63. Існує кілька достатньо

формальних ознак структури групи: структура комунікацій, структура

“влади” і т.д. Але якщо послідовно дивитись на групу як на суб’єкт

т

діяльності, то і до її структури треба підійти відповідно. В даному

випадку саме основне – це аналіз структури групової діяльності, що

включає в себе аналіз функцій кожного члена групи в цій спільній

діяльності. З другого боку, досить значимою характеристикою є емоційна

структура групи, структура міжособистісних стосунків, а також її зв’язок

з функціональною структурою групової діяльності. В соціальній психології

співвідношення цих двох структур трактується як співвідношення

“неформальних” і “формальних” відношень.

Групові процеси пов’язані з організацією діяльності групи, динамікою ї

розвитку. Крім вищезгаданих факторів, слід мати на увазі також ряд інших, не менш

важливих структурних компонентів, які характеризують групу як спільність

людей. Це – складні параметри груп. Сюди належить: психологічний клімат,

групова сумісність, групова нормалізація, групова поляризація, групова

ізоляція. Термін "групова динаміка" вживається у трьох різних значеннях. Насамперед даним терміном позначається певний напрям дослідження малих груп у соціальної психології. Природно, що заодно мають на увазі як набір досліджуваних у цій школі проблем, а й увесь властивий їй концептуальний лад, певна форма розв'язання цих проблем Процеси освіти колективу також можна віднести до динамічним процесам, які у групі. Оскільки існують найрізноманітніших теренах суспільного життя, методи їхнього освіти дуже різні. Найчастіше визначаються зовнішніми стосовно групі чинниками, наприклад, умовами розвитку будь-якого соціального інституту чи організації, у межах яких виникає мала група.

64. Лідер — особистість, за якою всі інші члени групи визнають право брати на себе найвідповідальніші рішення, що стосуються їх інтересів і визначають напрям та характер діяльності всієї групи.

Лідер може не бути соціометричною зіркою, може не викликати особливої симпатії в оточуючих, але він має незаперечну референтність. Лідерство є складним процесом групового розвитку, внаслідок якого диференціюється і вдосконалюється групова структура. Його не можна ні ототожнювати з керівництвом, ні протиставляти йому. За своєю природою лідерство пов'язане з регулюванням неформальних міжособистісних стосунків. Лідерство — процес внутрішньої самоорганізації та самоуправління взаємовідносинами і діяльністю групи на основі індивідуальної ініціативи учасників. Керівництво ж є реалізацією функцій і засобом регулювання формальних відносин у межах соціальної організації.

Керівник — особа, що управляє трудовою діяльністю групи на основі адміністративно-правових повноважень і узвичаєних норм співжиття.

Керівник пов'язаний із офіційною структурою групи. Він може справитися з її управлінням тоді, коли члени групи будуть сприймати його як лідера. Проте лідер групи не завжди може впоратися з обов'язками керівника, діяльність якого є ширшою і складнішою. Оптимальним варіантом для групи є збіг в одній особі лідера і керівника. В іншому разі ефективність діяльності групи залежить від того, як складуться стосунки між офіційним керівником і неофіційним лідером. Тому мистецтво керівника включає і вміння координувати роботу лідерів, спиратися на них.

Представники теорії лідерства як функції групи вважають, що лідерство є наслідком внутрігрупового розвитку. Група в процесі розвитку «виділяє» зі свого середовища особу лідера. Ним стає людина, яка послідовно, неухильно дотримується норм та цінностей групи і має найвищий статус.

Нині найбільше прихильників має теорія лідерства як функції ситуації. Спостерігаючи, як ті самі люди в різних групах можуть виконувати різні ролі й мати різні статуси (лідер у сім'ї і підлеглий на виробництві), дослідники дійшли висновку, що лідерство є результатом складного і багатогранного впливу різних факторів та ситуацій, за якого постійно відбувається зміна ролей. За їх твердженням — лідер — це член групи, який у певній ситуації бере на себе більшу відповідальність за виконання групових завдань, ніж усі інші.

На основі експериментальних досліджень діяльності лідерів у малій групі Р. Бейлс переконався, що існує як мінімум два типи лідерів: емоційний і інструментальний.

Емоційний лідер регулює міжособистісні стосунки і створює належний психологічний клімат у групі. Він завжди виступає як порадник і арбітр.

Інструментальний лідер на основі своєї компетенції бере на себе ініціативу і відповідальність при організації і здійсненні певних видів діяльності. За змістом діяльності лідер може бути натхненником, (пропонує програму діяльності); виконавцем (забезпечує виконання запропонованої програми) або натхненником і організатором.

За стилем керівництва лідери бувають авторитарними, демократичними чи такими, що одночасно поєднують обидва стилі.

За характером діяльності лідерів поділяють на універсальних (виявляють постійно свої здібності у різних видах діяльності) та ситуативних (можуть бути лідерами лише в певних ситуаціях). Психологічний клімат у колективі передусім визначається стилем керівництва і діловими відносинами між керівництвом і виконавцями. Ще К. Левін, поділяючи лідерів і керівників з точки зору стилю і методів роботи на авторитарних і демократичних, охарактеризував суттєві відмінності їх діяльності.

Авторитарний лідер (керівник) діє одноосібно, не зважаючи на думки оточуючих. Основними формами управління, якими він послуговується, є інструкція, наказ, покарання, догана і подяка. Вся інформація зосереджується тільки в нього, а тому підлеглі користуються лише догадками і чутками. Він придушує будь-яку ініціативу в групі, вважаючи, що «все знає сам». Тому члени групи не проявляють ні ініціативи, ні творчого підходу під час виконання поставлених завдань. Виявивши помилку в діях підлеглих, авторитарний керівник вдається до висміювання і неконструктивної критики, не пояснюючи, як її можна виправити. За відсутності керівника робота групи сповільнюється або припиняється, оскільки ніхто не хоче брати на себе відповідальність.

Демократичний лідер (керівник) сприймається членами групи як «один із нас».

За такого керівництва нова інформація стає доступною для всіх у групі. Проблеми також широко обговорюються. Кожен член групи може вільно висловлювати свою думку, яка буде ретельно проаналізована. У своїй діяльності керівник спирається на допомогу групи. При розподілі обов'язків і навантажень максимально враховує індивідуальні особливості і можливості виконавців. Заохочує ініціативу і творчий підхід у підлеглих, часто ділиться з групою своїми повноваженнями. Це створює довірливий, спокійний психологічний клімат. Спілкуючись із членами групи, такий лідер переважно вдається до прохань, порад, довірливої інтонації. За його відсутності діяльність групи не сповільнюється і не припиняється. Проблеми, які виникають, група вирішує сама шляхом детального обговорення і прийняття спільного рішення.

65. онформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Таке тлумачення конформізму охоплює різні, хоч зовні подібні, явища: — відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосовництво; — однаковість у поведінці, згода індивіда з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, котрі його оточують; — результат тиску групових норм на індивіда, який унаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.

Конформізм може виражати:

1) пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-автори-тарний конформізм);

2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньогруповий конформізм);

3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм). Нерідко для позначення різноманітних проявів явища конформізму використовують поняття “конформна поведінка” та “конформність”. Оскільки конформізм є ширшим соціально-психологічним явищем, у конкретних дослідженнях здебільшого йдеться про конформну поведінку та конформність. Зміст цих понять вказує на суто психологічну характеристику позиції індивіда стосовно позиції групи: приймає чи відкидає він визнані групою норми, стандарти, цінності, властивості.

Конформна (лат. conformis — подібний) поведінка — дія людини, яка проявляється у її податливості реальному чи уявному тиску групи, у зміні установок і вчинків відповідно до позиції спільноти, до якої вона причетна. Конформізм розглядається також як функція трьох різновидів впливу.

По-перше, це інформаційна конформність щодо групи, коли точка зору групи вважається адекватним відображенням дійсності.

По-друге, нормативна конформність щодо групи, коли людина зацікавлена одержати оцінку групи.

По-третє, нормативна конформність щодо експериментатора. Вона виникає тоді, коли інтереси піддослідного спрямовані головним чином на оцінку його не групою, а експериментатором.

66. Соціальна психологія протягом кількох десятиліть вивчає проблеми конформізму. У середині 30-х років XX ст. американський психолог Музафер Шериф досліджував у лабораторних умовах формування групових норм та їх вплив на людей, використовуючи так званий автокінетичний ефект (оптичну ілюзію руху нерухомої світлової точки в затемненому візуальному полі). Результат цього та інших подібних експериментів навели на такі висновки: — у ситуації невизначеності індивід, зіставляючи та порівнюючи власні думки з думками інших, схильний погоджуватися, як правило, з більшістю, пристосовуватися до неї; — загальна система орієнтирів, яка сформувалася у присутності інших людей, продовжує впливати на погляди та судження індивіда навіть за відсутності джерела цього впливу. М. Шериф не досліджував власне конформізм. Метою його було вивчення процесу виникнення та формування соціальної норми в умовах лабораторії, а також з'ясування різноманітних аспектів навіюваності людини. На початку 50-х років XX ст. американський дослідник Соломон Аш звернув увагу на проблеми групового тиску, використавши метод “підставної групи”. Відчутна активізація досліджень і дискусій про природу конформізму як соціального явища, що відбулася в у наступні десятиліття, збагатила соціальну психологію багатьма конкретними висновками. Зокрема було встановлено, що високий ступінь конформності є наслідком недостатньо розвиненого інтелекту, низького рівня самосвідомості та ін. Саме тоді було зроблено висновок, що людина може бути конформістом або нонконформістом. Тобто існує два варіанти ставлення особистості до групової думки: або незгода, відчуження, або повне прийняття її. Стверджувалося також, що ступінь конформності залежить від ситуації, складу та структури групи. Однак ці чинники так і не були з'ясовані (очевидно через лабораторний характер групи, що не дало змоги врахувати значущість для індивіда групової думки). Негативну роль відіграла й абстрактність учасників експерименту, що проявилася у відсутності інформації про їх індивідуальні особливості, соціальні характеристики (цінності, переконання та ін.). Та й сама модель варіантів поведінки була дещо спрощеною, оскільки враховувала лише два її типи: конформну і неконформну. Насправді реальне життя в групі може бути пов'язаним з третім типом поведінки, ґрунтованим на свідомому визнанні особистістю норм і стандартів групи. Попри ці недоліки, методика С. Аша була використана в подальших експериментах, оскільки багато вчених вважають її взірцем наукової творчості, безапеляційно визнаючи її гуманістичну спрямованість. Подальші дослідження конкретизували чинники, що зумовлюють конформну поведінку, впливають на неї та визначають рівень конформності. Це — наявність конфлікту (реального, уявного) між індивідом та групою; тиск (вплив) групи через оцінки, образливі жарти тощо; одностайність більшості; згуртованість групи; особливості ситуації; особливості взаємозв'язку індивіда і групи; особливості відповіді на тиск групи; тендерні і вікові особливості; індивідуальні особливості індивіда; соціокультурні особливості; значущість ситуації для індивіда та ін. Американські соціальні психологи Мортон Дойч та Гарольд Джерард виявили та описали нормативний та інформаційний види групового впливу на індивіда.

67. Конформізм (лат. conformis — подібний, відповідний) — пасивне, пристосовницьке прийняття групових стандартів поведінки, безапеляційне визнання існуючих порядків, норм і правил, безумовне схиляння перед авторитетами. Таке тлумачення конформізму охоплює різні, хоч зовні подібні, явища: — відсутність у людини власних поглядів, переконань, слабкість характеру, пристосовництво; — однаковість у поведінці, згода індивіда з поглядами, нормами, ціннісними орієнтаціями більшості людей, котрі його оточують; — результат тиску групових норм на індивіда, який унаслідок цього тиску починає діяти, думати, відчувати так само, як й інші члени групи.

Конформізм може виражати:

1) пристосовницьке ставлення особистості до вимог іншої, звичайно авторитетної, впливової особистості (особистісно-автори-тарний конформізм);

2) таке ж ставлення до вимог великої, середньої або малої соціальної групи, до якої вона належить (внутрішньогруповий конформізм);

3) таке ж ставлення до вимог суспільства, його інститутів, панівних суспільних груп, держави (суспільний або соціальний конформізм). Конформна (лат. conformis — подібний) поведінка — дія людини, яка проявляється у її податливості реальному чи уявному тиску групи, у зміні установок і вчинків відповідно до позиції спільноти, до якої вона причетна.

Реакція індивіда на груповий тиск може бути вербальною і поведінковою. Для соціальної психології важливо, чи змінюється думка індивіда внаслідок того, що він переконався в чомусь (чи відбулися зміни його когнітивної структури), чи він лише зовні демонструє зміни, а насправді власної думки не змінив.

Конформність — схильність індивіда піддаватися думці групової більшості, реальному чи уявному тискові групи.

Багато дослідників вважає конформізм негативним явищем, якому властиве свідоме пристосування, навіть пристосовництво до дійсності. їх оцінки ґрунтуються на переконаннях, що конформізм за своєю суттю є явищем не так психологічним, як етичним. Опоненти ж доводять, що конформізм виконує важливі функції у процесі соціалізації особистості, інтеграції її у соціальну спільноту. Досить своєрідні міркування висловлюються щодо явища конформності, яке, на відміну від конформізму, окремі науковці вважають неоцінним, тобто таким, що перебуває поза оцінкою. Важливу відмінність конформності від конформізму вони вбачають у тому, що конформність може проявлятися не стільки на рівні індивідуальних відмінностей, скільки на рівні особливостей групової ситуації. Відомі також намагання трактувати конформність до групових норм в одних випадках як позитивний, в інших — як негативний чинник функціонування групи. За твердженням прихильників цієї точки зору, деколи конформність може стимулювати навіть альтруїстичну поведінку або поведінку, яка узгоджується із моральними критеріями самої особистості. Натомість прийняття групових норм, що переслідує особисту вигоду, кваліфікується як пристосовництво. За таких обставин конформність спричинює різні негативні ефекти.

68. Діяльність в групі - це, як правило, діяльність на людях, у присутності інших членів групи. На нашу поведінку робить вплив присутність не тільки членів групи, в яку ми входимо, але взагалі будь-яких людей. Дослідження діяльності в умовах груп починалися з вивчення впливу інших людей на поведінку індивіда. Одним з перших це постарався пояснити в своїй теорії соціальної дії Боб Латане (Latane В., 1981). Він стверджує, що сила впливу інших людей пояснюється дією декількох чинників:

1. числом людей;

2. їх просторовою близькістю;

3. їх авторитетом і статусом.

4. По мірі того як число людей збільшується, зростає і ступінь їх впливу. Проте цей ефект має межу. Збільшення кількості людей від 1 до 5 буде дієвішим, ніж, скажімо, з 20 до 25. Якщо говорити про трьох- або чотиризначних числах, то ефект зростання кількості людей, швидше за все, взагалі загасне.

5. Территориальная блізость інших людей - менш сильний, але, проте, також дієвий чинник. Одна справа, коли люди знаходяться на відстані від вас, інше - коли вони зовсім поряд.

6. І нарешті, третій чинник - ступінь впливовості інших людей. Він визначається статусом, владою, авторитетом і так далі. Чи однаково ви себе відчуватимете, виступаючи з доповіддю перед студентською групою і перед зборами учених?

Всі ці чинники і окремо, і в сукупності роблять на нас вплив. Причому в різних ситуаціях цей вплив буде неоднаковим. Традіційно вважається, особливо в нашому суспільстві, що колективна, групова діяльність набагато ефективніша за індивідуальні зусилля. У багатьох випадках, тим більше якщо мова про фізичну працю, це дійсно так. Проте, тут не все однозначно. Діяльність групи не завжди продуктивніша, ніж діяльність індивіда або розрізнено працюючих людей.

Коли люди працюють групою, а тим більше великою групою, зростає вірогідність того, що знизяться індивідуальні зусилля і люди почнуть працювати не в повну силу. Це явище отримало в соціальній психології назву социальної ліності ( loafing). Соціальна фасилітація — це поліпшення якості виконання деяких простих і добре засвоєних операцій.

Незалежна змінна концептуальна: можливість спостерігати за іншою людиною, яка виконувала ту саму діяльність, що пропонувалась досліджуваному.

Залежна змінна операційна: кількість помилок під час виконання діяльності (наприклад, проходження крізь лабіринт).

До таких експериментів належать емпіричні дослідження Д. Мілгрема [99], які викликали запеклу дискусію з приводу етики соціально-психологічного дослідження. Під час цих експериментів здійснювалося приховане спостереження за латентністю акту сечовипускання в міському (вуличному) туалеті за наявності в суміжній кабінці іншої людини. Незалежна змінна операційна: відстань, на якій перебувала інша людина.

69. Соціальні лінощі - це тенденція у поведінці людей зменшити свої зусилля, якщо вони поєднуються з іншими для досягнення загальної мети. Однією з причин лінощів було встановлено те, що індивіди розчинюються у великій групі. I якщо людина впевнена, що її ді-яльність не фіксується і не оцінюється, то можна працювати як-небудь. Адже для багатьох людей є важливим, щоб їх діяльність помітили і оцінили. а в умовах групи зусилля залишаються не поміченими. Отже, втрати продуктивності праці в групі Рінгель-манна можна віднести за рахунок двох факторів. 2. Координаційні втрати, тобто члени групи можуть не тя-гнути вантажа (каната) в тому ж напрямку, або в потрібний момент можуть не прикласти своєї потенційної сили. Виникає питания, яким чином можна запобігти даних втрат. Дослідження показують, що коли учасники співдіяльності думають, що їх вне-сок може бути оцінено через порівняння з внеском інших, то гру-пова продуктивність стає рівною потенційній продуктивності членів групи.

1. Мотиваційні втрати, тобто схильність перекласти ви-конання роботи на інших, з вигодою для себе, використовуючи те, що внесок кожного не піддається підрахуванню, а сам процес створення групового продукту робить корисним для кожного

члена групи частково або повністю утриматися від власного вне-ску. Такий тип мотиваційної втрати лежить в основі багатьох проблем суспільного вибору.

1. Деіндивідуалізація - це процес втрати Індивідом у групових ситуаціях почуття індивідуальності і стримуючих норм самоконтролю. Чим більша група, тим сильніше деіндивідуалізація і тим Ймовірніший прояв актів насильства, вандалізму й інших асоціальних дій. Чим більша група, тим більше втрачається самовладання;

2. фізична анонімність і знеособленість. Зімбардо зробив припущення, що знеособленість у великих містах сама по собі допускає акти вандалізму (приклад з машиною в Нью-Йорку та провінційному містечку Пало-Альто);

3. дії групи, що збуджують та відволікають, створюють грунт для деіндивідуалізації (оплески, спів хором, різні ритуальні заходи - наприклад, різні секти й релігійні течії);

4. ослаблене самоусвідомлення. Група здатна розбалансувати поведінку й настанови особистості. Деіндивідуалізація послаблюється в тому разі, якщо посилюється самоусвідомлення: перед дзеркалами й відеокамерами, перед фотоапаратами, у маленьких селищах, за умови наявності іменних табличок і носіння нестандартного одягу;

5. феномен групового мислення. Для членів групи інтереси групової гармонії є важливішими за ухвалення реалістичного рішення. Особливо часто це трапляється в діяльності групи, що приймає управлінські рішення.

70.  Групова поляризація (С.Московічі та М.Заваллоні) - результат групової дискусії, у ході якої різні погляди і думки оформлюються у дві протилежні позиції, які відкидають будь-які компроміси. Причини виникнення поляризації:1. Інформаційний вплив (вплив, заснований на сприйнятті реальних фактів). 2. Нормативний вплив (вплив, заснований на бажанні людини бути прийнятою іншими членами групи). Характерна особливість групових рішень полягає в тому, що вони не зводяться до якоїсь найбільш поширеної або зваженої середньої позиції, що видається логічною, а поляризуються. Це явище зростання екстремальності думок у процесі групового рішення, тобто розмежування позицій членів групи в бік зростання екстремальності. Уявімо, що всі можливі варіанти суджень щодо певного питання розташовані в континуумі від "ніколи" до "завжди". До обговорення думки членів групи, як правило, розкидані довільно по цій шкалі. Ефект поляризації проявляється в тому, що серединні точки зору зникають, а група в певній пропорції розбивається на дві частини: на тих, що "ніколи", і тих, що "завжди". Теорія інформаційного впливу зосереджується на аргументах, якими послуговуються під час обговорення групового завдання. Головна її ідея полягає в тому, що думки членів групи інтенсивно поляризуються в процесі дискусії, якщо переконливі аргументи на користь однієї з альтернатив з'являються спочатку лише в окремих учасників. Ознайомлення з ними стимулює відповідні думки суб'єктів дискусії. Теорія нормативного впливу ґрунтується на особливостях розгляду і самооцінки членів групи в процесі внутрігрупової дискусії. Порівнюючи свої думки з іншими і зауваживши підтримку своєї позиції, індивіди можуть ще більше наполягати на своєму. Тобто, якщо в процесі групового обговорення індивід бачить, що інші дотримуються позиції, спрямованої на цінну альтернативу, то він посилює категоричність своїх суджень, щоб вигідно вирізнитися з поміж інших.    Аналіз процесу прийняття рішення у групі пов'язаний і з виявом ефективності групових рішень. Вони можуть бути неефективними у складних, екстремальних та ізольованих ситуаціях. Ефективність їх залежить і від того, наскільки компромісна позиція членів групи: в одному випадку компроміс є засобом нейтралізації протистояння різних позицій і підходів, в іншому — свідчить про неможливість вироблення оптимального рішення, що змушує погодитися, хоч і не з оптимальним, але з таким, що задовольняє більшість групи, рішенням. Такий компроміс неефективний, він нехтує конкретні реалії внутрігрупового життя. Неефективними бувають групові рішення і тоді, коли групі необхідно розв'язати надскладні проблеми або коли в ній відсутній лідер.

71/ Нормативний тиск (вплив) вступає у непросту взаємодію з можливостями і ресурсами, які перебувають у розпорядженні групової меншості. Дослідження проблеми впливу норм меншості започаткував французький соціальний психолог С. Московічі, з'ясовуючи умови, за яких меншість може не тільки чинити опір, а й бути активним джерелом впливу. Спершу вчений звернув увагу на те, що індивід не завжди поступається тиску групи. Аналіз цього феномену вилився в концепцію "активної меншості”, згідно з якою конформність може бути формою переговорів між втягненими у конфлікт щодо певної реальності меншістю і більшістю. Невдовзі було зроблено висновок, що підпорядкування індивіда вимогам групи є не єдиним способом розв'язання конфлікту. Ефективним і навіть неминучим нерідко може бути прийняття більшістю або її частиною позицій меншості. Значущість експериментальних досліджень С. Московічі, його колег та послідовників полягає у встановленні факту існування нормативного впливу меншості та його механізмів, в апробуванні нової моделі соціального впливу, у з'ясуванні залежності впливу меншості від різноманітних змінних (порядок відповідей підставних осіб, тип відповідей та ін.). Ці дослідження навели на висновок, що вплив меншості не можна пояснити тими механізмами, які традиційно використовувалися для пояснення впливу більшості, адже вона не має стільки однодумців, як більшість. Крім того, меншість часто позбавлена змоги здійснювати нормативний контроль над більшістю, доступу до інформаційних засобів впливу. Тому джерела, сутність, чинники впливу меншості є принципово іншими, ніж у більшості. Найвідчутніші з них пов'язані з манерою (стилем) поведінки меншості. Компонентами і водночас параметрами цього стилю є послідовність, постійність, впевненість у собі, здатність залучати до меншості представників більшості, стійкість, структурування і виклад відповідних аргументів. Особливо відчутним є вплив послідовної поведінки меншості на позицію у групі. Стійкість опозиції підриває групову єдність, демонструючи, що думка більшості не є абсолютною і остаточною. Беззаперечне й те, що меншість, яка твердо стоїть на своїх позиціях, впливовіша, ніж хитка меншість. Послідовна меншість сприймається як достатньо впевнена у собі. Меншість викликає відчутніші когнітивні зусилля, ніж більшість, зумовлює виникнення багатьох альтернатив. Крім того, наявність іншої позиції суттєво підвищує вірогідність вироблення індивідом і групою нових креативних (творчих) підходів, оригінальних, прогресивніших суджень і рішень.

Оскільки в реальному житті вплив більшості і меншості існує у єдності, то для побудови цілісної концепції функціонування малої групи ці впливи доцільно розглядати як динамічну систему, в якій вплив більшості виконує для групи роль стабілізуючого механізму, оскільки об'єднані у ній індивіди є запорукою існування групи як цілісності на певний момент розвитку. Водночас високий рівень конформності індивідів у групі, відсутність меншості, яка не поділяє загальної позиції, може спричинити застій, надмірне підвищення конформності. Меншість, порушуючи своїми поглядами і діями цю рівновагу, якщо не забезпечить відповідні зміни, то, принаймні, запропонує різноманітні варіанти розв'язання проблеми.

71. Міжгрупові відносини — сукупність соціально-психологічних явищ, які характеризують суб'єктивне відображення зв'язків міжсоціальними групами, а також зумовлений ними спосіб взаємодії спільностей. Одним із перших розпочав експериментальні дослідження міжгрупових відносин Музафер Шериф, який виходив із припущень, що міжгрупові установки і поведінка індивідів відтворюють об'єктивні інтереси їх групи стосовно інших ггіуп. Якщо інтереси є конфліктними, це загострює суперництво між групами, яке може спричинити різноманітні непорозуміння і відкриту ворожість. Якщо інтереси груп збігаються, це сприяє формуванню дружніх установок до чужої групи, адекватна реакція на які, як правило, приносить позитивний результат.  Роботи М. Шерифа започаткували новий підхід у дослідженні міжгрупових відносин. Якщо раніше джерела міжгрупової ворожнечі чи співробітництва дослідники шукали в індивідуальних мотиваційних чинниках, то відтоді зосереджувалися на параметрах міжгрупової взаємодії безвідносно до індивідуальних мотиваційних структур. Саме у міжгруповій взаємодії проявляються міжгрупова ворожнеча, співробітництво, внутрігруповий фаворитизм.

   Внутрігруповий фаворитизм (лат. favor — прихильність) — тенденція сприяти членам своєї групи на противагу інтересам іншої.

   Симптоми внутрігрупового фаворитизму простежуються як у процесах соціального сприймання, так і в зовнішній поведінці індивідів під час соціальної взаємодії.

Міжгрупова дискримінація (лат. discriminatio — розділення, розрізнення) — відмінності в оціненні своєї і чужої групи на користь своєї.

   Феномени внутрігрупового фаворитизму та міжгрупової дискримінації Г. Теджфел вважав результатом серії когнітивних процесів, пов'язаних із встановленням подібності та відмінностей між представниками різних соціальних груп. Такими процесами є: — соціальна категоризація (упорядкування індивідом свого соціального оточення шляхом розподілу соціальних об'єктів на групи за значущими для нього критеріями); — соціальна ідентифікація (віднесення індивідом себе до конкретних соціальних категорій, суб'єктивне переживання ним своєї групової соціальної належності); — соціальне порівняння (співвіднесення якісних ознак різних соціальних груп, результатом якого є встановлення відмінностей між ними).    В аналізі цих процесів, за Г. Теджфелом, і полягає соціально-психологічний аспект вивчення міжгрупових відносин, адже галузь міжгрупових відносин належить до когнітивної сфери.    За його висновками, причина міжгрупової дискримінації криється не в характері взаємодії, а в усвідомленні належності до своєї групи, наслідком чого є прояв ворожості щодо осіб іншої групи.

Міжгрупове сприймання — процеси соціальної перцепції, у яких суб'єктом і об'єктом сприймання є соціальні групи, спільності.

   Міжгрупове сприймання інтерпретується з точки зору конкретного змісту спільної діяльності різних груп.    Розроблення проблеми міжгрупових відносин у межах діяльнісного підходу не тільки констатує те, що соціальні відносини лише за певних умов можуть сприяти розвитку міжгрупової дискримінації, а визначає засіб подолання цієї дискримінації, вважаючи ним спільну діяльність груп.

73. Упередження як установка, що перешкоджає адекватному сприйманню повідомлення чи дії, підсилює деструктивну взаємодію. Зазвичай людина не усвідомлює чи не бажає усвідомлювати, що вона упереджено ставиться до партнера і розглядає своє ставлення до нього як наслідок об'єктивної оцінки певних фактів або вчинків. Нерідко упередження використовується індивідом для виправдання власних дій стосовно іншого індивіда. Людина, котра перебуває під впливом упередження, може свідомо засуджувати іншу особу, невиправдано негативно до неї ставитися. Йдеться про те, що до того, хто не подобається, індивід допускає й застосовує дискримінацію (невиправдано негативну поведінку) або в крайніх проявах —расизм (індивідуальна упереджена установка й дискримінаційна поведінка стосовно людей певної раси) чи сексизм (індивідуальна упереджена установка й дискримінаційна.поведінка стосовно представників тієї чи іншої статі). Отож упередження й дискримінація йдуть поруч і взаємно підтримуються: дискримінація підтримує упереджене ставлення, а упередження схвалює дискримінацію. Соціальні джерела упереджень криються в безпосередній міжособистісній взаємодії. Зокрема, управлінська взаємодія створює основу для упереджень, адже нерідко керівники вважають своїх колег чи підлеглих більш безвідповідальними, лінивими, аніж ті є насправді. Доведено, що упереджена установка сильніша в тих осіб, які мають невисокий соціальний статус або чиє становище різко погіршилося. Нерівний статус також сприяє упередженому ставленню до іншого. Фрустрація, агресія, авторитаризм посилюють упереджене ставлення до партнера зі взаємодії. Навіть сам процес мислення (категоризація, узагальнення, спрощення тощо) спричинює упередження. Хоча боротися з упередженнями важко, адже проти них не діють прості засоби, все ж таки з метою послаблення упередженого ставлення до іншого партнера зі взаємодії психологи пропонують застосовувати певні протидії: створення ситуації співробітництва на противагу дискримінації; поліпшення умов для зрівняння статусу; пропаганда соціокультурних моделей міжстатевої і міжрасової гармонії та ін.

Лицемірство, обман, неправда, брехня, егоїзм є особистісними рисами людини, котрі слугують основою деструктивної взаємодії і водночас формами такої взаємодії. Вони зумовлюють поведінку індивіда, спрямовану на отримання особистісної вигоди за рахунок інтересів іншої особи.

74/ Упередження як установка, що перешкоджає адекватному сприйманню повідомлення чи дії, підсилює деструктивну взаємодію. Зазвичай людина не усвідомлює чи не бажає усвідомлювати, що вона упереджено ставиться до партнера і розглядає своє ставлення до нього як наслідок об'єктивної оцінки певних фактів або вчинків. Нерідко упередження використовується індивідом для виправдання власних дій стосовно іншого індивіда. Людина, котра перебуває під впливом упередження, може свідомо засуджувати іншу особу, невиправдано негативно до неї ставитися. Соціальні джерела упереджень криються в безпосередній міжособистісній взаємодії. Зокрема, управлінська взаємодія створює основу для упереджень, адже нерідко керівники вважають своїх колег чи підлеглих більш безвідповідальними, лінивими, аніж ті є насправді. Доведено, що упереджена установка сильніша в тих осіб, які мають невисокий соціальний статус або чиє становище різко погіршилося. Нерівний статус також сприяє упередженому ставленню до іншого. Фрустрація, агресія, авторитаризм посилюють упереджене ставлення до партнера зі взаємодії. Навіть сам процес мислення (категоризація, узагальнення, спрощення тощо) спричинює упередження. Хоча боротися з упередженнями важко, адже проти них не діють прості засоби, все ж таки з метою послаблення упередженого ставлення до іншого партнера зі взаємодії психологи пропонують застосовувати певні протидії: створення ситуації співробітництва на противагу дискримінації; поліпшення умов для зрівняння статусу; пропаганда соціокультурних моделей міжстатевої і міжрасової гармонії та ін.

75. Упередження - це установка, тобто це готовність діяти певним чином на підставі певного поєднання почуттів, переконань.  Нерідко упередження використовується індивідом для виправдання своїх дій стосовно іншого індивіда. Упереджена людина може свідомо засуджувати іншу чи негативно до неї ставитися. Упередження і дискримінація взаємопов'язані: дискримінація підтримує упереджене ставлення, а упередження схвалює дискримінацію. Соціальним джерелом упереджень є міжособистісна взаємодія. Наприклад, основою упереджень в управлінській взаємодії є думки керівників, що їх колеги, підлеглі безвідповідальніші й лінивіші, ніж ті є насправді. Упереджена установка сильніша в осіб з невисоким соціальним статусом або чиє становище різко погіршилося. Боротися з упередженнями важко, вони не піддаються простим засобам профілактики. З метою протидії їм психологи радять орієнтуватися на ситуації співробітництва, зрівняння статусу; пропагувати соціокультурні моделі міжстатевої і міжрасової гармонії та ін.    Обман, неправда, егоїзм є особистісними рисами людини, що породжують деструктивну взаємодію, і формами такої взаємодії. Вони зумовлюють поведінку індивіда, спрямовану на отримання особистісної вигоди за рахунок інтересів інших осіб.    Обман. У взаємодії він проявляється як намагання приховати правду, переслідуючи корисні наміри.

   Обман — свідоме намагання людини створити у партнера хибне, неправдиве, удаване уявлення про предмет обговорення.   Егоїзм. Часто він є основою деструктивного спілкування. У міжособистісних взаєминах егоїстична людина висуває на передній план свої інтереси, мету взаємодії на шкоду інтересам співрозмовника.        Егоїзм (франц. egoisme, від лат. ego — я) — ціннісна орієнтація суб'єкта, яка зумовлює домінування в його взаємодії з іншими особистих інтересів і потреб безвідносно до інтересів партнера по спілкуванню.    Егоїзм не є нейтрально індиферентною особистісною властивістю, він має наступальний, агресивний, мстивий і винахідливий характер. Егоїстичні люди не здатні до конструктивної взаємодії, оскільки наділені особистісними рисами, котрі перетворюють міжособистісні контакти на деструктивні відносини, що супроводжуються приниженнями, стражданнями, ускладненнями.

76. конфліктологія - інтегративна міждисциплінарна наука, у якій суттєве місце займають психологічні знання та методи. З іншого боку, у різних галузях психології та у професійній психологічній діяльності важливе значення мають психологічні проблеми та аналіз конфліктів, особливості конфліктного реагування та поведінки у конфліктах, продуктивне перетворення та подолання, а також конструктивне розв'язання конфліктів.

Конфліктологія - це відносно нова та специфічна галузь наукових знань, яка вивчає теорію та практику попередження і розв'язання конфліктів. її знання можна вважати одним із способів гармонізації людських стосунків.

Як об'єкт конфліктології визначають конфлікти різного рівня - зооконфлікти, внутрішньоособистісні, соціальні конфлікти (міжособистісні, міжгрупові, міждержавні).

Предметом конфліктології як інтегративної галузі наукових знань є загальні закономірності виникнення, розвитку і розв'язання конфліктів, а також основні принципи, способи та прийоми діяльності щодо конфліктів, тобто керування конфліктами.

Предметом вивчення загальної конфліктології є природа виникнення та розвитку конфліктної ситуації, вимірювання ступеня розвитку конфлікту, можливі шляхи цілеспрямованого впливу на конфліктну ситуацію. Конфлікт — це зіткнення протилежних інтересів, поглядів; крайнє заго­стрення суперечностей, яке призводить до ускладнень або гострої боротьби. конфлікт — це випадок загострення соціальних суперечно­стей, який виражається у зіткненні соціальних спільнот — класів, націй, дер­жав, соціальних груп, соціальних інститутів та ін., що зумовлено протилеж­ністю або суттєвими відмінностями їх інтересів, мети, тенденцій розвитку.

Виходячи з того, що найбільш поширеним підходом є визначення конф­лікту через соціальні суперечності, в науковій літературі склалося також по­няття соціального конфлікту. Соціальний конфлікт — це така суперечність, в якій два або більше суб´єктів активно шукають можливість завадити один одному в досягненні певної мети, намагаються запобігти задоволенню інте­ресів суперника, змінити його погляди або соціальні позиції.

Щодо класифікації конфліктів за різними підставами, виходячи з наяв­них поглядів, слід визначити такі види.

1. Системний. Такий конфлікт відбувається в результаті загострення внутрішніх суперечностей, характерних для будь-якої соціальної системи.

2. За сферами прояву. Цей підхід базується на виділенні суб´єктів кон­фліктів і сфер життєдіяльності суспільства, де можуть виявлятися конфлік­ти. За цими ознаками конфлікти поділяють на економічні, політичні, міжна­ціональні, культурні, соціальні тощо.

3. За ступенем гостроти. На цій підставі виділяють агоністичні (примиримі) та антагоністичні (непримиримі) конфлікти. Упущені можливості розв´язання агоністичних конфліктів часом зумовлюють їх перехід у хронічну форму і навіть переростання в антагоністичні.

4. За іншими ознаками виділяють юридичні, побутові, матеріальні, ду­ховні та ін., коли в основі класифікації можуть лежати кількість учасників, мотивація вчинків, ступінь урегульованості відносин, ресурси тощо. 

77/ За своєю природою конфлікт є соціальним явищем, породженим особливостями суспільного життя, соціальних систем, зіткненням, протиборством суб'єктів соціуму. Стан конфлікту — далеко не рідкісне явище. Конфліктна поведінка має певні принципи, стратегії, тактики. Серед головних принципів визначають концентрацію, координацію сил, нанесення удару по найвразливіших зонах суперника, економію сил та часу тощо. Тактика поведінки у конфліктній ситуації може бути жорсткою, нейтральною, м'якою. У практичній реалізації вона передбачає:

— фізичне насильство, що має своїм наслідком винищення матерільних цінностей, блокування чужої діяльності, наругу над особистістю, а інколи і вбивство;

— психологічне насильство (образи, зневагу, дискримінаційні заходи, негативну оцінку особистості, приниження, брутальність тощо);

— захоплення та утримання об'єкта конфлікту; найчастіше це відбувається тоді, коли сторони борються за матеріальний об'єкт;

— тиск (накази, погрози, шантаж, компромат, ультиматуми);

— демонстраційні дії (публічні висловлювання, скарги, суїцидальні спроби, голодування, пікетування);

Найпоширенішими засобами вирішення конфлікту є:

— усунення причин конфлікту, подолання образу «ворога», що склався у конфліктуючих сторін;

— зміна вимог однієї зі сторін, коли опонент іде на певні поступки. Інколи обидві сторони погоджуються на компроміс у зв'язку з виснаженням ресурсів, втручанням третьої сторони;

— боротьба, яка передбачає перемогу однієї зі сторін;

— консенсус, який є згодою значної більшості учасників конфлікту щодо його головних питань. Консенсус може бути основним (відображує ступінь єдності цілей та цінностей), процедурним (встановлює правила дій), на рівні відношення до політики, влади, керівництва. Часто конфліктуючі сторони різко обмежують можливості вирішення конфлікту шляхом консенсусу.

Вирішення конфлікту є однією з форм подолання конфліктної ситуації. З-поміж інших часто використовуються:

— урегулювання конфлікту — відрізняється відвирішення тим, що в усуненні протиріч між конфліктантами бере участь третя сторона;

— затухання конфлікту — тимчасове припинення протидії при збереженні напруги та протиріччя, заякого конфлікт набуває прихованої форми; відбувається внаслідок втрати мотиву до боротьби, зниження значущості цілі, переорієнтації мотивації конфліктантів, виснаження ресурсів;

— переростання в інший конфлікт — настає, коли у відносинах сторін виникає нове, більш значуще протиріччя;

— усунення конфлікту — полягає у ліквідації його структурних елементів за допомогою припинення на тривалий час взаємодії опонентів, усунення об'єкта конфлікту, подолання дефіциту об'єкта конфлікту, вилучення з конфліктної ситуації одного з конфліктантів.

78. Соціальні дилеми є однією з причин конфліктів [1]. Сутність їх полягає в тому, що коли індивідуально вигідні стратегії поведінки ведуть до колективного програшу, то постає питання, як поєднати благополуччя індивідів і благополуччя усього суспільства в цілому. Для з’ясування цього питання було здійснено багато досліджень. Найпопулярнішою в експериментальному плані стала лабораторна гра, яка дістала назву „дилема в’язня”. В ній йдеться про двох підозрюваних, яких поодинці допитує прокурор. Ув’язнені мають таку інформацію: якщо вони обидва зізнаються, то їх помірно покарають; якщо обидва не зізнаються, то їх можуть випустити, або покарання буде незначним; якщо вони діятимуть по-різному, то того, хто зізнається, звільнять, а того, хто не зізнається, покарають максимально. Відтак підозрювані потрапляють в соціальну і психологічну пастку. Постають питання: яку стратегію обрати, як прорахувати свої кроки і при цьому врахувати поведінку партнера, чи йти на співпрацю, чи довіряти одне одному? Такі дилеми можуть бути згубними для багатьох. За характером виграшів ігри діляться на: ігри з нульовою сумою (загальний капітал всіх гравців не міняється, а перерозподіляється між гравцями; сума виграшів всіх гравців дорівнює нулю та ігри з ненульовою сумою. За виглядом функцій виграшу ігри діляться на: матричні, біматричні, безперервні, опуклі і ін. Біматрична гра – це кінцева гра двох гравців з ненульовою сумою, в якій виграші кожного гравця задаються матрицями окремо для відповідного гравця (у кожній матриці рядок відповідає стратегії гравця 1, стовпець – стратегії гравця 2, на перетині рядка і стовпця в першій матриці знаходиться виграш гравця 1, в другій матриці  – виграш гравця.

79. Вирішення соціальних дилем можливо декількома способами. Одним з них є схилити людей до співробітництва заради їх взаєм-ної вигоди в ситуаціях, які є соціальними пастками. Дослідження лабораторних дилем виявили декілька способів забезпечення співро-бітництва. По-перше, це – регулювання. Закони і угоди, які прий-маються в суспільстві – це регулювання процесу взаємодії в ситуа-ціях соціальних дилем. Існує й інший спосіб вирішення соціальних дилем: зменшення розмірів групи. В маленьких спільнотах кожна людина відчуває себе більш відповідальною і ефективною, більшою мірою ідентифікує свій успіх з успіхом групи. Будь-які обставини, завдяки яким у людей виникає “ми-відчуття”, сприяють співробітництву. Також саме в ма-лих, а не у великих групах індивіди частіше всього схильні не переви-щувати ту долю ресурсів, яка їм може належати.  М.Шериф, з його відомими експериментами, у яких міжгруповий конфлікт створювався у реальних умовах людської взаємодії. Цілком закономірно, що саме міжгрупові конфлікти стали об'єктом уваги багатьох дослідників. Вони охоплюють значну кількість учасників, відзначаються масштабністю, у тому числі і руйнівної їх сили. До них належать різні види соціальних, расових, етнічних та інших конфліктів, що вимагають пошуку практичних шляхів свого вирішення. Загальна схема експериментів Шерифа (з варіаціями в різних серіях) полягала в наступному. У літньому таборі група незнайомих між собою хлопчиків-підлітків (від 11 до 14 років) поділялася на дві підгрупи, у кожній з яких йшло своє життя. Перебуваючи у таборі, хлопчики здружилися між собою, утворивши дві згуртовані групи. Після цього створювалась конкурентна ситуація: змагання, у якому одна з груп оголошувалась такою, що програла, інша -- переможницею. Це викликало конфлікт між групами. Таким чином був зроблений висновок, що конфлікт є породженням об'єктивної конкурентної ситуації.

Недоліки ситуаційного підходу:

* невиправдані спроби перенести лабораторні дані на процеси поведінки і взаємодії людей у реальних умовах людського існування;

* редукція конфлікту до поведінкової реакції, за межами розгляду залишився зміст людських переживань, мотивів, уявлень про те, що відбувається -- саме те, що найбільше цікавить психологію та становить психологічну сутність людських конфліктів;

* індивідуально-психологічні особливості учасників конфлікту відіграють другорядну роль і розкриваються у виборі тієї чи іншої стратегії подолання конфлікту (компромісу, суперництва, співпраці тощо), однак фундаментальною залишається залежність поведінки та реагування від зовнішніх умов ситуації, яку біхевіористи зводять до поняття стимулу.

Переваги:

* завдяки ситуаційним підходам сучасна наука одержала найбагатший емпіричний матеріал щодо конфліктної проблематики;

* розширилось розуміння конфлікту за межі поданого у психоаналізі тлумачення конфлікту як винятк

Ово інтрапсихічного за походженням феномену. На основі неадекватно завищеної самооцінки у людини виникає неправильне уявлення про себе, ідеалізований образ власної особистості і можливостей, своєї цінності для навколишніх, для загальної справи. В таких випадках людина ігнорує невдачі заради збереження звичної високої оцінки самого себе, своїх вчинків і справ. Відбувається гостре емоційне “відштовхування” усього, що порушує уявлення про себе. Сприйняття реальної дійсності спотворюється, ставлення до неї стає неадекватним – чисто емоційним. Раціональне зерно оцінки випадає повністю. Тому справедливе зауваження починає сприйматися як причіпка, а об’єктивна оцінка результатів роботи – як несправедливо занижена. Неуспіх оцінюється як наслідок чийогось підступу або несприятливо сформованих обставин, в жодній мірі не залежних від дій самої особистості.

80. Коопера́ція (лат. cooperatio) — форма організації економічної діяльності людей і організацій, для спільного досягнення загальних цілей або задоволення потреб. Використовується також для позначення характеру економічних та політичних взаємин.

Кооперація є системою, що складається з кооперативів та їх об'єднань, мета якої - сприяння членам кооперації у сферівиробництва, торгівлі і фінансів.

Кооперація розглядається, як третій сектор економіки, разом із приватним (індивідуальним) і державним (централізованим)секторами економіки (народного господарства). У ринковій економіці виступає в якості «третьої сили» або «третьої альтернативи» приватному і державному підприємництву^[1].

Кооперація об'єднує в собі економічну діяльність і суспільний рух. Комуніка́ція (від лат. communicatio — єдність, передача, з'єднання, повідомлення, пов'язаного з дієсловом лат. communico — роблю спільним, повідомляю, з'єдную, похідним від лат. communis — спільний) — це процес обміну інформацією (фактами,ідеями, поглядами, емоціями тощо) між двома або більше особами. Для здійснення процесу комунікації необхідні, принаймні, 4 умови:

• наявність щонайменше двох осіб: відправника – особи, яка генерує інформацію, що призначена для передачі; та одержувача – особи, для якої призначена інформація, що передається.

• наявність повідомлення, тобто закодованої за допомогою будь-яких символів інформації, призначеної для передачі;

• наявність каналу комунікації, тобто засобу, за допомогою якого передається інформація;

• наявність зворотного зв’язку, тобто процесу передачі повідомлення у зворотному напрямку: від одержувача до відправника. Таке повідомлення містить інформацію про ступінь сприйняття й зрозумілості отриманого повідомлення.^[

Политика умиротворения — политика, основанная на уступках и потаканиях агрессору. Состоит в урегулировании искусственно разжигаемых государством-агрессором международных споров и разрешения конфликтов посредством сдачи стороне, ведущей агрессивную политику, второстепенных и малозначимых, с точки зрения авторов этой доктрины, позиций и вопросов.

81. Правосуддя – це державна діяльність, яку проводить суд шляхом розгляду й вирішення у судових засіданнях у особливій, установленій законом процесуальній формі, цивільних, кримінальних, господарських і адміністративних справ.     Правосуддю відводиться головне місце у здійсненні правоохоронної діяльності, що пов’язано з тими завданнями, які покладає на правосуддя як основну форму реалізації судової влади держава. Соціальні підходи до судової діяльності не стоять на місті і весь час розвиваються однією з сучасних світових тенденцій такого підходу до розвитку судових систем є розширення поняття гуманізації правосуддя. Подібне розширення стосується всіх аспектів судової діяльності. Перш, за все, нові акценти вносяться в розуміння самого правосуддя. Вон6о все більше розглядається як засіб змінити існуючий соціальний і правовий стан речей. Сам злочин все більше трактується не тільки як порушення закону, а в першу чергу як насильство над людьми. Критерієм правосуддя оголошується досягнутий його результат дуже важливим є фокусування при розгляді справ на сутності закону і на об'єднуючій ролі правосуддя. Що стосується потерпілого і відповідачі, то в центрі уваги ставляться потреби потерпілого і перетворення в норму відшкодування його втрат. Обов`язковою вважається участь відповідача у відшкодуванні втрат потерпілого, заохочується його каяття і прощення в разі повного відшкодування втрат.

Не всі ці підходи можна вважати як безумовні , але вони є значущими з точки зору соціології правосуддя, оскільки виявляють тенденції його розвитку в умовах гуманізації суспільних відносин в цілому.

82. Самотність — соціально-психологічне явище, емоційний стан людини,

пов'язане з відсутністю близьких, позитивних емоційних зв'язків з людьми та зі

страхом їх втрати в результаті вимушеної або наявної психологічної причини

соціальної ізоляції. Є різні типи самотності: самотність, як якесь невизначене

почуття, що не зовсім правильно, свого роду якусь душевну порожнечу, або

самотність, як дуже сильну душевний біль. Один тип самотності може бути

викликаний втратою ближньої тобі людини, інший коли ти відділений від

коханої людини.

Почуття самотності може гостро виявлятися в певні вікові періоди

соціального становлення людини. Наприклад, в підлітковому віці, коли

відбувається формування особистості і ставлення до себе супроводжується

негативними емоціями: почуття злості, печалі, глибокого нещастя, уникнення

соціальних контактів, підозрілість, імпульсивність, страх, занепокоєння. Однією з можливих реакцій, яка супроводжується посиленням тривоги, може

бути безпорадність. Люди, що відчувають самотність в похилому віці,

песимістичні, викликають почуття жалісності до себе, вважають своє життя

безглуздим. Також вдівство, розлучення, розрив особистих стосунків – це

соціальні причини самотності, повної або часткової ізоляції. Деякі соціальні

психологи визначають самотність як властивість особистості. Зазначимо, що це

характерно здебільшого для творчих особистостей. Наприклад, А. Маслоу

називає їх особистостями, що самоактуалізуються. Їх прагнення до

самовідстороненості пов'язане з деякими особливостями: на це може впливати

уявлення про те, якими мають бути стосунки між людьми. В той час як одні

люди можуть мати сильну потребу у спілкуванні, інші можуть зовсім не

відчувати такої потреби і, як наслідок, не відчувати своєї самотності. Такими,

як правило, є крупні бізнесмени, менеджери, історичні, суспільні діячі. Вони

легко переносять самотність і виявляють незалежність, відстоюючи свої

принципи, бо, щоб досягти успіху в творчій діяльності, їм вщент потрібна

відстороненість.

Взаємини людей у соціальному середовищі виявляються через

спілкування. Дефіцит спілкування сприяє появі проблеми самотності.

83. Когнітивна психотерапія зосереджена на свідомих мисленнєвих детермінантах людських дій і вчинків. На противагу несвідомому як провідному об'єктові психоаналітичного впливу вона працює зі свідомістю, але не так, як гештальттерапія. Гештальтист навчає усвідомлення відчуттів та емоцій, а когнітивний терапевт стимулює свідомий розгляд і осмислення особистісної активності, навчає думати і приймати правильні рішення на основі всебічно проаналізованої інформації з навколишнього середовища. Вона опирається передовсім на силу свідомого розуму і здорового глузду. її ефективність залежить від того, наскільки ця сила насправді потужна. Для застосування когнітивної психотерапії необхідні навички самоспостереження (інтроспекції), добре розвинуте логічне мислення, схильність до абстрактного розгляду конкретних життєвих ситуацій. Однак навіть дуже ефективний психотерапевт когнітивного напряму мало допоможе клієнтові, який має проблеми з абстрагуванням та узагальненням, не любить багато роздумувати. Тренінгова модель. Клієнт домовляється з терапевтом щодо бажаних змін у своїй поведінці. При цьому відносини між ними не відіграють істотної ролі, не ставиться завдання змінити емоційно-ціннісну сутність особистості, скарги клієнта не розглядаються як вираження його проблем. Під керівництвом терапевта здійснюється тренування певних умінь і навичок, необхідних у складних життєвих ситуаціях. Таку діяльність кваліфікують як соціально-психологічний тренінг (СПТ). Вона розвинулась в окрему галузь практичної психології (і окрему навчальну дисципліну) та має багато видів: тренінг спілкування, тренінг креативності, тренінг професійної ефективності, тренінг жіночої привабливості тощо. Тому СПТ, як і поведінковий підхід загалом, навряд чи можна зарахувати до психотерапії.

У когнітивної терапії значний автопсихотерапевтич-ний потенціал, вона придатна для всіх, хто схильний аналізувати свої думки, відчуття і поведінку. Кваліфікований когнітивний терапевт не тільки навчає клієнта раціонального аналізу власних дій, думок і уявлень про реальність, що стали основою вчинків, а й пояснює, що цей процес не варто розглядати як "раціоналізацію" або "психологічний захист".