51 Баткин л.М. Итальянское Возрождение в поисках индивидуальности. - м., 1989. - с. 214.

52 Там само.-с. 214.

53 Мак'явеллі з. Флорентійські хроніки. Державець. - к., 1998. — с. 434.

б)        доведення того, що вимоги раціональної з погляду практичної полі-  тики доцільності, як правило, не розташовані у площині моральної  аргументації (імморалізм);

в)        і, нарешті, надія на те, що з часом вибудується така держава, прави-  телі якої гарантують громадянам свободу та справедливість.  Характеризуючи своє розуміння співвідношення політики і моралі  та нібито упереджуючи несправедливе абсолютизування його  «політичного реалізму», цей справжній фундатор політичної теорії  Нового часу зазначав: «У моїй оповіді ніколи не було ані прагнення  приховати безчесну справу під благодійною личиною, ані навести  тінь на похвальне діяння».

Оцінка макіавеллізму як апологетики політичного цинізму, облуди і відвертого морального релятивізму тому видається неправомірною. Не слід забувати того, що творчість Н. Макіавеллі відчувала на собі ті настрої гуманізму, які породжувала італійська філософія доби Відрод­ження. Однією з пріоритетних ідей саме італійської ренесансної ідеології була етика як «наука життя», у тому числі життя політичного. Поле­мізуючи з прихильниками «громадянського гуманізму», Н. Макіавеллі, Гваччардіні, Ж. Боден наполягали на тому, що тільки сильна монархічна влада надасть можливість людині найповніше розкрити власні здібності.

Теза про протистояння політики і моралі знайшла подальше обґрун­тування в творах англійського мислителя Томаса Гоббса, який також вдало сполучав непересічний дар філософського дослідника політики з безпо­середньою участю у державних справах. Т. Гоббс — секретар лорда-канцлера Англії Ф. Бекона, отримав пропозицію Кромвеля зайняти посаду держав­ного секретаря у його уряді, від якої, до речі, відмовився. Згідно з його вченням, природним станом людського суспільства є взаємоворожнеча, адже людина — егоїстична істота, яка керується міркуваннями самозбере­ження. «Війна всіх проти всіх», втім, загрожує цьому. Саме тому люди у договірний спосіб утворюють державу («Левіафан»), яка своєю волею і примусом утримує громадян від агресивного суперництва, спрямовує їх до єдиної мети. Надавши державі значення вищого судді моральності: «Тільки у державі існує загальний масштаб виміру доброчесності і по­років»⁵⁴, — Т. Гоббс тим самим розчинив мораль у державництві, позбавив її найважливішої функції — бути автономним регулятором людських вчинків, здійснювати контроль над владою. В творі «Про громадянина» Т. Гоббс відкидав положення Аристотеля про людину як державну за суттю істоту. Має рацію не Аристотель, а Н. Макіавеллі, який проголошував та вва­жав, що саме за своєю природою людина не здатна до суспільного життя.

Тим самим Т. Гоббс акцентовано накреслив дві основні лінії у інтерпретації взаємин політики і моралі: як принципову єдність (Аристотель), так і принципову розбіжність (Н. Макіавеллі).

Інший англійський філософ — Джон Локк, біографія якого також позначена участю у практичній політиці (секретар лідера опозиційній королю партії «вігів» графа Шефтсбері), на відміну від Т. Гоббса, вважав, що «природний стан» людей зовсім не є законом загального протиборства і соціального хаосу. Навпаки, від свого народження люди схильні до добра, є рівними і незалежними. Саме тому вони укладають суспільний договір, утворюють державні інститути і громадянське суспільство, мета яких —-закріпити і гарантувати цей закон. Таким чином, згідно з Дж. Локком, благородна природа «істинної моралі» зумовлює можливість розумного державного устрою; етика є «практичною наукою», що являє спробу роз­робити правила людських дій, які забезпечать свободу і власність індивідів.

У дискусії щодо проблеми співвідношення політичних і моральних цінностей, яка точиться протягом всієї історії політичної філософської антропології, брали активну участь і українські вчені — філософи Києво-Могилянської Академії (С. Яворський, Т. Прокопович, Й. Кононович-Горбацький).

Вони, зокрема, надавали особливого значення моральним засадам гро­мадсько-політичного життя, підкреслювали наявність у людині свободної волі, «здатності вибирати, що стосується мети» (Г. Кониський).

Українські мислителі приділяли велику увагу питанню поєднання індивідуальних та громадських інтересів, наголошували на відповідаль­ності людини як за власну долю, так і за долю Батьківщини. Високо ціну­валися ними ідея патріотизму, громадського обов'язку, концепція «громадянського гуманізму», яку представляли в своїх творах українські мислителі ренесансної доби. Серед них особливо виділявся Станіслав Оріховський Роксолан, автор низки праць суспільно-політичного харак­теру. Держава, на його думку, виникає внаслідок укладання суспільного договору людей, яким притаманні схильність і прагнення до взаємодо­помоги, «яка немовби клеїть, сполучає і ніби вузлом в'яже». Тому держава («освічена монархія») повинна турбуватися про людей, забезпечувати їхнє щастя. В свою чергу, моральний обов'язок громадян — служити державі, керуватися принципом спільного блага. Проблеми справедливого прав­ління, гарних суспільних законів, природи моральності людини, її прав та обов'язків, соціальної відповідальності, природного права тощо розгля­дав у своєму творі «Політика» слов'янський мислитель Юрій Крижанич.

Пріоритет морального начала в суспільному житті обстоював фран­цузький політичний мислитель Жан-Жак Руссо. Автор широко відомої праці «Про суспільний договір» також вважав, що людина за своєю при­родою схильна до добра і солідарності. Втім, цивілізація, що заснована на приватній власності, псує людські характери, знецінює громадянську відповідальність, порушує права людини. Ж.-Ж. Руссо доводив, що єдиною корективою існуючої соціальної нерівності — нерівності майнової і нерів­ності обов'язків — мають та повинні бути безумовна свобода, беззаперечна рівність юридичних прав. Саме тут, на його думку, ключ до розв'язання суперечності політики і моралі.

Реальний характер взаємодії владно-політичних і моральних чинників прагнули з'ясувати і такі світові авторитети теоретичної думки, як І. Кант і Г. Гегель. Згідно з вченням Іммануїла Канта, людина постійно перебуває в суперечливому стані вимог необхідності (суспільство, політика) і вимог свободи (моральність). її внутрішня свобода не потребує зовнішніх впливів з боку держави. Навпаки, в тій мірі, в якій існуючий правопорядок відповідає автономії людської свободи, він є виправданим, виступає соціальним простором моральності. А взагалі, вважав І. Кант, моральне переконання не має ніякого відношення до будь-якої доцільності. У своїй поведінці людина повинна керуватися «чистими» моральними мотивами (обов'язок заради обов'язку, «голос совісті»), а не міркуваннями практичної потреби. В цьому полягає найхарактерніша відмінність моралі від права і, відповідно, від правової держави, адже останні застосовують заради забезпечення і відновлення справедливості примусові засоби. Оцінюючи форми політичного правління (деспотичні, автокрактичні, демократичні й республіканські), І. Кант віддає перевагу автократії у вигляді абсолютної монархії за умов наявності «короля з великим злетом душі, котрий вміє загнуздати себе справедливістю»⁵⁵. В цьому баченні «гарного правителя» І. Кант близький до платонівського государя-філософа. Втім, у видатного представника класичної політико-філософської теорії є спільні риси і з Н. Макіавеллі. А саме — «засадничий суб'єктоцентризм», вихід за межі наявної системи людського досвіду⁵⁶.

Іншим був підхід до проблеми взаємодії політики і моралі Г. Гегеля. Його вчення про співвідношення політики і моралі досить суперечливе. З одного боку, він ототожнює моральність і політичну дійсність, адже «те, що дійсне, те розумне». З іншого боку, на місце моральної доброчинності Г. Гегель ста­вить санкціоновану державою «добропорядність». Сильна сторона гегелів­ського розуміння взаємин політичних і моральних відносин у тому, що він прагнув, на відміну від І. Канта, дослідити конкретні соціальні форми, в яких відбувається моральна діяльність людини, її контакти з державою (сім'я, корпорація, громадянське суспільство).

Вагомий внесок в осмислення діалектики політики і моралі належить Карлу Марксу. Американські політологи Джордж Лоско і Лео Вільям у 

______________