5. Торгівельні представництва

        Торговельні представництва (місії) – це зарубіжні органи зовнішніх зносин, які на території держави перебування представляють та захищають інтереси своєї держави у сфері зовнішньоекономічної діяльності.

        На діяльність торговельного представництва (місії) поширюється дія Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р., оскільки вони розглядаються як структурний підрозділ дипломатичного представництва. Порядок організації та компетенція торговельного представництва (місії) визначається національним законодавством акредитуючої держави, зокрема Законами України “Про дипломатичну службу” та “Про дипломатичні ранги України”, Положенням про дипломатичне представництво України за кордоном, а також Положенням про торговельно-економічну місії у складі дипломатичного представництва України за кордоном, затвердженим Указом Президента України від 30.04.1994 р. № 200/94.

        Торговельне представництво (місія) виконує такі функції:

· представництво інтересів держави в галузі зовнішньоекономічної діяльності та сприяння розвитку торговельних відносин із зарубіжними країнами;

· вивчення загального стану економіки держави перебування та її ринків;

· видача дозволів на здійснення зовнішньоекономічної діяльності на території держави перебування, якщо видача таких дозволів передбачена законодавством держави перебування чи акредитуючої держави;

· інформування держави перебування та її суб’єктів господарювання про умови та особливості господарської діяльності в акредитуючій державі;

· затвердження та реєстрація укладених зовнішньоекономічних угод у встановленому порядку;

· здійснення зовнішньоекономічних операцій та угод тощо.

        Торговельно-економічні місії України знаходяться у подвійному підпорядкуванні. Ці місії входять до складу дипломатичного представництва і організаційно підпорядковуються МЗС України, а функціонально – Міністерству економіки та з питань європейської інтеграції України.

        Торговельно-економічну місію очолює її керівник, який за посадою є радником-посланником або радником відповідного представництва (посольства). Керівник торговельно-економічної місії призначається на посаду та звільняється з посади Кабінетом Міністрів України за поданням Мінекономіки та погодженням з МЗС України. Кандидатура для призначення на посаду керівника торговельно-економічної місії попередньо погоджується з Президентом України. Керівник торговельно-економічної місії несе персональну відповідальність за виконання покладених на торговельно-економічну місію завдань і функцій. Заступник керівника торговельно-економічної місії призначається на посаду та звільняється з посади Міністром економіки України за погодженням з Міністерством закордонних справ України. Інші співробітники торговельно-економічної місії призначаються Міністром економіки України.

        Якщо торговельне представництво (місія) в межах встановлених повноважень укладає зовнішньоекономічні договори (контракти), то права та обов’язки за цими договорами (контрактами), так само як і відповідальність за їх виконання, несе відповідна держава.

       6. Представництва держав у міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях

        Правовий статус представництв держав у міжнародних міжурядових організаціях універсального характеру (ООН, МАГАТЕ тощо) та на скликаних цими організаціями конференціях визначається Віденською конвенцією про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру 1975 р., установчими документами цих організацій, зокрема Статутом ООН 1945 р. та Статутом МАГАТЕ 1956 р., а також міжнародними договорами, безпосередньо спрямованими на врегулювання питань дипломатичних відносин держав та міжнародних організацій, наприклад, Конвенцією про привілеї та імунітети Об’єднаних Націй 1946 р., Конвенцією про привілеї та імунітети спеціалізованих установ ООН 1947 р., Угодою про привілеї та імунітети МАГАТЕ 1959 р. і т.п.

        Держави, які є членами міжнародної організації, можуть утворювати постійні представництва при міжнародних організаціях, делегації для участі у роботі органу міжнародної організації та делегації для участі у проведенні міжнародної конференції, що скликається цією організацією. Держави, які не є членами міжнародної організації, відповідно можуть призначати постійну місію спостерігача, делегацію спостерігача в органі та делегацію спостерігача на конференції.

        Виділяються наступні функції постійного представництва держави у міжнародній організації:

· забезпечення представництва надсилаючої держави при міжнародній організації;

· забезпечення участі надсилаючої держави у діяльності міжнародної організації;

· підтримання зв’язків між надсилаючою державою та міжнародною організацією;

· захист інтересів надсилаючої держави у відносинах з міжнародною організацією;

· ведення переговорів з міжнародною організацією та в її межах;

· з’ясування діяльності міжнародної організації та повідомлення про неї уряду надсилаючої держави;

· сприяння співробітництву з міжнародною організацією та іншими державами в її межах.

        Штат постійного представництва держави при міжнародній організації або надісланої нею делегації може включати голову представництва (делегації), дипломатичний, адміністративно-технічний та обслуговуючий персонал. Надсилаюча держава може призначити одну і ту ж особу в якості представника при одній чи декількох міжнародних організаціях, а також призначити голову представництва в якості одноосібного представника держави. Крім того, дві чи декілька держав можуть надіслати спільне представництво чи спільну делегацію.

        Голова постійного представництва чи делегації, а також їх персонал мають такі ж привілеї та імунітети, як голова та персонал дипломатичного представництва. Ці привілеї та імунітети мають гарантуватися як міжнародною організацією, так і державою перебування міжнародної організації.

        Специфікою правового статусу голови та персоналу постійного представництва та делегації є те, що на їх призначення не вимагається агреман ні держави перебування міжнародної організації, ні самої міжнародної організації, вони не можуть бути оголошені небажаними особами (persona non grata), крім того, держава перебування не може застосовувати реторсії та інші дії на принципах взаємності.

До основних джерел дипломатичного права треба зараху­вати такі ж положення, які стосуються міжнародного пра­ва загалом. Водночас поняття "джерела дипломатичного права" має певну специфіку. Вона виражається в тому, що у своїй основі ці джерела мають звичаєву природу, яка фор­мувалась упродовж розвитку історії державності. При цьо­му варто зазначити, що весь механізм створення і дії зви­чаєвих норм зазнав радикальних змін з огляду на потреби сучасних міжнародних відносин. Це зумовлено тим, що пев­на стихійність процесу формування звичаєвих норм, недо­статня визначеність їх змісту вже не відповідали новим по­требам. А тому зростання ролі міжнародних відносин та їх ускладнення вимагали нового рівня правового регулюван­ня. Саме в цих умовах звичай продемонстрував унікальну здатність до адаптації за нових умов.

Отже, звичай як джерело дипломатичного права — це правило поведінки, що визнається обов'язковим у міжна­родних відносинах державами (всіма або більшістю) у ре­зультаті свого багаторазового й одноманітного застосуван­ня. За змістом звичай виявляється у мовчазній згоді між державами вирішувати аналогічні питання.

Створення не лише звичаєвих, але й договірних норм супроводжується складною взаємодією як об'єктивних, так і суб'єктивних факторів. При цьому держави не намагають­ся змінити їх на користь зниження досягнутого ходом істо­ричного розвитку рівня демократизму та справедливості. Водночас досить поширеними є випадки, коли держави ви­знають правило, що склалося на практиці, лише тому, що воно вже існує і краще його мати, ніж діяти в умовах пра­вового вакууму.

Ціла низка сучасних конвенцій, особливо у сфері дипло­матичних відносин, закріпили вже сталі звичаєві правила. Деякі з них, наприклад, надання і дотримання привілеїв та імунітету представникам органів держав, є свого роду кон­ституційною нормою серед інших норм дипломатичного права.

Ще одним джерелом дипломатичного права є міжнарод­ний договір. Він виступає формою, яка виражає згоду учас­ників стосовно змісту та обов'язкової сили положення, що міститься в ньому. Конвенційні або договірні норми явля­ють собою правило поведінки, сформульоване та наділене юридичною силою міжнародно-правовим договором.

Суть договірних норм така ж, як і звичаєвих — це угода про її зміст та обов'язкову силу. Різниця стосується лише процесу їх створення, реалізації форми функціонування. А тому вибір форми договору (двостороннього чи багатосто­роннього) залежить, передусім, від конкретних умов. Бага­тосторонній формі договору надають перевагу в тих випад­ках, коли є суттєва згода сторін відносно змісту норм, коли багатостороннє врегулювання призведе до найбільшого ефекту. Прикладом такого багатостороннього договору є Віденська конвенція про дипломатичні відносини 1961 р. її положення мають здебільшого характер загальних норм. Якщо ж відмінності у позиціях договірних держав є надто суттєвими і, з огляду на це, багатосторонній договір не може забезпечити належний рівень правового регулювання, уря­ди в таких випадках надають перевагу двосторонній формі до­говору.

До середини XX ст. дипломатичне право значною мірою базувалося на нормах звичаєвого права. Хоча при цьому варто зазначити положення Віденського Регламенту від 19 березня 1815 р. "Про ранги дипломатичних представни­ків". Згодом ці норми Регламенту були включені до змісту Віденської конвенції 1961 р., за винятком тих положень, які не виправдали себе на практиці дипломатичної діяль­ності.

Віденський Регламент впорядкував лише деякі питання дипломатичного права. А тому ціла низка проблем у сфері дипломатичної служби залишилась нерозв'язаною в міжна­родно-правовому плані. Відповідно виникла потреба усунен­ня цих прогалин як у глобальному, так і в регіональному масштабах. Яскравим прикладом колективного врегулюван­ня цього питання є Гаванська конвенція від 20 лютого 1928 р. "Про дипломатичних представників", яку підписали 20 ла­тиноамериканських держав і СПІА. Незважаючи на те, що норми цієї конвенції мають регіональний характер, вона зробила значний внесок у справу подальшої кодифікації дипломатичного права.

Прийняття Віденської конвенції про дипломатичні відно­сини стало справді всезагальним актом, ядром дипломатич­ного права. Аналогічний характер мали також Конвенція "Про спеціальні місії 1969 р.", Конвенція "Про запобігання і покарання злочинів проти осіб, які користуються міжна­родним захистом" від 14 грудня 1973 р., Віденська конвен­ція від 14 березня 1975 р. "Про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру". До найважливіших багатосторонніх актів на­лежить також Конвенція від 13 лютого 1947 р. "Про при­вілеї та імунітети спеціалізованих організацій ООН".

Крім багатосторонніх, важливим джерелом дипломатич­ного права є двосторонні договори. Причому це договори, що стосуються не лише вузькодипломатичних відносин, але й інших питань у відносинах між державами, наприклад, економічних, культурних, військових договорів.

Серед джерел дипломатичного права потрібно виділити також акти міжнародних організацій і конференцій, що стосуються статусу представників держав, які беруть участь у них, місця перебування організації та проведення конфе­ренції в конкретній державі, інші акти.

До джерел дипломатичного права треба зарахувати та­кож акти внутрішньодержавного права. Ці правові акти сто­суються головним чином правового статусу і сфери діяль­ності дипломатичних представників власної держави за кор­доном. Прикладом цього є розпорядження Президента України від 22 жовтня 1992 р., яким затверджено Поло­ження про дипломатичне представництво України за кор­доном, Закон України від 20 вересня 2001 р. "Про диплома­тичну службу".

Деякі з цих актів регламентують діяльність іноземних дипломатичних представників на території України", перед­бачають відповідальність за посягання на життя і здоров'я дипломатичних агентів іноземних держав. Правові норми цих актів є додатковими джерелами дипломатичного права.

Внутрішньодержавні закони, якщо вони за змістом збіга­ються у декількох державах, підтверджують і значно роз­ширюють міжнародний звичай, а в деяких випадках безпо­середньо сприяють його створенню.

Яскравим прикладом, характерним для дипломатично­го права, можна вважати розробку положення про недотор­канність дипломатичних представників у законодавстві ба­гатьох держав. Першим таким актом, що був виданий у Ве­ликобританії королевою Анною 29 квітня 1709 р., є Акт про охорону привілеїв послів і публічних міністрів іноземних держав. Його прийняття було відповідною реакцією Лондо­на на арешт 21 липня 1708 р. російського посла Матвєєва за несплачений ним борг — 50 фунтів стерлінгів. Цей Акт забезпечував недоторканність дипломатичних представни­ків від арештів і встановлював непідсудність його місцевим судам. Такі акти були прийняті у США 13 квітня 1709 p., у Франції 13 березня 1794 p., у Венесуелі 19 травня 1821 p., у Колумбії 18 березня 1851 р. тощо.

Як відомо, дипломатичне право, як і право війни, нале­жить до найстаріших і найбільш універсальних галузей міжнародного права, але кодифікація їх норм відбувалась надто повільно. Перша офіційна кодифікація дипломатич­ного права відбулась на Віденському конгресі, який 19 бе­резня 1815 р. прийняв Регламент з питань рангів глав дип­ломатичних місій. Але вона лише частково завершила офі­ційну кодифікацію дипломатичного права в XIX ст., тому що ціла низка питань у сфері дипломатичних відносин не знайшла міжнародно-правового закріплення.

В історії міжнародного права здійснювалися спроби не­офіційної кодифікації норм, які стосувалися дипломатич­ного права, й особливо, інституту дипломатичних привілеїв та імунітетів. З цього приводу заслуговують на увагу ко­декс Блюнчлі (1868 p.), проект Фіоре (1890 p.). Неодноразо­во до цього питання звертався Інститут міжнародного пра­ва, який виносив на Гамбурзькій (1889 p.), Женевській (1892 р.) і Кембриджській (1895 р.) сесіях проблему про дип­ломатичні імунітети. На останній сесії була прийнята ре­золюція, що в спеціальній літературі отримала назву Кембриджського Регламенту 1895 p., який і сьогодні широ­ко застосовується в монографічних дослідженнях з проблем дипломатичного права.

Важливе місце посідає VI Конференція Панамерикан­ського союзу Гавани 1928 p., яка прийняла конвенцію про дипломатичних агентів. Це була перша спроба комплексної кодифікації дипломатичного права, де поряд з положенням про класи і ранги були врегульовані питання привілеїв та іму­нітетів, правовий статус спеціальних місій, а також дипло­матичних місій ad hoc. Гаванську конвенцію ратифікували 15 держав, крім США. Але, незважаючи на її регіональний характер, багато її положень отримали подальше підтвер­дження у Віденській конвенції 1961 р.

У 1929 р. Інститут міжнародного права приймає резо­люцію про дипломатичні імунітети, а у 1950 р. — резолю­цію про дипломатичний притулок.

У 1932 р. представники Гарвардського університету роз­робили проект Конвенції про дипломатичні привілеї та іму­нітети.

Певна спроба щодо кодифікації окремих положень дип­ломатичного права була зроблена Лігою Націй у 1925— 1927 рр. Комітет експертів включив до плану кодифікацій­них робіт два напрями з питань дипломатичного права: про класи глав дипломатичних представництв, а також про привілеї та імунітети дипломатичних представників. Однак ці питання не розглядалися на конференціях до Другої світо­вої війни.

Після Другої світової війни, у зв'язку з бурхливим роз­витком міжнародних організацій, у практичній дипломатії виникає об'єктивна потреба у виробленні відповідних кон­венцій, оскільки норми загального дипломатичного права не в змозі охопити комплекс питань, яких не існувало рані­ше. А тому в рамках ООН було прийнято дві важливі кон­венції: Конвенцію про привілеї та імунітети ООН від 13 лю­того 1946 р., а також Конвенцію про привілеї та імунітети спеціалізованих організацій від 21 листопада 1946 р.

Звичайно, ці конвенції не стосуються всього диплома­тичного права, однак їх положення є своєрідним зразком для врегулювання статусу багатьох міжнародних органі­зацій.

У 1952 р. Генеральна Асамблея ООН резолюцією 685 (VII) просила розпочати роботу з питань про "дипломатичні відно­сини і дипломатичний імунітет", наголосивши на першо­черговості цієї ділянки роботи.

Виникнення нових незалежних держав, ускладнення завдань, поставлених перед ними на міжнародній арені, зростання ролі дипломатичної служби держав також зумо­вили необхідність звернення ООН до питання про зведення кодифікації дипломатичного права. Однак конкретна робо­та в цьому напрямі почалася у 1955 р. Упродовж трьох років був підготовлений проект конвенції з цього питання, в яко­му було враховано зауваження більшості держав-членів ООН.

Згідно з рішенням Генеральної Асамблеї ООН, прийня­тим на XIV сесії 1959 р., у Відні у 1961 р. була скликана міжнародна конференція, в якій взяли участь делегації із 81 держави. На цій конференції на основі проекту, підго­товленого Комісією міжнародного права, вироблена і 18 квіт­ня 1961 р. прийнята Віденська конвенція про дипломатичні відносини, яку тоді підписали близько 40 держав.

Прийняття Віденської конвенції на практиці означало завершення кодифікації дипломатичного права на той час у рамках ООН. Конвенція охоплює всі основні правові пи­тання дипломатичних відносин (встановлення дипломатич­них представництв, їх функції, призначення і відкликання глави, членів персоналу дипломатичного представництва тощо) і подає докладну регламентацію привілеїв та імуні­тетів різних категорій співробітників дипломатичних пред­ставництв. Заключні статті присвячені підписанню, ратифі­кації, депозитарію, набуттю чинності Конвенції, приєднан­ню до неї. Значення цієї Конвенції сягає далеко за межі юридичної систематизації норм дипломатичного права. На конференції відбулося не просто вдосконалення правової форми дипломатичної діяльності, а зміна правової природи цих норм унаслідок перетворення їх зі звичаєвих на кон­венційні норми, а в деяких випадках ці норми із правил ввічливості (митні привілеї) перетворилися на норми міжна­родного права.

У Віденській конвенції про дипломатичні відносини за­кріплені результати першої офіційної кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних привілеїв та імунітетів. Як уже зазначалося вище, спроби провести коди­фікацію робилися і раніше, однак вони або не доводились до кінця, або обмежувались певними локальними рамка­ми. Отже, інститут дипломатичних привілеїв та імунітетів розвивався надто повільно. Порівняно з іншими інститута­ми міжнародного права, він менше піддавався впливу соці­альних революцій, конституційних реформ, правових си­стем тощо. Навіть ті нові зміни, які відбулися у міжнарод­них відносинах з використанням атомної енергії, космосу, відкритого моря, що значною мірою вплинули на розвиток певних інститутів сучасного міжнародного права, не заче­пили фундаментальних основ дипломатичних привілеїв та імунітетів.

Таким чином, основні зміни, що відбулися в цьому інсти­туті і значною мірою вплинули на кодифікацію норм міжна­родного права, такі:

по-перше, відбулося відокремлення привілеїв та іму­нітетів дипломатичного представництва як органу держави від привілеїв та імунітетів його дипломатичних працівників. Відмінність між ними зумовлена їх неоднаковою правовою природою. Наприклад, недоторканність резиденції дипло­мата випливає із недоторканності особистості дипломатич­ного агента, а недоторканність приміщень представництва не є наслідком недоторканності глави представництва, а є атрибутом акредитуючої держави;

по-друге, з'явилися нові суб'єкти, які користуються привілеями та імунітетами. Поряд із "класичними" дипло­матами, які представляли інтереси тієї чи іншої держави, тепер привілеї та імунітети починають надаватися також вищим службовим особам міжнародних організацій (на­приклад, Генеральному секретареві ООН та його помічни­кам, Генеральному директорові МАГ ATE, його заступникам та іншим вищим посадовим особам).

Але при цьому варто зазначити, що перелік диплома­тичних привілеїв та імунітетів не зазнав істотних змін з часу виникнення постійних дипломатичних представництв. Що стосується особистих привілеїв та імунітетів, то порівняно новою є норма про вилучення співробітників дипломатич­них представництв з-під дії законів про соціальне забезпе­чення у країні перебування (ст. 33 Віденської конвенції 1961 р.).

Певна дискусія під час прийняття остаточної редакції Конвенції виникла з питання використання радіопереда­вачів дипломатичними представництвами. У кінцевому підсумку було прийнято рішення про те, що представниц­тво може встановити й експлуатувати радіопередавач лише зі згоди країни перебування (п. 1 ст. 27). Таке рішення відоб­ражало практику, яка склалася в діяльності більшості країн на цей час.

Оцінюючи результати кодифікації норм міжнародного права у сфері дипломатичних відносин, потрібно зазначи­ти, що Віденська конвенція 1961 р. значно зміцнила інсти­тут дипломатичних привілеїв та імунітетів. Під час обгово­рення та прийняття положень Віденської конвенції були відкинуті спроби внести в її текст обмеження, застережен­ня, нечіткі визначення, спрямовані на "врізання" привілеїв та імунітетів як самих дипломатичних представництв, так і дипломатичного персоналу посольств і місій.

На Віденській конференції 1961р. затверджено також деякі протоколи і резолюції, що прямо чи опосередковано стосувались дипломатичного права. Зокрема, факультатив­ний протокол щодо набуття громадянства мав на меті за­твердити положення про те, що при народженні дитини чи у випадку одруження з громадянином приймаючої держа­ви закони останньої не поширюються на членів диплома­тичних представництв. Без такого узгодження, наприклад, дитина, народжена за кордоном, згідно з законодавством деяких країн (Латинської Америки і США), стає автома­тично громадянином країни, де вона народилася, без згоди батьків.

Однак із прийняттям Віденської конвенції про диплома­тичні відносини 1961 р. процес кодифікації норм у сфері дипломатичного права не завершився. Потреби міжнарод­ного життя, як і перспективи його розвитку, зумовили не­обхідність кодифікації і прогресивного розвитку норм міжнародного права, які регламентують діяльність спеці­альних місій. Про універсальність значущості інституту спеціальної місії як однієї із форм сучасної дипломатії свідчить той факт, що вона успішно реалізує інтереси дер­жав як у випадку існування дипломатичних та консуль­ських відносин між державами, так і за їх відсутності. У ре­зультаті багаторічної праці Комісії міжнародного права й особистого внеску югославського юриста М. Бартоша Ге­неральна Асамблея ООН 8 грудня 1969 р. прийняла Кон­венцію про спеціальні місії. Ця Конвенція заповнила прога­лини, що існували під час прийняття Віденських конвенцій 1961 і 1963 рр. Як зазначено у преамбулі, держави-учас-ниці вважають, що міжнародна Конвенція про спеціальні місії могла б доповнити обидві ці конвенції і сприяти роз­витку дружніх відносин між державами незалежно від їх державного і суспільного ладу.

Наступним кроком на шляху кодифікації норм дипло­матичного права є прийняття 14 березня 1975 р. Віденської конвенції про представництво держав у їх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру. Прийняттям цієї Конвенції завершився певний етап проце­су кодифікації норм дипломатичного права наприкінці XX ст. Але це не означає, що розв'язано всі питання у цій досить складній галузі міжнародного права. Сьогодні Комі­сія міжнародного права зосередила свої зусилля на необхід­ності вироблення і прийняття конвенцій, що стосуються правового статусу кур'єра і дипломатичної пошти. Це ті питання, навколо яких виникають інциденти, зумовлені від­сутністю відповідних норм міжнародного права у вказаній сфері.

Консульське право є частиною міжнародного права, яке складається із правових норм і принципів, що закріплюють статус членів консульського представництва у зв'язку з ви­конанням ними консульських функцій у приймаючій дер­жаві, а також під час їхнього переміщення через територію третьої держави. Воно визначає найважливіші консульські функції, права та обов'язки консулів, їх класи, правовий статус консульського представництва, а також рухомого і не­рухомого майна, що перебуває в його віданні.

Як відомо, дипломатичний представник, який здійснює дипломатичні зносини і веде переговори, може при потребі здійснювати консульські функції у державі перебування. Консул, за загальним правилом, не виконує функцій полі­тичного представника. Отже, формально консульський ін­ститут не входить у дипломатичний корпус. Багато держав не визнають за консулом статус дипломата, інші поєднують їхні функції, ще інші — консульські зносини, не маючи дип­ломатичних зносин.

Консульське право закріплює правові основи діяльності консульського представництва та його членів у приймаючій державі, встановлює чіткі межі його компетенції і дає змо­гу належно реалізувати свої функції з використанням приві­леїв та імунітетів.

На відміну від дипломатичного права консульське пра­во майже до початку XX ст. існувало як звичаєве право, тобто ґрунтувалося на звичаєвих нормах і національному законодавстві держав. Сучасне консульське право прийня­то вважати конвенційним правом, оскільки за останнє сто­річчя воно зазнало суттєвих змін як у плані кодифікації, так і в розширенні сфери застосування.

Однак упродовж цього сторіччя була проведена значна робота щодо кодифікації норм консульського права, яка завершилась прийняттям Віденської конвенції про кон­сульські зносини від 24 квітня 1963 р. Усвідомлюючи ту обставину, що держави довший час не зможуть відмовитись від можливості врегулювання консульських зносин на дво­сторонній основі, розробники цієї Конвенції прийняли до­сить компромісне і гнучке рішення, за яким її положення не будуть відбиватися на інших міжнародних угодах, що діють між державами. Ст. 73 Віденської конвенції про кон­сульські зносини констатує, що жодне з положень Конвенції не заважає державам укладати міжнародні угоди, які під­тверджують і розширюють їх положення.

Поряд з Віденською конвенцією 1963 р. держави й на­далі обирають різні способи врегулювання статусу кон­сульського представництва та його членів. Існуюча кількість двосторонніх консульських конвенцій засвідчує, що пере­важна їх більшість закріплює аналогічні положення, які вміщуються у Віденській конвенції. Така практика має особливо важливе значення у діяльності тих держав, які ще не стали учасниками Віденської конвенції про кон­сульські зносини 1963 р.

Отже, звідси випливає, що до найважливіших міжна­родно-правових актів — джерел консульського права — належать: Віденська конвенція про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., регіональна Гаванська конвенція про консульських чиновників від 28 лютого 1928 р., ратифіко­вана 12 американськими державами, і Каракаська конвен­ція 1911 р. про консульські функції, укладена між п'ятьма латиноамериканськими державами (Болівія, Колумбія, Ек­вадор, Перу і Венесуела), а також значна кількість дво­сторонніх конвенцій.

У преамбулі Віденської конвенції зазначено, що норми міжнародного звичаєвого права продовжують регулювати питання, прямо не передбачені її положеннями. Важливим джерелом сучасного консульського права є консульська практика, закріплена в нормах внутрішньодержавного пра­ва, рішення і висновки міжнародних судових органів, на­ціональних судів, а також загальна доктрина міжнародно­го права.

Важливе місце в аналізі питань, пов'язаних з поняттям і джерелами консульського права, посідають питання про його кодифікацію.

Перші спроби кодифікації у сфері консульського права здійснені в XIX ст. відомими спеціалістами в галузі міжна­родного права. За своїм характером вони мали неформаль­ний характер. Значну увагу цьому питанню приділив Інсти­тут Міжнародного права на декількох сесіях у Лозанні (1888 р.), Гамбурзі (1891 р.) та Женеві (1892 р.). На одній із сесій Інституту у Венеції (1896 р.) було прийнято проект Конвенції з питань консульських імунітетів, що складався із 21 статті. Проект, що стосувався правового статусу кон­сулів, був також підготовлений Гарвардською школою пра­ва в 1932 р. Однак комітет експертів з питань кодифікації міжнародного права Ліги Націй, розглянувши ці матеріа­ли, не зумів довести справу до кодифікації норм консуль­ського права.

Більш вдалою була спроба, хоч і в регіональному мас­штабі, проведення кодифікації в 1928 р. у Гавані з питань щодо правового статусу консульських чиновників. На ній було прийнято також Кодекс Бустаманте, норми якого сто­сувалися окремих питань консульського права. Незважаю­чи на регіональний характер, ці документи мали значний вплив на консульську діяльність не лише латиноамери­канських, північноамериканських, але й європейських дер­жав. Але до Другої світової війни так і не вдалося провести всезагальну кодифікацію норм консульського права.

Після утворення Організації Об'єднаних Націй уже під час своєї першої сесії у 1949 р. серед 14 найважливіших питань Комісія Міжнародного права виділила питання про кодифікацію норм консульського права. Але жодних прак­тичних дій у цьому напрямі до 1955 р. не було зроблено. І лише на VII сесії Комісія Міжнародного права прийняла рішення розпочати роботу з вивчення і аналізу всього прак­тичного і теоретичного матеріалу у цій сфері та призначила відповідальним чехословацького юриста Ярослава Жоуре-ка. На наступних сесіях комісія зверталася до цієї теми, вносячи конструктивні зауваження щодо формування кон­цепції побудови майбутньої Конвенції та необхідності вико­ристання матеріалів, що паралельно готувалися для коди­фікації дипломатичного права.

Конференція відбувалась у Відні з 4 березня по 24 квітня 1963 р. за участю представників 92 держав. Вибір столиці Австрії як місця проведення конференції зумовлений кіль­кома обставинами. По-перше, саме тут двома роками рані­ше була прийнята Конвенція про дипломатичні зносини. Подруге, Відень щедро обдарований багатою правовою спад­щиною й ідеально розташований для проведення такої кон­ференції. Крім цього, місто було не лише одним з головних центрів вивчення міжнародного права, але й місцем зарод­ження відомої Консульської академії, заснованої в 1754 р. імператрицею Марією Терезією спеціально для підготовки консулів.

Конференція ухвалила Конвенцію з консульських зно­син, яка містила 79 статей, разом із факультативним про­токолом щодо набуття громадянства, протоколом щодо обо­в'язкового врегулювання спорів і завершальним актом, до яких були приєднані Резолюція про притулок і резолюції, що віддавали належне Комісії з міжнародного права, Феде­ральному урядові та народові Австрії.

Конвенція складається з преамбули, ст. 1, присвяченої визначенню термінів, що трапляються в Конвенції, з метою одноманітного їх розуміння і тлумачення, і п'яти частин (глав).

Перша глава присвячена Загальним положенням про консульські зносини. Розділ І цієї глави закріплює поло­ження про встановлення і здійснення консульських зносин, а розділ II — про припинення консульських функцій.

У другій главі вміщені положення про переваги, при­вілеї та імунітети консульських установ, штатних кон­сульських посадових осіб та інших працівників консуль­ських установ.

У третій главі закріплений режим, що застосовується для почесних консульських посадових осіб та консульських установ, очолюваних такими посадовими особами.

У четвертій главі передбачені загальні постанови, що стосуються консульських агентів, які не є главами кон­сульських установ, виконання консульських функцій дип­ломатичними представництвами, громадянами держави перебування й особами, які постійно проживають у ній як працівники консульської установи, питання про недопущен­ня дискримінації між державами та відношення цієї Кон­венції до інших міжнародних угод.

У п'ятій главі зафіксовані заключні положення, що сто­суються підписання, ратифікації, приєднання та набуття чинності Конвенції.

За змістом Віденська конвенція являє собою кодифіка­ційний документ, який схвалив існуючі принципи і норми звичаєвого права, закріплені у двосторонніх консульських конвенціях, що виступали головним джерелом консуль­ського права. Треба також зазначити, що конференція не ставила собі за мету провести кодифікацію всіх питань у сфе­рі консульських зносин, що було б, очевидно, надто склад­но у цей період. А тому її положення передбачали можли­вість урегулювання нових питань на двосторонній основі, оскільки вона більш чітко враховує національні інтереси кожної із зацікавлених держав. Ця ідея знайшла своє за­кріплення у ст. 73 Конвенції.

Згідно зі ст. 73 Віденської конвенції 1963 р., її положен­ня, з одного боку, "не впливають на інші міжурядові угоди, що діють між державами", а з іншого — жодне з положень цієї Конвенції "не перешкоджає державам укладати міжна­родні угоди, що підтверджують, доповнюють, поширюють і розширюють її положення". Отже, важливе значення тут має вказівка на те, що двосторонні консульські конвенції можуть лише підтверджувати, доповнювати і розширюва­ти зміст Віденської конвенції 1963 р., тобто випереджати її у питанні надання консульським установам і їх персона­лові привілеїв та імунітетів, розширюючи тим самим їх обсяг. При цьому вони не повинні скорочувати обсяг їх привілеїв та імунітетів при укладенні двосторонніх кон­венцій. Це суперечило б ст. 73 Віденської конвенції 1963 р.

Віденська конвенція про консульські зносини виконала два основні завдання: конкретизувала норми звичаєвого права, надавши їм форму договірного права; закріпила кон­сульські функції і привілеї, що за своїм змістом значно ширші порівняно з тими, що виникають зі звичаєвого пра­ва. Загалом Конвенція визначила мінімальний стандарт, яким мають керуватися держави при встановленні та під­триманні консульських зносин. Ст. 5 Конвенції дає досить широкий перелік консульських функцій, кількість яких удвічі перевищує кількість закріплених функцій щодо дип­ломатичних представництв. Характерною особливістю Ві­денської конвенції про консульські зносини є те, що її нор­ми визначають лише класи глав консульських установ, не обмежуючи при цьому право будь-якої із договірних сторін визначати найменування решти консульських службових осіб, які не є главами консульських установ.

Конференція "поскупилася" на розширення консуль­ських привілеїв та імунітетів. Домінувала позиція англосак­сонських держав, яка зводилася до розширення повнова­жень приймаючої держави стосовно іноземних консульських представництв та їх членів. Певною мірою вона відображена у ст. 31 Конвенції, яка передбачає, що представники влади держави перебування можуть заходити у консульство без згоди глави консульської установи у випадку пожежі чи іншого стихійного лиха, що вимагає невідкладних заходів захисту. Формулювання статті залишає щілину для мож­ливих зловживань з боку влади країни перебування. А це, своєю чергою, не може сприяти підтриманню та розвитку стабільних і дружніх взаємовідносин між державами.

Що стосується України, то за останні десять років вона уклала понад 20 консульських конвенцій з країнами, що налагодили з нею консульскі зносини.

Ні Віденська конференція, ні Комісія міжнародного права не ставили собі за мету кодифікацію всіх аспектів, що стосуються консульських зносин. Вони вважали, що окремі аспекти цих зносин мали бути врегульовані на дво­сторонній основі з урахуванням власних інтересів держав.

За відсутності консульських конвенцій, а також з пи­тань, не врегульованих укладеними конвенціями, застосо­вуються норми звичаєвого консульського права.

Заслуговує на увагу спроба кодифікації консульського права на реґіональному рівні. Це стосується Європейської Конвенції про консульські функції, підготовленої в рамках Ради Європи і підписаної 11 грудня 1967 р. у Парижі. Як випливає із назви, основну увагу Конвенція приділяє кон­сульським функціям, особливо тим, що пов'язані зі спад­щиною, морським і повітряним судноплавством. Певні но­вовведення були передбачені у двох додаткових протоколах до Конвенції: Протоколі про захист біженців і Протоколі щодо консульських функцій стосовно цивільної авіації.

Незважаючи на давність прийняття цієї Конвенції ста­ном на 1 січня 2002 р. її ратифікувала незначна частина держав-членів Ради Європи.

У 1968 р. за ініціативою Ради Європи також була прий­нята Європейська конвенція про скасування необхідності засвідчення документів, виданих дипломатичними агента­ми та консульськими посадовими особами.

Метою цієї Конвенції є досягнення більшої єдності між її членами, яка ґрунтується на взаємній довірі. На думку держав-членів цієї Конвенції, скасування необхідності за­свідчення документів має зміцнити зв'язки між державами і надати змогу використовувати закордонні документи так само, як і документи, видані внутрішньодержавними орга­нами.

Діяльність консульських установ, зазвичай, регламен­тується і внутрішнім законодавством, у якому закріплю­ються юридичні підстави функціонування консульських установ, порядок проходження консульської служби, соці­альне забезпечення тощо. Як приклад наведемо Консуль­ський Статут України, затверджений указом Президента України 2 квітня 1994 р. Він складається із 9 розділів, 19 глав і 94 статей. Консульський статут визначає завдання й організацію українських консульських установ, закріп­лює функції консулів щодо юридичних і фізичних осіб Ук­раїни, вчинення нотаріальних дій тощо.

Певні консульські функції виникають згідно з Кодексом України про шлюб і сім'ю, Законом України "Про громадян­ство України", Цивільним кодексом України.

Важливим джерелом консульського права є Постанова Верховної Ради України від 2 липня 1993 р. "Про Основні напрями зовнішньої політики України", яка серед основ­них завдань виділяє:

забезпечення національної безпеки;

створення належних умов нормального функціонуван­ня національної економіки;

сприяння науково-технічному прогресу в Україні та розвитку її національної культури й освіти;

контакти з українською діаспорою;

інформаційне забезпечення.

Перелічені фрагменти Постанови Верховної Ради Украї­ни засвідчують, що значення консульських функцій під­тверджується не лише Консульським статутом, але й у прий­нятому парламентом документі, в якому закріплені акту­альні та перспективні напрями зовнішньої політики.

Наведені внутрішньодержавні нормативні акти, висту­паючи джерелами національного права, не вважаються джерелами міжнародного права. Між такими внутрішньо­державними актами і міжнародними договорами чи конвен­ціями визначено достатньо чіткі співвідношення, які зво­дяться до того, що закони держави не повинні суперечити її зобов'язанням, що випливають із міжнародних договорів, укладених нею, а у випадку суперечності між ними засто­совуються положення міжнародного договору, а не закону.

Дещо складніше визначити співвідношення між багато­сторонньою Віденською конвенцією про консульські зноси­ни 1963 р. і двосторонніми консульськими конвенціями та договорами.

У міжнародному праві відсутні вказівки на те, що бага­тосторонній договір скасовує або замінює положення дво­сторонніх договорів. Мабуть, навпаки, згідно з відомим принципом lex specialis derogate generali — спеціальний за­кон відміняє загальний закон — при розбіжностях між ними підлягають виконанню власне положення двостороннього договору чи конвенції, оскільки вони містять спеціальні норми, а Віденська конвенція 1963 p., як відомо, загальні норми консульського права.