Література

1.Батищев Г.С. Введение в диалектику творчества.- СПб.: РХГИ, 1997.- 464 с.

2.Батищев Г.С. Социальные связи человека в культуре //Культура, человек и картина мира.- М.: Наука, 1987.- С.90-134.

3.Возняк В.С. Метафизика рассудка и разума. – К.: Ред. журн. «Самватас», 1994.- 340 с.

4.Возняк В.С. Педагогічне мислення в полоні обернених форм //Філософські пошуки. Вип. ХХ.- Львів-Одеса: Cogito – Центр Європи, 2006. – С. 256-265.

5.Зинченко В.П. Аффект и интеллект в образовании. – М.: Тривола, 1995. – 64 с,

6.Конев В.А. Культура и архитектура педагогического пространства //Вопросы философии.- 1996.- № 10.- С. 46-57.

7.Лосев А.Ф. Эллинистически-римская эстетика 1-П вв. н.э. – М.: Изд-во Моск. ун-та, 1979. – 416 с.

8.Михайлева Е.Г. Ценности и ценностные ориентации в современной социокультурной образовательной среде. – Х.: Изд-во НУА, 2004. – 188 с.

9.Михайлов Ф.Т. Самоопределение культуры. Философский поиск. – М.: Индрик, 2003.- 272 с.

10.Михайлов Ф.Т. Избранное.- М.: Индрик, 2001. – 576 с.

11.Романовский А.Г. Новые принципы подготовки гуманитарно-технической элиты в НТУ «ХПИ» //Теорія і практика управління соціальними системами.- Харків: НТУ „ХПІ”. – 2003.- № 2. – С. 29-38.

12.Скотна Надія. Особа в розколотій цивілізації: освіта, світогляд, дії.- Львів: Українські технології, 2005.- 384 с.

Summary

Volodymyr Vozniak. Reason and Intelligence as Means of Organisation of Pedagogical Environment. The article employs traditional categories of Reason and Intelligence to analyse the concept of “pedagogical environment”. A thesis is substantiated that it is in the best interests both of educational transformation and personal self-development to liberate the pedagogical environment from the sway of reasonable forms, and therefore enable it to switch to intelligent means of organisation of pedagogical interaction.

УДК 930

© Ілля Проценко

Черкаський національний університет ім. Б.Хмельницького

Категоріальний статус поняття „марґінальність” в сучасному філософсько-науковому дискурсі

У статті розглядається логічний статус поняття „марґінальність”. Аналізуються тенденції його категорізації в процесі істотних трансформацій сучасної науки, в тому числі, пов’язаних з виникненням і швидким розповсюдженням „наук про складності”.

Однією із важливих ознак культурних трансформацій пов’язаних з переходом від Модерну до Постмодерну є істотна зміна світоглядних настанов, що проявляється, зокрема в оновленні понятійно-категоріального апарату. Важливим проявом даної закономірності є швидке розповсюдження поняття „марґінальність”, яке набуло в останні десятиріччя постійної „прописки” в філо­софії, антропології, історії, літературознавстві, соціо­логії, психології тощо.

Водночас, в україністиці поняття „марґінальність” ще не знайшло належного місця, в силу чого його сприйняття ґрунтується на застарілій уяві, що викликає негативне емоційно-психологічне відношення до маргінального, а отже, знаходиться на заваді автентичного дослідження української культури. Нині можна говорити швидше про окремий, ситуативний інтерес до нього, ніж про повноцінне залучення для осмислення українських реалій. Певним виключенням є праця С.Павличко „Марґінальність як об’єкт теорії” [1]. Вона, розглянувши стан проблеми маргінальності в сучасному гуманітарно-філософському дискурсі, досліджує її прояви в українській культурі. Хоча вона обмежується лише аналізом літературознавства, однак, її міркування виходять далеко за його межі і можуть послугувати для відповідної інтерпретації української культури в цілому.

Метою статті є осмислення поняття „марґінальність”, перспектив і тенденцій його інституювання в якості категорії.

Поняття „маргінальність” потрапляє в сферу уваги дослідників на початку ХХ ст. З часом воно знаходить все більш широкого розповсюдження. Як зазначається в одному із новітніх філософських словників, „Марґінальність (лат. margo – край, границя, межа) – поняття, яке традиційно використовується в соціальній філософії і соціології для аналізу пограничного положення особистості по відношенню до якоїсь соціальної спільноти, яка накладає певний відбиток на її психіку і образ життя” [2, с.397]. Дане поняття вказує на особливий соціальний статус людини, або соціальної групи, існування яких знаходиться на межі від прийнятої норми, котра, виражаючи досягнутий об’єктивний стан спільноти (країни, культури), зосереджує стандарти поведінки для інших людей. Це ж стосується і колонізованих народів, які були приречені на існування поза стандартами життя, на які орієнтувалася людська спільнота тих чи інших культурних регіонів. Як пише С.Павличко „Маргінальні суспільні групи, люди „дна” стали об’єктом за­цікавленого вивчення істориків, маргінальні стани або відхи­лення від так званої психічної норми досліджуються психо­логами та соціологами, літературознавці зосереджують свій інтерес на маргінальних особливостях текстів, які часто пере­бувають у певному конфлікті з так званими головними ідеями чи компонентами цих текстів” [1, с.612].

Нового імпульсу тема маргінальності набула в працях представників філософії постмодернізму, зокрема таких як К.Леві-Строс, М.Фуко, Ж.Деріда. Посилена увага до особливостей поведінки маргінальних суспільних груп привела до переосмислення погляду на людську культуру. Водночас, вона призвела до артикуляції їх відношення до культури Модерну, як маргінальної позиції. Як зазначає І.Ільїн, „В певному сенсі і постструктуралізм і постмодернізм можуть бути охарактеризовані як прояви феномена марґіналізму – специфічного фактору саме модерністсько-сучасного модусу мислення, скоріше навіть самовідчуття, творчої інтелігенції ХХ ст” [3, с.22]. Вони, ставши в опозицію до культури Модерну, тим самим, постали перед необхідністю легітимації своєї радикальної позиції, що зумовило посилений інтерес як до поняття „марґінальність”, так і до опозиції: „маргінальне – центральне”. Завдяки їм тема маргінальності набуває чільного місця в сучасному філософсько-науковому дискурсі. „Починаючи з постструктуралізму марґінальність перетворилася в уже усвідомлену і теоретичну рефлексію, вона набула статусу центральної ідеї – виразника духу свого часу” [3, с.23].

Зважаючи на широке розповсюдження поняття „марґінальність”, яке швидко „завойовує” нові „території”, варто поставити питання про його логічний статус. Чи йде мова про звичайне поняття, чи мова йде про поняття, яке співмірне за своєю абстрактністю і загальністю із філософськими категоріями? Таке дослідження передбачає зміну підходу до його розгляду, а саме, перехід від екстенсивного, до інтенсивного дослідження. На користь висновку про його категоріальний статус свідчить ряд ознак:

По-перше, про такий статус свідчить міра поширеності даного поняття, яке обіймає увесь простір соціально-гуманітарних наук, що дозволяє з упевненістю говорити про нього, принаймні, як про загальнонаукову категорію.

По-друге, категорії, як відомо, виражають певні універсальні закономірності (зв’язки), що зовні проявляється в формі їх існування, а саме, в їх парному існуванні. Дана ознака характерна в повній мірі і для поняття „марґінальність”, оскільки воно існує в якості органічного складника відношення: маргінальне – центральне.

По-третє, категоріальність того чи іншого поняття проявляється в його співвіднесеності із іншими категоріями. Завдяки цьому воно може виконувати важливу роль, слугувати орієнтиром, світоглядною основою для дослідження відповідного об’єкту чи процесу, умовою піднесення його до розумної форми існування. Мова йде про включеність даного поняття в систему категорій, його співмірність із іншими категоріями. Цілком очевидно, що поняття „марґінальність” уже нині співвідноситься із такими філософськими категоріями, як можливість і дійсність, причина і наслідок, більше того, воно органічно співвідноситься із поняттями, які актуалізуються в науці і філософії в останні десятиріччя, які пов’язані із формуванням корпусу так званих наук про складності – синергетики, теорії катастроф тощо. Завдяки цій умові маргінальний об’єкт може розглядатися не лише з точки зору його наявного, але й крізь призму його можливого стану, не лише з точки зору минулого, але й майбутнього.

Разом з тим, цілком очевидно, що нині поняття „марґінальність” використовується переважно в соціальних і гуманітарних науках, що дає підстави розглядати його лише як загальнонаукову категорію, а отже, питання про його статус як філософської категорії залишається відкритим. Водночас, кваліфікуючи статус даного поняття, варто врахувати динаміку його розвитку, як і динаміку змін яких зазнає сучасна наука. Мова йде перш за все про істотні зміни, які відбуваються в науках про природу, водночас, варто прийняти до уваги і революційні зміни, які відбуваються нині в сучасній історичній науці, що дозволяє говорити про своєрідний зустрічний рух наук про природу і наук про людину.

Проблема маргінальності проявляється в сучасній науці подвійним чином. По-перше, вона, як і в філософії Постмодернізму, проявляється в самому факті зародження на межі традиційної науки про природу принципово нової проблематики, яка оформляється в ряд нових галузей, таких як синергетика, теорія катастроф тощо. Вони, виникають і існують нині в якості маргінальних утворень стосовно науки Модерну, хоча судячи по предмету і проблематиці мають підстави для зміни свого місця в опозиції „маргінальне – центральне” на користь центрального.

По-друге, що є більш важливим, в межах даних наук відбувається істотне оновлення предмета природничонаукового пізнання. Об’єднує їх принципова складність предмету дослідження, а також його принципово еволюційний характер. В результаті змін на передній план виходять науки, які мають пряме відношення до самоорганізації, саморозвитку, еволюції. Про це свідчить формування і швидке поширення нового корпусу наук, так званих „наук про складності, що еволюціонують” [4]. Уже нині вони істотно впливають на процес становлення нової методо­логічної культури науки, вони ж постають чинником переосмислення образу реальності, що, як свідчить концепція наукових революцій Т.Куна, є передумовою набуття ними парадигмального змісту, наявність якого виступає характеристикою центрального. Власне про це свідчить досвід становлення і розвитку синергетики, об’єктом дослідження якої є складні, динамічні об’єкти. „Кожна така „складність” виявляє себе як „багатолика” динамічна система, як онтологічна нестабільність, як учасниця агоністики альтернативних модальностей майбутнього. Реальність таких „складностей, що еволюціонують” виявляється багатомодальною, політемпоральною, мультисценарною, поліваріантною, поліморфною” [4, c.268].

Сьогодні дані науки знаходяться на периферії наукового пізнання, тобто перебувають в маргінальному положенні, разом з тим, для них характерна досить інтенсивна експансія в науковому просторі. В процесі такої експансії істотно оновлюється загальна конфігурація наукового пізнання, яка супроводжується зміною предмета науки, а також, традиційного наукового дискурс і його проблемне поле. Тим самим, в своїй перспективі „науки про складності, що еволюціонують” покидають маргінальне місце і набувають центрального, магістрального положення. Даний процес веде до створення „єдиного трансдисциплінарного наукового розуміння еволюційної розмаїтості Всесвіту” [4, с.266].

Роль поняття маргінальності вбачається в тому, що воно, переймаючи на себе місце центрального в сучасній методологічній культурі, вказує, тим самим, на формування нової предметної основи наукового пізнання. В якості такої основи постає новий образ реальності, мова йде, як слушно зауважує В.Лук’янець, про звернення до гераклітівського образу світу. Такий образ реальності формує нині запити до понятійно-категоріального та логіко-методологічного інструментарію. Він зумовлює провідне місце тих наукових галузей і засобів пізнання, які автентичні даній реальності. В такому випадку по новому постає суть децентрації культури, яка розглядається в якості головної тенденції в процесі трансформації культури Модерну. Децентрація означає не так усунення центрального, як релятивізацію відношення: „центральне – маргінальне”. Центральне, а отже, в силу діалектичного зв’язку, й маргінальне, набуває функціональних характеристик. Статус центрального як і маргінального в межах нової конфігурації пізнання, визначаються не раз назавжди заданим змістом, а логікою поступу пізнання, тим предметним змістом, який формується на пересічені як об’єктивних визначень буття, так і конструктивної діяльності людини.

За епохи Модерну наукова думка прагнула одноосібно закріпити за змістом того чи іншого об’єкта (у випадку із наукою мова йде, передусім, про теорію, або метод) статус центрального, якому надавала позачасової позитивної оцінки; такий підхід був підґрунтям методологічного фундаменталізму. В свою чергу все, що лише опосередковано стосувалося такого позачасового змісту опинялося за межами, виносилося за дужки, в тому числі, процес становлення нового змісту. Нова методологічна культура змінює таке співвідношення, вона не лише реабілітує всезагальність процесів становлення, але й створює різноманітні засоби для їх автентичної репрезентації. Вона надає цим процесам позитивної оцінки, оскільки саме тут, на периферії відбувається виникнення дійсно нового. Як відзначав М.Бахтін, „найбільш напружене й продуктивне життя культури проходить на кордонах окремих сфер її, а не там і не тоді, коли ці сфери замикаються у своїй специфіці” [5, с.303].

Тим самим, діалектика маргінального і центрального містить в собі відповідь на питання про особливості формування нового пізнавального простору, про загальну категоріальну структуру науку. По суті мова йде про реабілітацію в науці здавалось би простого факту, а саме, перш ніж щось існує, воно має спочатку виникнути. Саме на цю, здавалося би тривіальну закономірність, звертає увагу І.Пригожин відповідною назвою однієї із книг. Однак, одна справа безпосередня істинність цього тривіального факту, а зовсім інша його реалізація в дійсності. Факт безпосередньої даності тих чи інших процесів і закономірностей ще не означає їх доступності для автентичного відображення. Тут проявляється давнє філософське положення, а саме, справа не в тому існує чи не існує рух, головне, як виразити його в логіці понять. Це положення стосується в повній мірі і процесів становлення. Відображення даних процесів потребує не лише пізнавальних засобів, але й певної диспозиції людини (суспільства) стосовно такої гераклітівської реальності. Умовою відтворення даних реальностей є стан самого суспільства; воно має набути таких масштабних динамічних змін, за яких процеси становлення інкорпоруються в якості складників в нову конфігурацію наукового пізнання. Власне цей процес і відбувається в процесі виникнення і розвитку наук „про складності, що еволюціонують”. В цьому випадку спостерігається закономірність притаманна для функціонування дискурсивної форми пізнання. Мова йде про принцип перевертання, який за словами М.Фуко, характерний для дискурсивної форми існування знання. Саме таке перевертання знаходилося в основі традиційного тлумачення співвідношення виникаючого і існуючого, за яким пріоритет надавався існуючому.

Виникнення і розповсюдження наук „про складності, що еволюціонують” вносить істотні корективи в тлумачення співвідношення існуючого і виникаючого, вона надає пріоритет виникаючому. Такі зміни корегуються із змінами в межах опозиції „маргінальне – центральне”. Це означає що діалектика маргінального і центрального виходить за межі тієї морально-етичної і політичної сфери, в межах якої активізувалася сама проблема маргінальності. Вона має вагоме підгрунтя в науці, в тому числі в природознавстві. Тобто питання про категоріальний статус поняття „марґінальність” залишається відкритим. Зазначимо, що справа не в тому розглядати марґінальність звичайним поняттям чи категорією, справа в тому, що в другому випадку, кваліфікація її в якості категорії, відкриває інші, додаткові можливості для дослідження процесів, які відбуваються в сучасному суспільстві.

Саме таку діалектику маргінального і центрального відтворює нинішня ситуація в науці. На неї звертає увагу В.Лук’янець, зазначаючи, що нині статус „наук про складність” сприймається не як „нормальна” уява про науку в цілому, а, скоріше, як деяке відхилення від цієї „норми”. Разом з тим, вважає він, „у майбутньому імідж „наук про складність” неодмінно стане стандартним образом науки в цілому. Традиційне ж для Модерну уявлення про науку оцінюватиметься на його фоні так само, як ми сьогодні оцінюємо, скажімо, антич­не чи середньовічне уявлення про неї на фоні її сучасного іміджу” [4, c.269]. Це стосується оновлення загальної конфігурації науки, але це ж стосується в перспективі і предмету наукового пізнання, особливостей репрезентації природи як предмету пізнання. Вона відкривається в процесі пізнання з нових сторін, а саме тих, які виражають її дійсне – гераклітівське буття, яке супроводжується постійним виникненням, становленням нового. Такий образ буття передбачає новий підхід до структурування природи як предмету пізнання, він передбачає актуалізацію нових категорій і переформатування всієї системи категорій.

У цьому плані вимагає уваги проблема оновлення системи категорій, яка знаходиться в сфері уваги представників Постмодернізму. Вони піддають гострій критиці існуючу систему категорій, яка, на їх погляд, є носієм нерівноправних відношень в суспільстві. Вона, вважають вони, легітимізує владу „Розуму”, „Суб’єкта”, „європейця”, „чоловіка” над „безумством”, „об’єктом”, „неєвропейцем”, жінкою”. В якості альтернативи вони пропонують замінити „мову асиметричних опозицій” „мовою симетричних опозицій”, тобто „таких опозицій, в яких ліва і права категорії цілком рівноправні, рівноцінні, рівноважні” [4, c.282-283]. В такому випадку, постає питання про долю філософських категорій, чи йде мова про їх усунення і заміну менш загальними поняттями, чи мова йде про розширення і переформатування існуючої загальної системи категорій за рахунок введення нових категорій.

На наш погляд, арбітром в такій дискусії може слугувати досвід теоретичного і практичного освоєння світу. Мова йде про те, що морально-етичних, як і політичних міркувань, якими здебільшого керуються представники постмодернізму при вирішенні долі категорій в принципі недостатньо; необхідно враховувати і зміст предметно-практичних засад існування науки і культури; вони є важливим об’єктивним чинником, який визначає категоріальний лад світогляду. В цьому плані варто звернути увагу на революційну ситуацію в історичній науці, котра супроводжується радикальним переосмисленням історичної реальності, яке проявляється подвійним чином. По-перше, в зміні рівня дослідження історичного процесу, а саме в переході від дослідження подій до дослідження ментальності людини, що актуалізувало тему маргінальності в історії, по-друге, воно проявляється в оновленні уяви про предмет історії, в якості якого постає не лише минуле, але й інші виміри часу, „існування людини в часі” (М.Блок). Таке оновлення інкорпорує в предмет історії науки тему становлення людських спільнот, мова йде як про окремі соціальні групи, так і про окремі народи і країни. Тим самим, тема маргінальності стає органічною для історичного пізнання. Такі зміни корегуються із змінами в науках про природу. Тобто нині відбувається своєрідна „зустріч” наук про природу і наук про людину, в якій закладаються предметно-практичні засади подальшого буття людської спільноти. Оновлення уяви про історичну реальність актуалізує роль історичного досвіду в житті людини і суспільства, він постає дійсною основою людських дій, в тому числі і пізнавального відношення до світу. В цьому плані нового звучання отримує положення Е.Шредінгера, що „всі природничі науки зв’язані з загальнолюдською культурою і що наукові відкриття, навіть ті, які здаються в дану мить найбільш передовими і доступними розумінню небагатьох обраних, все ж таки бессмислені поза свого культурного контексту” [Див 6, с.61]. Цілком очевидно, що нинішня революція в історії підносить розуміння даного зв’язку на принципово новий рівень. Такий висновок витікає із особливої ролі історії в системі наук, на що справедливо вказував М.Фуко. Місце історії, зазначав він, „не серед гуманітарних наук і навіть не поруч з ними” [7, с.465]. Вона, продовжує він, утворює „середовище” існування гуманітарних наук, вона дає їм опертя, де ті установлюються, закріплюються і тримаються; „вона визначає часові і просторові рамки того місця в культурі, де можна оцінити значення цих наук; водночас, вона окреслює їх точні межі” [7, с.465]. Зважаючи, на зміст революційних змін в історичній науці, можна сказати, що історія постає в перспективі основою не лише гуманітарних, але й природничих наук.

Проведене дослідження дозволяє зробити низку висновків:

По-перше, звернення до поняття маргінальності відповідає загальній тенденції розвитку сучасної філософії, в якій чільне місце займає тема маргінальності, співвідношення маргінального і центрального, з зміщенням уваги від центрального до маргінального..

По-друге, поняття маргінальності, виступаючи складником відношення: „маргінальне – магістральне”, відповідає головним ознакам категорії, таким як всезагальність, онтологічність, репрезентація закономірних зв’язків тощо.

По-третє, поняття „марґінальність” нині знаходиться в стані динамічних змін, пов’язаних із трансформаційними процесами, з переходом від Модерну до Постмодерну.

По-четверте, поширення категорії „марґінальність” корегується із змінами на стороні сучасного природознавства, із виникненням групи наук про „складність, що еволюціонує”, а саме синергетикою, теорією катастроф тощо, які репрезентують істотні зміни в предметних основах науки і культури в цілому.