Розділ 4. Ткацтво та плетіння мережива

Спосіб виготовлення тканин із льону, коноплі і вовни овець був відомий нашим предкам з дуже давніх часів. Але тих відомостей, які дійшли до нас і випадково уцілілих клаптиків тканини недостатньо для того, щоб відновити картину ранніх історичних періодів розвитку цієї галузі художнього виробництва. Основний масив зразків селянського візерункового ткацтва музеїв Росії датується серединою і другою половиною ХІХ століття, коли почалося вивчення різних видів народного мистецтва і збирання його зразків.

Ткацтво, особливо ручне, до середини ХІХ століття відігравало вирішальну роль в виробництві тканин. В другій половині і навіть на початку ХХ століття, не дивлячись на швидкий ріст текстильних фабрик, оснащених механічними прядильними і ткацькими машинами, ручне ткацтво не втрачало свого значення і продовжувало відігравати одну з головних ролей у виробництві візерункових тканин. Особливо довго існувало воно на селі.

Існувало три види розповсюджених виробів візерункового ткацтва: брані, багаторемізної заправки та пістрявотканні полосаті і картаті тканини. Повсюди були розповсюджені рушники з кінцями, прикрашеними бранними (вишитими) візерунками, жіночі сорочки та фартухи, камчатні картаті скатертини, покривала, підстілки виконані на трьох, чотирьох, п’яти і більше ремізках способом блочкової заправки на підніжках і, нарешті, пістрядь (груба лляна або бавовняна тканина з різнокольорових ниток, зазвичай домоткана), із якої шились окремі види одягу – спідниці, а також виготовлялися предмети побутового оздоблення – занавіски, підстілки [5, c.42].

Рукава сорочок в більшості випадків прикрашаються візерунками на плечах та у вилогах (відворот на рукаві чоловічого одягу), причому перехід від насичених яскравих візерунків до білого фону полотна дуже часто робиться поступовим. Втрачаючи свою насиченість і яскравість, візерунок стає все слабшим, незамінним, ніби поступово розчиняється. Принцип поступового переходу від вишитих візерунків до фону зустрічається дуже часто не тільки в прикрасах рукавів жіночих сорочок, але і фартухів. Дуже часто вишиті візерунки, які прикрашають верхню частину рукавів жіночих сорочок, переходять в прості ткані полоси, які робляться спочатку достатньо широкими і щільними, а потім все більш узькими і рідшими. Таким способом також досягається поступовість переходу від яскравих вишитих візерунків до білого фону. Такі переходи від візерунка до простих геометричних форм – полосам-трикутникам, ромбами, потім до фону носили досить органічний характер. Цьому сприяла простота і геометричний характер основних елементів, із яких і складалися візерунки. Велика частина вишитих візерунків виконана червоним утком по білій основі, при чому фон відіграє зазвичай таку ж активну роль як і кольоровий візерунок. Червоний візерунок завжди двохсторонній: червоний візерунок на білому фоні виглядає на другій стороні тканини білим на червоному фоні і навпаки. Треба зазначити, що саме це особлива риса є характерною для бранного ткацтва. Дуже рідко зустрічається в бранному ткацтві елементи орнаментів, в основі яких лежать зображення жіночої фігури з піднятими до верху руками, зображення птахів, які зазвичай дуже злиті з геометричними формами. Дуже часто зустрічаються такі мотиви на кінцях рушників, фартухів, косинок.

Іншим видом розповсюджених виробів візерункового ткацтва являються скатертини і покривала багаторемізної заправки, візерунки яких утворюються завдяки поєднанню в тканині двох чи кількох переплетінь. Ці тканини виготовляються на трьох, чотирьох, п’ятьох і більше ремізках. Багаторемізне мілке візерункове ткацтво являється одним із порівняно пізніх видів техніки ткацької майстерності [1, с.36].

В тканинах ХІХ століття використовуються всі можливі способи з’єднання ремізок (деталь металоткацького станка, що складається з двох металевих планок, між якими натягнуто дроти з вічками, або пластина з отворами чи щілинами для протягування через них дротів основи). Це відкривало широкий простір для отримання найпростіших геометричних візерунків і не потребувало таких значних затрат в часі, як в бранному ткацтві. Але багаторемізне ткацтво ставить досить вузькі рамки перед творчою фантазією майстра-ткача. Геометричні візерунки – це ті орнаментальні мотиви, які дає ця техніка ткацтва.

Нарешті, третім видом широко розповсюджених виробів народного візерункового ткацтва являються пістряво-тканні полосаті та картаті тканини, візерунки яких утворюються чергуванням кольорових поздовжніх чи поперечних полос. Ця група займає досить велике місце в загальній масі виробів народного візерункового ткацтва. Пістрявотканні, полосаті та картаті тканини, а також предмети домашнього оздоблення – наволочок, занавісок, постілок. Полосаті та картаті тканини виготовлялися на селі найпростішим способом, в більшості випадках на двох ремізках полотняним переплетінням. З них виготовляли головним чином предмети повсякденного жіночого одягу, дитячий одяг та занавіски [23, c.91].

Особливу групу тканин, серед полосатих та картатих, складають ті , що виробляються для понев (елемент російського народного костюма, жіноча вовняна спідниця заміжніх жінок з декількох шматків тканини). Так званий поневий комплекс народного жіночого костюма (Додаток №2) був поширений у південних, південно-західних та південно-східних районах Росії. Тут понева являлася незмінною частиною одягу заміжньої жінки. В центральних, північних, північно-західних та північно-східних районах поневи не носили, там був поширений сарафанний комплекс одягу. Поневі тканини виготовлялися з більш дорогої вовни. Для більшості районів були характерні поневи із своїм особливим малюнком і кольором.

Фартухи являлися в минулому також невід’ємною частиною жіночого святкового одягу. Їх прикрашанню надавалося велике значення. Разом з візерунковими рукавами і нижніми краями сорочки у дівчат і різнокольоровими картатими поневами у одружених жінок фартух складав єдине ціле. В більшості випадків вся нижня частина фартуха прикрашалася тканими візерунками. Дуже часто він з самого низу і аж до верху являв собою суцільний, святковий візерунок [15, с.92].

Поряд з ткацтвом у прикрасі народного одягу та всіх тканих домашніх речей – рушників, занавісок, білизни – була і вишивка. Старовинні прийоми російської вишивки – «лічильна гладь», «набір», «кольорова перевить», «двохсторонній хрестик», біла строчка по «видьорнутій» сітці, тамбурна вишивка кольоровими нитками. На початку ХХ століття у всі райони Росії проникла «міська» чорно-червона вишивка хрестиком по канві.

Давньоруська золота вишивка спочатку прикрашала предмети світського і культового побуту, а з часом стала широко застосовуватися у народному святковому одязі. По особливому були вишиті золотими нитками головні убори та хустки. Жінки, що вишивали золотом, користувалися пряденими або обволоченими нитками, биттю - тоненькою вузькою смужкою метала, канителлю – скрученою в спіраль тоненьким дротиком. Металева нитка накладалася на тканину і прикріплялася дрібними стібками,шовковою чи лляною ниткою. Золотом шили по оксамиту, шовку, серпанку, доповнюючи шиття перлинами, блискітками, бісером. Рослинні та зооморфні візерунки створювалися з допомогою різноманітних швів: «клопчика», «грошики», «ягідки простої», «ягідки з держаком» та інші. Вправні вишивальниці перетворювали прості побутові речі у справжні твори мистецтва [8, c.321].

Різнокольоровість тканин досягалася за допомогою різних натуральних барвників – відвару на шишках ялини, кори дуба, листків берези, коренів барбарису, соку вільхи і навіть річкового мулу. В Сибірі, наприклад, дівчата з бідних старообрядницьких сімей фарбували буденні полотняні спідниці в коричневий колір, втоптуючи їх у річковий мул. Фарбовані тканин називали «крашениною».

Дуже давнім способом виробництва тканин являється вибійка. Візерунок вирізався на дерев’яній дошці і потім відбивався на тканині. Іноді вже на готову вибійку масляною фарбою наносилися яскраві кружки – «ягідки», «оживки», які надавали одягу більш святкового виду. Для синьої вибійки в якості барвника використовувалася польова рослина вайда або куплена індійська фарба індиго.

Візерунок іноді отримували і без допомоги трафарету. Наприклад, щоб зробити тканину синього кольору в білий горошок, перед фарбуванням її кропили віником змоченим у вапі – суміш глини та воску. Візерунок «куряча лапка» робилася так: тканину розстеляли на подвір’ї і відпускали курку погуляти по ній, попередньо вмочивши її лапи в ту ж вапу. При фарбуванні ниток основи і утка в різні кольори отримували картату тканину [1, c.45].

Ткацтво, відбілювання, вишивка і фарбування тканин в умовах домашнього господарства були важкими і трудомісткими процесами і тому люди берегли свій одяг. В найкращих святкових сарафанах жінки не сідали за стіл, бо боялися забруднити чи зім’яти наряд, що так тяжко їм дістався. Навіть на весіллях наречену в найкращому сарафані виводили за руки до гостей, а потім переодягали її в дешевший костюм.

Своїми різноманітними візерунками, що виконані на простих ткацьких верстатах, жінка-майстриня вписала славну сторінку в декоративне мистецтво руського народу. Візерунки народного ткацтва прості, але в них проявилося багато винахідливості, творчої думки, вони свідчать про досить непоганий художній смак і сміло можуть бути віднесені до числа найкращих витворів, які створені творчими зусиллями народного генія [13, с.19].

Введення Петром I західноєвропейського костюма в Росії на початку XVIII століття сприяло поширенню мережива. До другої половини XVIII століття золото-срібне мереживо повністю зникло в одязі знаті, але продовжувало використовуватися в одязі російського крою (кокошники, сарафани) і в оздобленні предметів церковного вжитку. У цей же період в мереживо стали додавати кольорову нитку, що підвищило його декоративний вигляд. Поступово воно стало виконувати не тільки допоміжну роль нашивки в оздобленні, а й основну – створення різних аксесуарів одягу.

Спочатку найтонші мережива різних видів надходили в Росію як імпортний товар. Але незабаром мистецтво плетіння таких мережив опанували і російські майстрині-кріпачки в майстернях поміщицьких садиб. Зразки та малюнки для цього привозилися з Німеччиниі Франції. До кінця XVIII – початку XIX століття практично всі види відомого в європейських країнах мережива вироблялися в Росії. Поступово виробництво такого типу розрослося, продукції стало вистачати не тільки для власних потреб, а й на продаж.

Мода на мереживо знаходила все більше і більше шанувальників. Ці новомодні прикраси стали широко використовувати в обробці представники різних станів – дворянства, купецтва, міщанства [16, c.218].

Мереживо високо цінували й у селянському середовищі. Це ремесло набуло великого значення в селянському житті в якості додаткового заробітку, рятувало від пошуків роботи далеко від дому, перетворювало в помічників малих дітей. В основному ним займалися жінки, але зрідка до нього підключалися і чоловіки. Садили за коклюшки і хлопчиків 7-15 років. Дівчаток ж до цього рукоділля привчали в деяких губерніях з п'ятирічного віку.

Уряд Росії через земські організації всіляко підтримував розвиток промислової діяльності населення. Це сприяло створенню «складів» із зразками мережив, спеціальних шкіл і курсів, де навчали цьому ремеслу. У 1883 році в Петербурзі була відкрита Маріїнська практична школа мереживниць. Там навчали плести мережива, розробляти нові малюнки, викладати це мистецтво. Пізніше випускницями Маріїнської школи були відкриті школи мереживниць в ряді губерній. До кінця XIX – початку XX століття в 17 губерніях Росії налічувалося понад 100 тисяч мереживниць.

Досвід Маріїнської школи підкреслював особливу цінність праці мереживниць, показував, що створення мережива є складним творчим процесом. Він вимагає зосередженості, глибоких знань основних закономірностей декоративного оформлення предметів з тканин, вміння скласти або зрозуміти готовий візерунок і виплести його на коклюшках. Щоб досягти високої майстерності, недостатньо було однієї посидючості та працьовитості – була потрібна велика спритність рук, художній смак і гостре око. Майстрині доводилося в своїй роботі одночасно стежити за малюнком, проколювати його шпильками і перекидати коклюшки. Від неї залежала і можливість дещо видозмінити візерунок, «прикрасити» його, що досягалося введенням додаткової пари коклюшок. Це робилося з метою отримання нового, більш витонченого «манера». Продати таке мереживо можна було дорожче.

Коклюшне мереживо, що йшло на продаж, було 2 видів – штучне і мірне. Штучні вироби (покривала, фіранки, скатертини, серветки, шарфи, коміри, жабо, манжети) вимагали від мереживниць високого рівня майстерності. Мірне мереживо (ажурна стрічка з прямими або хвилястими краями) служило для прикраси різних виробів з тканин і мало багато спільного з стрічками та тасьмою фабричного виробництва. Але воно було багатшим за своїми декоративними властивостями і більш різноманітним по ширині (до 15 і більше сантиметрів). Це значно розширювало сферу його використання. Коклюшні мережива могли бути як білими, так і кольоровими, плелися з льону, шовку, бавовняної нитки.

Поряд з поділом за технікою виконання начисельну, багатопарну і зчіпну, мереживо розрізняли і за місцем виробництва. До 1880-х років в Росії склалося кілька найбільших центрів мереживного промислу. У кожному з цих центрів поряд із широко поширеними прийомами отримання ажурного візерунка вироблялися свої особливості орнаменту, колориту, техніки плетіння [23, c.84].

В першій половині ХІХ століття мереживо вироблялося в Росії в значному обсязі як в поміщицьких майстернях, так і селянському середовищі. Утворюються мереживні мануфактури (форма промислового виробництва, що характеризується поділом праці між найманими працівниками та використанням ручної праці). Вже у першій чверті століття виробництво мережива приймає форму промислу. Найбільша велика мереживна мануфактура в Росії належала поміщиці Протасовій. Крім спеціальних мереживних мануфактур існували невеликі майстерні. Для керівництва над робочими поміщики мали зазвичай одну майстриню, яка знала всі тонкощі плетіння.

В суто російських типах мережева ХІХ століття виникають і розвиваються деякі особливості як технічного, так і композиційного характеру. Широко входить у використання сітчасте плетіння. Сітка дає переплетіння ниток в косому направленні і в поєднанні зі щільним полотном і наскрізними решітками фона створює нову гру деталей візерунка різної щільності. В подальшому розробляються сітчасті фони. До них відносяться «канфарна» у виді сітчастої клітинки, «гречішка» із сітчастих шестикутників неправильної форми, які розташовані в шахматному порядку. Ці елементи нагадували зерна гречки, звідки і пішло назва решітки, яка являється вигадкою майстринь. З середини століття змінюються прийоми використання скані. В першій половині ХІХ століття в мереживі багатопарного плетіння зубці слабо виражені.

В другій половині ХІХ століття з ліквідацією кріпацтва припинила своє існування велика кількість майстерень. Тепер плетіння мережива поширювалося і серед селян, і серед населення міст, де досить непогано йшла торгівля. Російське мереживо вивозили і закордон [16, с.34].

Традиції народного ткацтва підтримуються в наші дні численними ентузіастами та професійними художниками, в той же час і на підприємствах народних художніх промислів, де виробляється основна частина тканин. Ручне ткацтво зустрічається тільки в прикладному мистецтві, проте все ще існує багато ткачів, для яких це заняття є професією життя.