5.2.5. Гуманістичний вимір політики

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі вимагає враховувати те, що політика може бути ефективною в тому разі, якщо вона поєднуватиме в собі орієнтацію на суспільну корисність (політична доцільність) і орієн­тацію на забезпечення вільного розвитку особистості (моральність, гуманізм). Важливою рисою політики в її сучасному розумінні є її «само­обмеження». Вона повинна визначати межі свого «втручання» в суспільне життя, характер взаємодії з такими неполітичними структурами, як гро­мадянське суспільство, сім'я, приватне життя. Визначаючи демаркаційні границі власне державницького впливу на людину, політична свідомість тим самим відрізняє громадянина, що пов'язаний з інститутами влади відносинами обов'язку, відповідальності, зобов'язань, правослухняності, підпорядкування (аж до примусу) та індивіда, вільного у виборі своєї суспільної поведінки, власного способу життя. Свобода вибору, неви­мушеність у діях — основні ознаки моральності людини.

Переорієнтація політики на гуманістичні цілі передбачає, в свою чергу, зустрічні «кроки» з боку моральної свідомості. Один із них — подолання розповсюдженої упередженості щодо політики як «брудної справи». Таке уявлення, яке часто-густо зустрічається як на рівні «здорового глузду», так і на теоретичному, спричиняє думку про те, що мораль зберігає у чистоті свої принципи лише тоді, коли перебуває поза політикою. Але в такому разі мораль приречена на практичну даремність, позбавляється однієї із важливих функцій — духовно-практичного освоєння світу. Зали­шаючись у царині власної автономії, мораль нездатна здійснювати своє соціальне призначення — узгоджувати інтереси окремого індивіда з інте­ресами всієї людської спільноти, бути засобом духовного зв'язку особис­тості з суспільством. Виведення моралі за «дужки» політики означало б розрив з однією із традицій людської культури.

Практичне призначення моралі виразно визначено у ідеї «розумного егоїзму» філософів Нового часу. В західній соціології — М. Вебер, Т. Парсонс, Р. Мертон — представлена лінія на те, аби розглядати людську дію як раціональну, якщо вона побудована за принципом узгодження цілей та засобів, орієнтується «на інших». Чимало влучних зауважень щодо прак­тичного боку моралі, її дієздатності містить в собі і новітня суспільство­знавча література. В книзі відомого американського економіста А. Етціоні «Моральний вибір. У напрямку до нової економіки» обґрунтовується рівноправність факторів економічного і морального порядку. На противагу неокласичній схемі індивідуалістичного раціоналізму і розумного егоїзму, Етціоні пропонує концепцію соціоекономіки, в якій головне місце посідає деонтологічна модель, що передбачає забезпечення сталого зв'язку мораль­ного індивіда та «відповідального суспільства». Високий рівень взаємних моральних зобов'язань, підкреслює він, — обов'язкова умова існування економічно стійкого і соціально здорового суспільства.

Проблема «протистояння» політики і моралі, таким чином, не є прин­ципово нерозв'язною. Етизація політики — необхідна умова ствердження гуманістичних засад в усіх сферах суспільного життя. Поняття справед­ливості, людської гідності, блага та доброчесності не повинні бути лише цінностями свідомості. Вони мають перетворитися у стимулюючі мотиви діяльності політиків, державних і громад­ських діячів. Незважаючи на стійкі упередження, суспільство прагне того, щоб зробити політику моральною, а мораль дійовою. Але це аж ніяк не означає розчинення моралі у політиці, позбавлення її контролюючих щодо політики зобов'язань. Між політикою і мораллю завжди має збері­гатися певна відстань. Адже ототожнення політики і моралі означає втрату специфіки цих різних систем нормативів і регуляторів суспільного життя. Така тотожність приховує в собі загрозу моралізування у політиці, згадаймо хоча б про політичні процеси 37-го року, коли суто політичні цілі видава­лися за високоморальні.

Драматичний досвід уроків політичного життя дає всі підстави твер­дити, що мораль повинна мати функціональну першість щодо політики. Влада, її «дійові особи», наслідки практичної політики мають перебувати під постійним моральним контролем суспільства. Інакше загроза деформації самої політики та її наслідків буде постійною.

Чи не є моральність політики відносною? Звичайно, в стабільних демо­кратичних країнах моральні взаємовідповідальні стосунки влади і суспіль­ства підтримувати значно легше, ніж у кризових обставинах суспільного життя. Втім, за будь-яких обставин жодні посилання на практичну доціль­ність не можуть виправдати брудні, аморальні політичні дії. Підкреслимо ще раз: мета, яка потребує неправих засобів її досягнення, не є правою метою.

Михайло Грушевський, описуючи драматичні події в Україні 1918 р. («На порозі пової України»), з'ясовуючи відповідальні і винятково складні завдання соціального будівництва, звертав особливу увагу на значення морального фактору («моральних вартостей»). «Та стадія українського життя, в яку ми увійшли, вимагає почуття обов'язку, певного аскетизму і навіть героїзму від українських громадян». Разом з тим М. Грушевський застерігав від «національного егоцентризму», від надмірної переоцінки «національних вартостей, заслуг і інтересів».

Не було сумнівів щодо можливостей поєднання політичних та мораль­них чинників і у такого відомого діяча української культури, як Леся Українка. У полеміці з українським соціал-демократом М. Ганькевичем, який у статті «Політика і етика» заперечував можливість «чесної політики», вважаючи, що політика «псує характери», а закони партійної боротьби не дають можливості турбуватися про загальне благо, вона писала: «... Пар­тійна, як і будь-яка інша боротьба, може бути чесною і безчесною..., не так політика псує характери, як характери політику»⁶¹. Тим самим вона визначила один із центральних пунктів взаємин політики і моралі — питан­ня про моральні якості політичного діяча, сутність професійної політичної етики.

_____________