54 Гоббс т. Левиафан или Материя, форма и власть государства церковного и гражданского // Гоббс т. Избранные произведения в 2-х томах. - т. 2. — м., 1964. - с. 299.

55 Кант и. Критика практического разума // Кант и. Соч.: в 6-ти томах. - м., 1965. - t. 4. - с. 430.

56 Малахов в.А. «Біос політикос», нарис етичних проблем //Етика і політика. Проблеми взаємозв'язку.-к., 2001. - с. 21.

праці «Політична теорія. Класичні тексти. Сучасні погляди» (Нью-Йорк, 1992) стверджують, що такі твори К. Маркса, як «Економічно-філософські рукописи 1844 року», «Німецька ідеологія», «Капітал», перебувають в одному ряді з творами Платона, З. Макіавеллі, Т. Гоббса, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Мілля, Дж. Роулза, Ю. Габермаса.

Прихильник соціального матеріалізму і діалектики Карл Маркс прагнув з'ясувати суспільні підвалини політичних та моральних поглядів, здійс­нити демістифікацію мотивів політичної діяльності, викрити причини соціально-політичного та морального відчуження людей. Формула К. Маркса «... мета, яка потребує неправих засобів, не є правою метою» є ґрунтовною підставою для з'ясування співвідношення мотивів політичної діяльності і моральної переконаності. К. Маркс виступає проти «моралі­зуючої критики» політики, намагається з'ясувати практичні умови, зміна яких дозволить гуманізувати обставини людського життя, сприяти утво­ренню соціальної асоціації, «в якій вільний розвиток кожного є умовою розвитку всіх». Разом з тим, К. Маркс абсолютизував моральні якості такого суб'єкта суспільно-політичного життя, як пролетаріат, перебіль­шував значення в політиці революційного насильства. На думку фран­цузького історика і політолога Раймонда Арона, вразливими пунктами марксової концепції політики є теза щодо «вторинності» політики, редукція її до економічного ладу, абсолютизація «класової свідомості», утопізм в сподіванні на повне подолання політичних конфліктів, соціо-моральних антагонізмів та суперечностей.

Наприкінці XIX — на початку XX століття данину зазначеній проблема­тиці віддала ціла когорта впливових західних вчених: Огюст Конт, Еміль Дюркгейм, Вільфредо Парето, Макс Вебер. Найпомітнішими серед них були узагальнення німецького теоретика Макса Вебера. В праці «Політика як покликання і професія» він прагне обгрунтувати тезу про повну розбіж­ність політики і моралі. На цій підставі його називали «новим Макіавеллі». Сенс політики, — зазначає М. Вебер, — досягнення і збереження влади. Головним засобом цього є насильство. Вже перші християни знали, що той, хто зв'язується з політикою, тобто з владою, укладає пакт із «диявольськими силами». Однак це аж ніяк не означає, що будь-яка участь у політиці — аморальна справа. Відзначаючи антиномію принципів абсолютної етики («не вбий», «не кажи неправди») і вимог раціональної політичної доціль­ності (використання насильства і засобів примусу), М. Вебер пропонує розв'язати цю суперечність за рахунок розмежування «моралі переконання» (І. Кант) та «моралі відповідальності» (Н. Макіавеллі). Опоненти М. Вебера справедливо зауважували, що така позиція у її логічному наслідку означає виправдовування політичного і морального релятивізму. Сучасні послі­довники М. Вебера (Т. Парсонс, Н. Луман, Ю. Габермас) спробували пом'якшити це звинувачення за допомогою концепції соціальної взаємодії, «комунікативної діяльності».

Оцінюючи роль засновників філософсько-політичної антропології у постановці проблеми «політика і мораль», наголосимо насамперед на тому, що політологічна класика прагнула здійснити людиновимірний підхід до царини політичного життя, однією з особливостей якого було намагання «поставити політику на етичні рейки».

Проблема співвідношення політичної доцільності і моральної виправ­даності, так різновекторно представлена в класичній політичній філософії, є одним із актуалітетів новітньої політичної науки. Розглядаючи її в кон­тексті соціально-економічних та політичних реалій сучасної держави та громадянського суспільства, фахівці політичної науки, політичної філософії, соціології та етики з'ясовують роль моральних норм у житті громадянського суспільства наступного XXI століття (М. Холмс — Велико­британія), досліджують моральні аспекти соціальної диференціації суспільства (Р. Дарендорф — Німеччина), вивчають етичне підґрунтя політики сепаратизму (А. Б'юконен — США), значення моральних регуля­торів «соціально-відповідальної держави». Працями К.-О. Апеля та Ю. Габермаса здійснена змістовна спроба застосовувати етику до полі­тичної діяльності, і передусім до розв'язання політичних конфліктів (дискурсивно-етична легітимація політичного ладу). Звичайно, серед сучасних теоретиків є чимало і таких, які принципово дотримуються пози­цій Н. Макіавеллі та М. Вебера, підкріплюючи її новою аргументацією (Г. Кан, Г. Моска, Ф. Гайєк тощо). Однак в цілому в новітній соціально-філософській політичній та етичній думці домінує позиція тих, хто визнає важливість і навіть первинність моральних критеріїв, оцінок та чинників політичної діяльності суспільства. Великою популярністю в наші дні користується спроба поєднати політику і мораль засобами модернізованої концепції справедливості, яка запропонована американським теоретиком Дж. Роулзом. Набувають «другого дихання» неогуманістичні ідеї «облаго-родження» політики мораллю (А. Швейцер, М. Ганді), пріоритету мораль­них цінностей у суспільно-політичному житті (Е. Фромм, Дж. Хакслі). Підсумовуючи здійснений (далеко не вичерпний) екскурс в історію проблеми, зазначимо, що питання про взаємини політики і моралі не має і не може мати однозначного розв'язання. Адже людина — головна дійова особа політичного життя — є водночас і політичним громадянином, і віль­ною моральною особистістю. Відповідно, її погляди, почуття, вчинки, визначаються як політичними, так і етичними мотивами. Як справедливо, зазначив відомий політичний мислитель Петро Струве, будь-яка мораль­ність, отже всяка «політика», ґрунтується на понятті «особистості»⁵⁷.

Зазначена амбівалентність політичної людини уможливлює теоретичну абсолютизацію тих чи інших чинників, відповідну інтерпретацію взаємин політичних та моральних факторів.

Запобігати крайнощам однобічності у поясненні діалектики політики і моралі, розумінні їх значення для суспільства допомагає знання сутності чинників суспільного життя, їх функціонального призначення.

_____________