційних заходів дуже важко, а то й сказати неможливо. І тому необхідна структурна реформа, спрямовану подолання які з'явились у економіці диспропорцій. Конкретні методи стримування інфляції, «дозування» і послідовність застосування залучуваних «на лікування ліків» залежить від постановки правильного «діагнозу». «Поставити діагноз» - отже визначити характер інфляції, виділити основні пов'язані із нею чинники, розкручування інфляційних процесів. Кожна інфляція специфічна і передбачає застосування таких рецептів, які відповідають характером і глибині «захворювання». Інфляція може мати монетарний чи переважно структурний характер, її джерелами може бути надмірний попит (інфляція попиту) чи випереджаюче зростання заробітків й цін на матеріали і комплектуючі (інфляція витрат). Інфляція може стимулюватися невиправдано низьким курсом національної валюти (втеча від дешевих грошей) чи невиправданим зняттям обмежень на регульовані ціни про ціноутворюючих товарів (паливо, сільськогосподарську сировину). Стимулюють інфляцію і дефіцит держбюджету, і монополізм постачальників і середніх виробників. А практично діє одна, а комплекс про причини і взаємозалежних чинників. Тому хоча й методи боротьби з інфляційним процесом зазвичай носять комплексний характер, постійно уточнюються, і коригуються [18].

Зрозуміло, що управління інфляцією за умов реформування централізованої економіки припускає використання як апробованих, і нестандартних рішень, які враховують природу інфляції, її причини, методи прояви. За суттю, за умов слід говорити про особливу формі інфляції, породжуваної конкретними умовами, протиріччями затяжного перехідного періоду. Слід визнати, що ні Угорщини, в Росії, ні з інших країнах, що стали на шлях економічних перетворень, розрахунки на швидке приборкання стихії цін, і пробудження зацікавленості у виробників зазнали краху. Запустити нової судової системи господарського регулювання виявилось непросто. Перехід від однієї системи в іншу – від централізовано керованої до заснованої на дії ринкових сил – натрапив на безпрецедентні проблеми, які були передбачені ні в деталях, ні в цілому. Управляти інфляційним процесом у перехідній економіці виявилося надзвичайно важко. Виник новий тип інфляції, який відповідає звичним оцінкам і найгірш реагує на традиційні методи впливу. Що стосується затяжного інфляційного «захворювання» складається ситуація свого роду консервації інфляційного клімату, негативного чи непередбачуваного реагування намагання вивести економіку зі стану інфляційного шоку.

Що стосується Росії (на початковому етапі знають економічної реформи) варто виокремити такі особливості господарської ситуації:

1. Наявність загальної структурної нерівноваги і відсутність конкурентного середовища. Стиснення попиту багато споживчі товари, що відбулася у результаті відпустки цін, саме не веде до конкуренції між виробниками.

2. Цінові перекоси і диспропорції не усунуті під час лібералізації цін. Вільні ціни поки що відмовлялися цінами рівноваги і працюють на поліпшення виробничої структури. У найбільш складному становище у результаті непередбачених стрибків цін виявилися галузі, які мають безпосередньо забезпечувати споживчий ринок: легкий і харчова промисловість, машинобудування. Нові ціни який завжди узгоджуються зі змінами у структурі споживчого попиту.

3. Зберігається тиск зовнішнього боргу, різко звужено маневр валютними ресурсами. Практично відсутні страхові фонди – матеріальні і фінансові [19].

Результативність макроекономічної політики залежить від послідовності його реалізації і взаємодії багатьох чинників. Наприклад, те, що припустимо при збалансованому ринку, виявляється, непотрібним і навіть шкідливим при ринку незбалансованому, неволодіючим належної інфраструктурою.

Ми погоджуємось з [11], що збивати темпи інфляції – отже скорочувати відмінність між грошової і товарної масою у господарстві. І тому підходять всі ті методи, які ведуть економіку рівноваги. До першочерговим заходів відносять:

1. Забезпечення країни у достатку продовольством. Це найперше умова будь-яких реформаторських зусиль. Для налагодження продовольчого справи в самісінький країні слід надати державну зворотну фінансову допомогу сільськогосподарським підприємствам усіх видів власності.

а)встановлення порядку видачі кредитів сільськогосподарським підприємствам під векселі з погашенням за рахунок майбутнього врожаю;

б) встановлення державних закупівельних цін, і навіть ціни споживані в сільськогосподарському виробництві ресурси лише на рівні, що забезпечує рентабельну роботу товаровиробників і шляхом створення системи контрактної торгівлі промисловими товарами за сільськогосподарську продукцію.

2. Відтворення зруйнованого інвестиційного поля народного господарства, без чого функціонування економіки стає неможливим. У цих цілях треба, передусім, відновити банківських рахунках підприємств, шляхом індексування втрачені через різкого зростання цін знецінювання рубля суми амортизації і власних оборотних коштів.

3. Налагодження постачально-збутових перетинів поміж підприємствами. Господарські зв'язку підприємств у ринковому режимі найефективніші переважно системою великих оптових покупців. Ці структури можуть функціонувати у окремих регіонів, в загальноросійському і міждержавному масштабі.

4. Тимчасово кризи необхідно централізувати банківську систему, маю на увазі обов'язкове виконання комерційними і інвестиційними банками директив центрального банку з пріоритетності і пільговості кредитування регіонів, галузей, підприємств, дотримання нормативних термінів документообігу.

5. Для стабілізації споживчого ринку доцільно:

а) створити систему стимулювання розвитку малого бізнесу у сфері виробництва та послуг, запровадити державні кредити на оренду виробничих приміщень та лізинговий позику оренду устаткування (із можливістю послідовного викупу), і навіть запровадити обов'язкове страхування підприємств у перші 3-5 років діяльності, коли ризик руйнування особливо значний;

б) створити умови для щоб бути широко розповсюдженим паралельно з існуючої системою торгівлі споживчих кооперативів на підприємствах, у державних установах і за місцем проживання на закупівлю та її реалізації продовольчих й управління промислових товарів членам кооперативу (по готівкового і безготівковому розрахунку) роздрібним цінами. Такі кооперативний рух широко розвинене у багатьох індустріальних країнах. Без нього немислимо подати економіки. Потребооперації сприятиме нормалізації цін, і поза кооперативного сектора.

6. Протягом кризового періоду слід також проводити раціональну державної політики захисту внутрішнього ринку України і суворого контролю приватної експортної діяльності. Усі експортні операції має здійснюватися через деякі потужні фірми і синдикати, контрольовані державою і виконують експортні операції у комісійних податках [10].

РОЗДІЛ 3 ЗАХОДИ ПО УДОСКОНАЛЕННЮ АНТИІНФЛЯЦІЙНОЇ ПОЛІТИКИ

Сам факт інфляції - зниження купівельної спроможності грошової одиниці, тобто зменшення кількості товарів і послуг, які можна придбати за цю грошову одиницю, - не обов'язково призводить до зниження особового реального доходу чи рівня життя. Інфляція знижує купівельну спроможність грошової одиниці, проте реальний прибуток чи рівень життя знизиться тільки в тому випадку, якщо номінальний дохід буде відставати від інфляції.

Існує досить велика кількість наслідків, причиною яких стає інфляція, вони мають різний характер і ніяк не одноманітні. В таблиці 3.1 зазначено лише декілька суттєвих наслідків інфляції та заходи щодо їх подолання.

Таблиця 3.1