7. Романтизм та його прояви в українській літературі. Реалізм як творчий метод і як основа формування літературного напряму у хіх-хх ст.

Один із провідних напрямів у літературі, науці й мистецтві, що виник наприкінці XVIII ст. у Німеччині та існував у літературі Європи й Америки в першій половині XIX ст. Романтики виступали проти нормативності класицистичного мистецтва, проти його канонів та обмежень. Як новий тип свідомості й ідеології, що охопив різні напрями людської діяльності (історію, філософію, право, політичну економію, психологію, мистецтво), романтизм був пов'язаний із докорінною зміною всієї системи світоглядних opієнтацій і цінностей.

Визначальні риси романтизму:

- заперечення раціоналізму доби Просвітництва;

- ідеалізм у філософії;

- вільна побудова творів;

- апологія (захист) особистості;

- неприйняття буденності й звеличення «життя духу» (найвищими виявами його були образотворче мистецтво, релігія, музика, філософія);

- культ почуттів;

- ліричні та ліро-епічні форми;

- захоплення фольклором, інтенсивне використання фольклорних сюжетів, образів, жанрів, художньо-технічних прийомів;

- інтерес до фантастики.

Ще одним засобом романтичного пізнання Всесвіту стає гротеск, поряд з яким використовуються й інші форми умовної образності. Митець-романтик не відтворює дійсність, а перетворює, «романтизує» її. І цей новий умовний світ для романтика є прекраснішим за реальний. Хоча ці «два світи» далеко не завжди співіснують у гармонійній єдності. Митці часто відчувають цілковитий розлад між мрією та дійсністю, що спричиняє настрої безнадії та відчаю. Такий романтичний умонастрій дістав назву «світової скорботи». Світового значення набула творчість таких представників романтизму, як Д. Байрон, В. Скотт (Англія); Г. Гейне, Ф. Шіллер (Німеччина); В. Гюго (Франція) та ін.

Український романтизм охоплює період 20-60-х років XIX століття. Виникнення цього літературного напряму в Україні пов'язане з публікацією в 1827—28 pp. творів П. Гулака-Артемовського «Твардовський» і «Рибалка», з появою «Малоросійських пісень» М. Максимовича в 1827р., а також створенням літературного гуртка І. Срезневського в Харківському університеті наприкінці 20-х pp. Українські романтики мали кілька своїх осередків: у Харкові діяли Л. Боровиковський, А. Метлинський, М. Костомаров; у Львові — М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький («Руська трійця»), М. Устиянович; у Києві — кирило-мефодіївці М. Костомаров (яким переїздить з Харкова), Т. Шевченко, П. Куліш.

7. Літературний процес. Закономірності й парадокси літературного процесу.

Літературний процес — важливий предмет історії літератури.

Художні взаємовпливи — це різного характеру впливи одних мистецьких явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємозв'язки сучасної літератури з художньою культурою минулих епох, звернення до творчості різних народів. При цьому відсутні просторові та часові перешкоди, різнопланові та хронологічно віддалені явища можуть опинитися поряд, подібно до того, як у людській пам'яті можуть зафіксуватися давно минуле і сьогодення, і це минуле може видатися більш рельєфним і зримим, ніж те, що сталося зовсім недавно. У творчості українських письменників можуть мати місце ремінісценції з античної чи західноєвропейської літератур, а у творах англійських письменників — впливи французької чи німецької літератур. Механізм творчих взаємовпливів у літературному процесі нагадує стосунки минулого й сучасного в людській пам'яті, й специфіка цих стосунків і особливості пам'яті відбиваються в художній взаємодії.

Взаємовпливи в літературному процесі так переплелися один із одним, що в чистому вигляді якийсь їхній певний тип зустріти практично неможливо. Творча взаємодія письменників має місце на різних рівнях, починаючи від окремих творів і закінчуючи цілою літературною епохою. Прикладом творчої взаємодії на рівні окремих письменників може бути вплив М. Коцюбинського на творчість О. Гончара чи В. Стефаника на новелістику Г. Косинки, на рівні окремих напрямів літератури — просвітницького реалізму на становлення реалізму XIX століття, на рівні літературних епох — значний вплив давньогрецького мистецтва на літературу доби Відродження чи римської літератури на утвердження класицизму в Європі. Літературна взаємодія розглядається як взаємовплив цілої низки окремих компонентів, а саме: традицій і новаторства; відштовхування; запозичення; наслідування, пародіювання, епігонства, цитування, ремінісценцій, варіацій, концентрації тощо.

Закономірності і парадокси літературного процесу.

До закономірностей літературного процесу відносять:

• Традиції і новаторство;

• Художнє вдосконалення;

• Стадіальність літературного процесу.

До парадоксів слід віднести:

• Неспівпадіння історико-соціальних обставин і якості літературного процесу;

• Відхилення у літературному процесі;

• Приборкання літературного процесу;

• Повторюваність літературних етапів;

• Винятки у літературному процесі.

Поступальний розвиток світової літ-ри, а саме він передусім пов'язується з поняттям «літ процес», зумовлений соціально-економічними причинами і внут­рішніми закономірностями руху мистецтва в часі та просторі.

Закономірності: 1. Традиція – актуалізоване минуле, досвід минулого моделізується у сучасному суспільстві (давні, нові, новітні, прогресивні, консервативні). Новаторство – суттєві зміни в літ-рі, що вираж у виникненні нових худ засобів зображення, окремої ідеї, поглибленні, це оновлення літератури, не можливе без традицій.

2. Худ вдосконалення – літ розвивається поступово, підвищення складності худ мислення, мистецтво має поступовий рух, розвиток худ форм. Прогрес полягає у вдосконаленні.

3. Стадійність літ процесу – у літ житті людства були моменти, коли літ життґ зупинялося. Циклічність, літ-ра як рух, проходить по спіралі. Стадії літ-ри – закономірний процес: античність, середньовічча, нова літ-ра; укр. – давня літ-ра (бароко) та нова літ-ра (класицизм, сентименталізм, реалізм). Кожна стадія має свої періоди.

Типи літ зв’язків: 1. зовнішні – впливи, взаємовпливи (рос-укр, укр.-польск); запозичення (сюжети, теми, хар-ри, образи); контактні зв’язки (листування, переклади, вивчення літ-ри інших народів). 2. внутрішні – наслідування (використ творів інших для вираж думок); епігонство (сліпе наслідування, несамостійність худ мислення); цитування (цитація, точне відстворення уривків з інших джуру); ремінісценція (нагадування, перенесення у літ твір окремих елементів із попередніх джерел з певною худ метою); перефраз (запозичення теми із поеред літ твору із заміною елементів); варіації (використ чужого тексту з виконанням переробки, структура залишається); пародіювання (наслідування, імітація творч манери з метою висміяти); алюзії (відсилання читача деталлю з інш твору); запозичення (творче викорст сюжетів, образів, мотивів, худ засобів, прийомів).

Парадокси: 1. часто не співпадають соц.-істор обставини і якості ЛП.

2. відхилення ЛП (прискорення або затримка ЛП).

3. приборкання ЛП (ЛП часто повязан із ідеологією, н-д літ-ра класицизму).

4. повторюваність літ етапів (повтор, але на якісному рівні).