§ 10. Українська мова серед інших слов'янських мов

Усі слов'янські мови вийшли з одного джерела — пра­слов'янської (або спільнослов'янської) мови-основи, що існувала у вигляді близькоспоріднених слов'янських племін­них діалектів приблизно з середини III тисячоліття до н. є.

Таблиця 1

Укр.	Рос.	Болг.	Серб.-хорв.	Чеськ.	Польськ.
СИН овес	сын овес	син овес	син овас	syn oves	syn owies
чотири косити	четыре косить	четири кося	четири косити	ctyri kositi	cztery kosic'
я	я	аз	а	ja	ja

до V ст. н. е. Результатом цього є наявність у сучасних слов'янських мовах великої кількості спільних рис і явищ. Зокрема, у словниковому складі слов'янських мов спостері­гаємо багато спільних слів (табл. 1).

Усі слов'янські мови входять до складу індоєвропейської сім'ї споріднених мов. Слов'янські мови поділяються на три групи:

Східнослов'янська — російська, українська, білоруська (СРСР).

18.

Західнослов'янська — польська (Польща), чеська, словаць­ка (Чехословаччина), верхньолужицька і нижньолужицька

(НДР).

Південнослов'янська — болгарська (Болгарія), сербохор­ватська, словенська (Югославія), македонська (Болгарія, Югославія).

Для кожної з цих груп характерні певні мовні особливості. Наприклад, східнослов'янським мовам властива така фоне­тична риса, як повноголосся: звукосполучення оро, оло, єре, еле, яким у західнослов'янських мовах відповідають ро, ло, ре, ле, а в південнослов'янських — ра, ла, ре, ле. Порів­няймо:

східнослов' янська	західнослов' янська	південнослов янська
(українська)	(польська)	(болгарська)
борода	broda	брада
голова	giowa	глава
молоко	mleko	мл я ко злато
золото	zloto
берег	brzeg	брег
береза	bzoza	бреза

Найбільш близькі між собою у лексиці, фонетиці, гра­матиці східнослов'янські мови. Це пояснюється тим, що схід­нослов'янські мови вийшли з одного безпосереднього дже­рела — давньоруської мови епохи Київської Русі і сформу­валися на базі її територіальних діалектів.

За кількістю мовців серед слов'янських мов перше місце посідає російська мова, а друге — українська. У Радянсь­кому Союзі українська мова також посідає друге місце.

§11. Становлення і розвиток української літературної мови в дожовтневий час

Літературна мова — це вироблена й унормована форма загальнонародної мови, якою користуються у державних і громадських установах, науці, освіті, техніці, газетах і журналах, театрі, кіно, на радіо і телебаченні. Літературна мова обслуговує всі сфери суспільної діяльності людей, тому вона має багатий і різноманітний словниковий склад, розвинену¹ систему синтаксичних конструкцій, розгалужені структурно-функціональні та емоційно-експресивні стилі; во­на унормована в усіх своїх складниках. Усе це створено зусиллями багатьох поколінь протягом тривалого історичного розвитку суспільства, його матеріальної і духовної культури.

19.

Не слід ототожнювати поняття «національна мова» і «літературна мова». Національна мова охоплює літературну мову, різні місцеві (територіальні) діалекти, професійні і соціальні жаргони, суто розмовну лексику. Літературна мова є вищою формою національної мови.

Сучасна українська літературна мова склалася протягом тривалого історичного розвитку.

У другій половині XVII ст. на Україні, що добровільно увійшла до складу Російської держави, розвиваються капіта­лістичні відносини. Цей процес супроводить ся формуванням української нації. Як зазначав В. І. Ленін, для перемоги капіталізму над феодалізмом «потрібне державне об'єднання територій з населенням, що говорить однією мовою, при усуненні всяких перешкод розвиткові цієї мови і закріплен­ню її в літературі» \ Саме у зв'язку з цим і відбувається становлення української літературної мови на народній основі.

Українська літературна мова формувалася на основі

середньонаддніпрянських говорів, які раніше від інших і шир­ше закріплювалися в художніх творах і науковій літературі. Так, О. П. Павловський написав першу українську грама­тику на фактичному матеріалі саме цих говорів (1805 p.).

Значну роль у формуванні нової української літературної мови на живій народній основі відіграв І. П. Котляревсь­кий — автор перших великих художніх творів українською мовою («Енеїда», «Наталка Полтавка»). Він широко викорис­тав народно розмовні багатства полтавських говорів і фоль­клору. В першій половині XIX ст. вийшли перші збірки українських народних пісень, записаних з народних уст, різноманітні за жанром і формою художні твори українсь-¹ ких письменників (Г. Ф. Квітки-Основ'яненка, П. П. Гулака-Артемовського, Є. П. Гребінки, Л. І. Боровиковського, «Ру­салка Дністровая» Я. Головацького, М. Шашкевича, І. Ваги-левича).

Процес становлення української літературної мови на живій народній основі завершив великий поет, мислитель і непримиренний борець проти гнобителів трудового народу —■ Тарас Григорович Шевченко. Він став основоположником нової української літературної мови.

Т. Г. Шевченко гостро і сміливо виступав проти царизму, боровся за соціальне і національне визволення українського народу. Взявши українську народну мову за основну, Т. Г. Шев­ченко поєднав її різнотипні стильові засоби в єдину чітку

20.

мовностилістичну систему з книжними, фольклорними та іншомовними елементами. Внаслідок цього українська літе­ратурна мова стала придатною для висловлювання найсклад­ніших думок і найтонших почуттів. Великий Кобзар відкрив перед українською літературною мовою необмежені перс­пективи дальшого розвитку. Продовжувачі його славних традицій Панас Мирний, Леся Українка, Іван Франко, Ми­хайло Коцюбинський творчо розвивали і збагачували рідну мову. Провідні діячі української науки другої половини XIX — початку XX ст. Б. Грінченко, К. Михальчук, А. Крим­ський науково розробляли українську літературну мову — укладали граматики, словники, визначали її правописні нор­ми. Усі вони боролися за надання українському народові права вільно користуватися рідною мовою. Пліч-о-пліч з ви­датними діячами української науки, культури і літерату­ри в цій боротьбі йшли російські революціонери-демократи, письменники, вчені.