63 Леся Мотрошилова h. О лекциях ю. Хебермаса в Москве и об основных понятиях его концепции // Хабер.Мас ю. Демократия. Разум. Нравственность. - м., 1993. - с. 175.

64Єрмоленко а.Н. Комунікативна реконструкція практичного розуму: етика та політика // Єрмоленко a.M. Комунікативна практична філософія. — к., 1999.

Спільними зусиллями фахівців політичної та етичної науки вже з'ясо­вані відправні положення політичної етики. Характеризуючи їх у найза-гальнішому вигляді, зазначимо, що вони поділяються на два головних розділи: основні принципи політичної діяльності з врахуванням необхідності поєднання вимог політичної цілеспрямованості і моральної виправданості та конкретні правила, нормативи, поведінка політики під час здійснення конкретної політичної діяльності (вибори, законотвор­чість, управлінська робота, консенсусні переговори тощо).

Розглянемо деякі визначальні положення (принципи) політичної етики діяча демократичної орієнтації. На цій обставині слід особливо наголосити, адже яскрава політична палітра сучасного суспільства, в тому числі українського, демонструє різноманітні погляди на призначення і зміст політичної діяльності саме в етичному аспекті. Серед «діючих полі­тиків» нерідко можна зустріти відвертих прихильників Н. Макіавеллі або носіїв екстремістських поглядів (ідеї «інтегрального націоналізму»).

Для демократично мислячого і відповідно діючого політика принци­повим та відправним є визнання пріоритетів морального фактору, гуманістична орієнтованість його політичної діяльності, обов'язкове врахування моральних наслідків політичних рішень. Значимість, пріори­тетність, ієрархічна підпорядкованість цих нормативних вимог визна­чається конкретним контекстом політичних подій, особливостями ситуа­ції, в якій діє політик, тим статусом, яким він наділений. Політик у владі і політик в опозиції, політик-переможець та переможений політик, про­фесійний політик та людина, яку випадково занесло на фарватер політич­ного життя — це діячі, які по-різному використовують можливості політичної моралі. «Велика» політична етика тому містить цілий набір конкретних рекомендацій щодо поведінки політика за різних обставин: «етика боротьби», «етика успіху», «етика поразки», «етика очікування», «етика опозиції», «етика компромісу» тощо.

Особливості поведінки «людини політики», спосіб та стиль викладу ним політичних ідей, поглядів, думок, використання моральної аргу­ментації великою мірою залежать від аудиторії, з якою політик має справу. Одна річ, коли він спілкується з іншими політиками, колегами по про­фесії, інша — якщо бере участь в масовому мітингу. Але в будь-якому випадку політик демократичного кшталту має бути щирим, відвертим, чес­ним. Моральні переконання не можна взяти «напрокат» — люди швидко розпізнають показну етику і відмовлять її носієві у довірі та підтримці.

Істотною рисою сучасної етико-політичної культури політика є відмова від монологічного стилю спілкування на користь діалогічного та поліло-логічного (політичний та моральний плюралізм). Політична етика вима­гає розглядати всіх суб'єктів суспільно-політичного життя, в тому числі нових, незвичних, як рівноправних, визнає правочинність їхніх систем моральних цінностей. І при цьому — враховувати істотну розбіжність інтересів різних соціальних груп, неминучість, в силу цього, їхньої певної конфронтації. Саме тому є вкрай актуальним завданням, щоб політичні лідери, суспільство в цілому оволоділи культурою діалогічного спілку­вання. Така культура, її внутрішній етос, притаманні їй «правила гри», такі, як визнання цінності не лише «свого», але й «чужого», відмова від претензії на монопольне володіння істиною, розуміння того, що з пер­шого заходу, як правило, не домовитися, найефективніше забезпечують досягнення «згоди незгодних», встановлення і збереження суспільного миру і злагоди.

Оволодіння етикою, методологією і «технологією» діалогового спілку­вання — не лише шлях, що веде до розв'язання соціальних конфліктів, але й ефективний засіб розвитку особистості політика. Участь у діалозі передбачає не тільки толерантне сприйняття аргументів «іншої сторони», але й вміння протиставити їм власні, не менш доказові. У взаємозвину-ваченнях, чварах, стихійних суперечках гору беруть, головним чином, нестримувані емоції, «горлянка», лікті та кулаки. А у діалозі, дискусії — інтелект, ерудиція, раціональне мислення, сила логіки і переконання. Як влучно зауважено вченими, «немає кращого примусу, окрім примусу вагомішого аргументу». Якщо стихійна повінь мітингування задоволь­няється ватажками популістського кшталту, то діалогова культура пошуку конструктивного розв'язання політичної і соціальної проблеми потребує лідерів демократичного типу.

Характерною особливістю політичної етики є її орієнтація на своє­часне виявлення конфліктних ситуацій, з'ясування політичних і мораль­них мотивів дії конфронтуючих сторін, їхнього бажання, здатності, готовності до укладання угоди, керуючись правилом: з будь-якого конфлікту виходити гідно. Автори збірки «Сучасна українська політика. Політики і політологи про неї» (К., 2002) приділяють багато уваги з'ясуван­ню глибинних коренів тих політичних сутичок, які відбуваються на рівні опозиційних груп. При цьому справедливо наголошується на тій загрозі, яку являють «егоїстичні інтереси наживи, бажання використати владні важелі для незаконних привілеїв», що спонукає частину представників інститутів влади і опозиції чинити тиск на державу за допомогою напівкримінальних і кримінальних структур⁶⁵.

Політична етика — це наука і мистецтво використання засобів та прийомів компромісної «технології». У сучасній громадській свідомості спостерігаються істотні зрушення в розумінні компромісу. Розповсюджені в недалекому минулому оцінки компромісів як чогось безпринципного поступаються місцем визнанню значущості компромісу як ефективної форми досягнення згоди конфронтуючих сторін. Звичайно, компроміс, хоч би яким він не був «радикальним», не здатний забезпечити повної узго­дженості його учасників, створити ситуацію, коли «ніхто не програє, а хтось ще й виграє». «Спілкування і переговори потребують моральних, смис­лових і світоглядних передумов. Вони передбачають наявність у суспільстві фактора вільного розуміння, не заангажованого ні расовою, ні соціальною позицією, розуміння, яке здатне розпізнавати соціальні сили й до певної міри керувати ними»⁶⁶.

Політична етика не розв'язує проблему суспільного і морального зла як таку. Політик не може ігнорувати ту обставину, що вчинки на користь одного, як правило, пов'язані з певними втратами іншого. «Політик діє морально, якщо добро від його вчинків перебільшує зло. А взагалі не творити зла він просто не може, доводиться жертвувати одними частинами добра заради інших», — зауважує теоретик політики О. Дени­сов. Ця далеко не безсумнівна думка містить в собі раціональне зерно. Політична діяльність, якщо вона керується моральними критеріями, має враховувати і ті негативні моменти, які супроводжують політичне рішення. Якщо ця діяльність не в змозі розв'язати проблему зла, як таку, то вона принаймні зобов'язана передбачати небажані наслідки, мінімізувати «соціальне зло», компенсувати людям втрати від нього.

Важливе місце в кодексі політичної етики посідає розділ, присвячений засобам розв'язання конфліктних ситуацій. За підрахунками американ­ського професора Д. Шарпа, автора книги «Політика ненасильницьких дій», існує близько двохсот методів ненасильницького розв'язання політичних проблем — ненасильницький протест і переконання, відмова від соціального, економічного, політичного співробітництва, «ненасиль­ницьке втручання» тощо⁶⁷.

______________