48 Фрагменты Гераклита, 44.100. // Материалисты древней Греции. — м., 1955. — с. 45.

49 Гераклит. А. Биографические свидетельства // Фрагменты ранних греческих философов. Часть I. -м., 1989.-с. 184, 186.

50 Фрагменты Демокрита. Политика. 443.-IV. 1, 4, 3 // Материалисты древней Греции. - м., 1955. - с. 160.

Інший видатний античний філософ — Демокріт (біля 460 — початок IV ст. до н. е.) тлумачив сутність політичного життя і політичної етики з позицій демократії, яку він визнавав найвищою цінністю: «Бідність у демократії настільки краща від так званого благополуччя громадян за царів, наскільки свобода краща, ніж рабство»⁵⁰. Політика, за Демо­кратом, найважливіше мистецтво, завдання якого — забезпечення загаль­них інтересів вільних громадян. Підкорення окремої людини інтересам держави — її моральний обов'язок, в цьому полягає суть суспільної справедливості. При цьому, на відміну від традиційного способу обґрун­тування морального закону чи то його природним характером (логос), чи то релігійними міркуваннями, Демокріт доводить, що джерело моралі перебуває у самій душі людини, імпульси якої мають контролюватися розумом: «надії людей, які правильно мислять, можуть здійснитися...».

В цій тезі — витоки раціонального розуміння діалектики етики і полі­тики. До речі, саме Демокріт наголосив на тому, що правитель, який прагне володарювати над іншими, повинен насамперед навчитися воло­дарювати над самим собою.

Великий внесок у справу розуміння відносин етики і політики нале­жить Платону та Аристотелю. Етико-політичні концепції видатних антич­них мислителів — це, за висловом О.Ф. Лосева, зразки «високої класики». Характерною рисою концепцій Платона та Аристотеля є положення про моральність соціального обов'язку. Справедливість у Платона — не лише моральна чеснота, а й ознака суспільної рівноваги. Платонівська етика «соціально забарвлена», вона орієнтована на формування досконалого людського роду та суспільства. Аналогічної думки дотримувався й Аристотель.

Платон й Аристотель по суті ототожнювали політику і мораль: людина живе заради держави, а не держава заради людини. Окремий індивід як носій моральних і політичних якостей «розчиняється у всезагальному», тобто у державі. Цікаво відзначити, що свої узагальнення щодо розумної, етично і соціально влаштованої організації державного життя і Арис­тотель, і Платон здійснювали на підставі, які ми сьогодні це визначили, соціологічного виміру політики.

В школі Стагірита була підготовлена низка праць, яка нараховувала 158 монографій (так звана серія Політія) фактографічного характеру — вони описували історію та наявний устрій різних грецьких державополісів.

Аналогічного способу конкретного, аналітичного дослідження реальної політики дотримувався й Платон. Разом з тим, у поглядах цих класиків політичної та етичної теорії на співвідношення політики і моралі спосте­рігаються помітні відмінності. Згідно з Платоном, людина насамперед моральна істота. їй притаманні такі чесноти, як справедливість, мужність, чесність. У своїй сукупності вони утворюють внутрішній світ душі людини (мікросвіт). Ідеальна, досконала держава є втіленням цих доброчинностей, різноманітних чеснот (макросвіт). Держава Платона, тим самим, заснована насамперед на моральних принципах. Політика, в платонівському розумінні, це наука про те, як на підставі знання про людину зробити її суспільно корисним громадянином.

Аристотель, геніальний учень Платона, розв'язуючи проблему взаємин політики і моралі, виходив з іншого розуміння людини. Вона, на його думку, є за своєю природою суспільною, тобто політичною істотою (dzoon politikon). Моральні якості людини не є природженими, вони вихо­вуються практичними діями. Вперше в історії філософії і теорії політики Аристотель уводить у політичну етику проблему моральної мотивації та свободи вибору суспільної, в тому числі політичної поведінки. Мета людського існування, вчив Аристотель — досягнення «вищого блага».

Політика, яка, на його думку, є «керівна наука», розкриває сутність стремління до блага, визначає ієрархію благ, до яких прагне людина. Це — «спілкування заради благого життя».

Проблема політики і моралі привертала до себе увагу і мислителів середньовічної доби. Фома Аквінський, зокрема, вчив про божественне походження державної влади, про духовну першість церкви щодо суспіль­ства. Відповідним чином теологічні філософи пояснювали природу моральних норм, сутність етичних принципів. Єдине джерело моралі, доводив Уільям Оккам, є всемогутня воля Бога. Підкорятися цій волі, виконувати божественні прописи — моральний обов'язок людини.

Політизація моралі, розчинення моральності у політиці, характерне для античних мислителів та їхніх пізніших послідовників, зустріло від­верту опозицію з боку ранньобуржуазних теоретиків політичного життя. Найвиразніше це проявилося у творах італійського політичного філософа та державного діяча Нікколо Макіавеллі. Його головний твір — «Государ» подібно до «Політії» Аристотеля та «Держави» Платона, по праву вва­жається парадигмічним щодо з'ясування взаємин між політичною владою та мораллю. Головна особливість макіавеллівського підходу до цієї дилеми полягала у тому, що він досліджував можливість досягнення політичного успіху «всередині реального стану речей»⁵¹. Обіймаючи відповідальну державну посаду — секретар Ради десяти у Флоренції, виходячи із ретель­них спостережень політичного життя італійських міст XVI ст., доходить висновку щодо принципової розбіжності політичного і морального світів.

У першому із них панує суспільна доцільність, у другому — етичні пере­конання. В реальному політичному житті, вчив Н. Макіавеллі, правитель використовує заради досягнення своїх цілей будь-які засоби, в тому числі й аморальні — підступність, насильство, вбивство, обман тощо. «Батьків­щину належить захищати засобами славними чи ганебними, тільки б захи­щати її добре». «Мета виправдовує засоби», — це висловлювання Н. Макіа­веллі з часом перетворилося на кредо політичного аморалізму (макіавел­лізм). Зазначимо, втім, що флорентійський знавець політичного життя зовсім не вважав, ніби політика приречена на те, щоб бути аморальною. Вона, за його переконанням, є такою на практиці, подобається це чи ні.

Політико-етичні погляди Н. Макіавеллі внаслідок цього позначені переплетенням принаймні трьох основних ідей:

а) реалістичне виправдання «неминучого» аморалізму, оскільки «дер­жавцеві, щоб утриматися, необхідно навчитися вміння»⁵² «бути недоброчесним і користуватися, чи не користуватися цим, виходячи з потреби»⁵³;

_________________