
- •Література
- •Особливості детермінації генези гуманітарного знання
- •Література
- •Формування проблеми істини у контексті гуманітарного знання античності та середньовіччя
- •Література
- •Природа гуманитарного знания в интерпретации западноевропейских мыслителей II пол. XVIII в. – нач. XX в.
- •Литература
- •Мисленнєвий континуум сучасного соціально-гуманітарного знання
- •Література
- •Метатеоретичне знання як засіб формування сучасного правового мислення
- •Література
- •Емпіричний і теоретичний рівні науки: деякі питання їх розвитку
- •Література
- •Розсудок і розум як способи організації педагогічного простору
- •Література
- •Категоріальний статус поняття „марґінальність” в сучасному філософсько-науковому дискурсі
- •Література
- •Сеть и иерархия как формы социального различения
- •Литература
- •Динаміка «соціальних замовлень» та становлення гуманітаристики (на прикладі історичної науки)
- •Література
- •К методологии познания бытия человека в эпоху глобализации
- •Литература
- •Історичний наратив: аспекти дослідження
- •Література
- •Плюралізм інтерпретацій як принцип тлумачення історії в українській філософії
- •Література
- •Як філософська основа гуманітарного знання.
- •Література
- •Передумови становлення та особливості розвитку психоаналітичної теорії в україні на початку хх століття
- •Література
- •Методологічний аналіз екзистенціальної психології в контексті філософських та соціально-психологічних проблем
- •Література
- •Онтологическое многообразие прошлого
- •Литература
- •Онтологічні засади філософії та науки
- •Література
- •Конституювання об’єкта пізнання засобами міжсуб’єктної взаємодії
- •Література
- •Теоретико-методологічні аспекти моделювання громадянського суспільства як сфери публічної комунікації
- •Література
- •Гуманітарно-епістемний потенціал принципу доповнюваності
- •Література
- •О возможности трансформации методологических основ социально-гуманитарного познания на основе квантовой теории
- •Литература
- •Соціокультурна детермінація емпіричної астрономії
- •Література
- •Синергетичний підхід в освіті, науці
- •Порівняння класичного (традиційного) і синергетичного підходів до освіти
- •Література
- •Гуманістично-ноосферна концепція: ретроспективний аналіз
- •Література
- •Концепція критичного раціоналізму к. Поппера та її вплив на розвиток наукового знання
- •Література
- •Методологічний потенціал концепції Дж.Холтона у сучасній філософії науки
- •Література
- •Література
- •Язык рефлексии и философский текст: проблемы семиотики гуманитарного познания
- •Литература
- •Соціокультурні чинники історичного розвитку наукового знання
- •Література
- •Метод і система в сучасній західній філософії
- •Література
- •5.Джеймс у. Прагматизм /Воля к вере. – м., 1997. – с. 225
- •6.Кассирер э. Опыт о человеке //Избранное. Опыт о человеке. – м., 1998. – с. 523.
- •7.Коген г. Логика чистого познания. – сПб., 1910. – с. 67.
- •Ноетичні, морально-естетичні та релігійні цінності в сучасній гуманітаристиці
- •К аксиологии научной рациональности
- •Литература
- •Основи багатомірного синтезу феномену моралі в аксіологіях сходу і заходу
- •Література
- •Возможности современной науки как духовной ценности
- •Литература
- •Етичний потенціал ідеї в структурі наукової проблеми
- •Література
- •Ціннісні аспекти юриспруденції
- •Література
- •Етика ненасильства: ціннісний аспект
- •Література
- •Література
- •Методологічний потенціал лінгвістичного напрямку релігієзнавства
- •Література
- •© Тетяна Біленко
- •Християнська проповідь у гуманітарному дискурсі
- •Література
- •Інтелектуальна й емоційна константа мовленнєвої діяльності проповідника
- •Література
- •© Олег Поцюрко
- •Історія людства як історія “царства земного” і “царства божого” в тлумаченні августина блаженного
- •Література
- •Ідеал святості у філософському і православному богословському дискурсі XX століття
- •Література
- •© Марія Мазурик
- •Торжество світла над пітьмою у філософії с.Франка
- •Література
- •Проблема обгрунтування пріорітету впливу моральних та релігійних цінностей на свободу вибору людини
- •Література
- •Взаємодія християнства і науки
- •Література
- •Біблія про магію як Ґенезу антропоцентризму
- •Література
- •Соціокультурні, епістемологічні та методологічні потенції гносеології ісихазму
- •Література
- •Християнство – як духовна основа виховання сучасної людини
- •Література
- •Неоміфологізм як один із провідних принципів літератури XX ст.
- •Література
- •Гностичні інтерпретації старозаповітної оповіді про каїна та їх рецепція в українській вербальній культурі
- •Література
- •Естетико-релігієзнавчий аналіз дихотомічного мотиву «наречена – Femina Fatale» в європейському модерному мистецтві
- •Література
- •Проблема соціального ідеалу в ліберальній теології
- •Література
- •Язичництво в релігійній свідомості сучасного православного віруючого: богословська і релігієзнавча рефлексія
- •Література
- •Наші автори
- •Соціокультурні параметри і методологічні засади гуманітарного знання
- •Ноетичні, морально-естетичні та релігійні цінності в сучасній гуманітаристиці
- •Бродецький о. Морально-ціннісний вимір раціональності у філософському обґрунтуванні буття Бога ......................................................... 191
- •Біленко т. Християнська проповідь у гуманітарному дискурсі .................. 199
- •278 Науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. Випуск 350-351. Філософія
Література
1.Гопченко П. Г. Критика религиозных концепций о «конце мира». Социальные истоки и идейная сущность христианской эсхатологии.- Киев- Одесса, 1979.
2.Докаш В. І. Кінець світу: еволюція протестанської інтерпретації: монографія.- Київ- Чернівці: 2007.
3.Добреньков В. І. Современный протестантский модернизм в США.- М., 1980.
4.Кислова А. А. Социальное христианство в США.- М., 1974.
5.Колодний А. М. Академічне релігієзнавство.- К., 2000.
6.Моррис Леон. Теология Нового Завета.- СПб., 1995.
7.Пикеринг Єрнст Библейский сепаратизм., Russian Gospel Ministries. 1989.
8.Райри Чарльз. Основы богословия.- М. 2000.
9.Шлейєрмахер Ф. Речи о религи к образованным людям, ее призирающим. М. 1994.
10.ЭлвелУ. Теологический енциклопедический словарь. М. 2003.
11.Эннс Пол. Підручник з богослів’я.- Львів., 2003.
12.Эриксон М. Христианское богословие. – СПб., 1999.
Summary
Sergiy Buharov. The Problem of Social Ideal in Liberal Theology. The author presents analysis of social ideal in liberal theology. He analyzes the social gospel, attempts of realization of social gospel and his influence on modern theology.
УДК 2-584.5
© Степан Преображенський
Інститут філософії імені Г.Сковороди НАН України
Язичництво в релігійній свідомості сучасного православного віруючого: богословська і релігієзнавча рефлексія
Завданням даної статті є здійснення порівняльного аналізу релігієзнавчих та богословських підходів до осмислення такого актуального феномену релігійної свідомості сучасного українського православного віруючого, як наявність в ній язичницьких (неоязичницьких) нехристиянських компонентів.
Глобалізаційні процеси нашого сьогодення демонструють потужну тенденцію до нівеляції культурних своєрідностей чи то окремих етносів, а чи ж цілих культурно-історичних спільнот. В зворотній реакції протистояння цим процесам з боку структур-носіїв національних традицій часто педалюються ті культурні реалії, які притаманні даному соціумі на відміну від інших. Як наслідок починають культивуватись давно вибулі з ужитку духовні й соціальні продукти. Так сьогодні піддається інтенсивному відновленню така форма релігійності, яка претендує на право вважатися автохтонною й національною, як українське язичництво в своїх неоязичницьких виявах. Комплекс соціальних і психологічних причин, що породив у багатьох людей відчуття безперспективності життя, песимізму, неможливості встановлення гармонійних стосунків у суспільстві, здійснення гуманних ідеалів, що теж створило сприятливі умови для поширення «нових» форм релігійності, які намагаються «вписатися» в рамки православного віросповідання, тим самим загрожуючи його автентичності. Поява в мережі сучасної культури нових релігійних рухів, їхній виклик традиційним релігійним конфесіям є ще одним показником і доказом існування релігійності, як властивій кожній людині способу співвіднесення себе з вищим, Абсолютом.
Напружений ритм життя, проникнення світових проблем в донедавна ізольовані соціуми несуть з собою – як один із побічних ефектів – зростання психологічної напруженості й психічних захворювань. Це теж підживлює звернення до призабутих раніше методів лікування нервових і психічних хвороб: замовлянь, магії, шаманства тощо. Ірраціональність процесів суспільного життя, маргіналізація цілих соціальних прошарків, зникнення узвичаєних, зрозумілих моральних чи педагогічних норм і ствердження натомість інших – незвичних і парадоксальних з погляду звичної логіки – легітимізує звернення до позанаукових (а здебільшого містичних) способів пізнання, лікування, соціальної адаптації навіть в середовищі людей з сучасною освітою й професією. Неоязичництво надає поживний ґрунт для такої легітимації [12, с.5].
В контексті цього, дослідницьким завданням даної статті є здійснення порівняльного аналізу релігієзнавчих та богословських підходів до осмислення такого актуального феномену релігійної свідомості сучасного українського православного віруючого, як наявність в ній язичницьких (неоязичницьких) нехристиянських компонентів. Матеріалом для порівняння стали праці українських релігієзнавців і філософів М.Мурашкіна, В.Ятченко, А.Щедріна, та інших а також полемічні виступи православних богословів РПЦ (отця Олександра Мєня, диякона Андрєя Кураєва, архімандрита Рафаїла Кареліна), ієрархів УПЦ (єпископа Полтавського і Кременчуцького Филипа, Голови Синодального відділу релігійної освіти, катехізації і місіонерства УПЦ), авторитетних богословів світового православ’я (митрополита Пергамського Иоанна Зизіуласа) тощо.
Людина завжди прагнула й буде прагнути самовираження, самовдосконалення, і цілком ймовірно, що розвиток у процесі еволюції такої якості як релігійність відкриває їй один з можливих шляхів у цьому напрямку.
До поширення архаїчних містичних форм осягнення світу сучасну людину підштовхує не тільки психологічний, але й когнітивно-теоретичний контекст її самовідчуття. Постмодернізм, проголосивши варіабельність наукового й філософського бачення світу, гальванізувавши ірраціональність в його сприйнятті та перетворенні, закономірно актуалізує й спроби пошуку, віднаходження генетичних коренів цього типу світовідношення [12, с.5].
Певною мірою сприяють цьому процесові і наукові кола, адже в них дуже поширеним є уявлення про те, що «гуманітарні науки звертаються до соціальної ситуації в традиційних культурах», адже в них людина знаходилася нібито в стані «гармонійної взаємодії» «із зовнішньою природою, соціальним і внутрішньопсихологічним середовищем» [1, с.158]. Така ідеалізація архаїчної людини певною мірою стала «неоміфотворчою» реакцією на методи вивчення соціокультурної реальності, які в світовій науці, щонайменше, уже півтора століття, але особливо в нас із усіма перебільшеннями в радянський період, були суто секуляризованими. Іншими словами, затемнення релігійних смислів у культурі, що трансформується, перетворюється в принципове заперечення їх власне культурної значимості. Дослідник відмовляється надавати їм скільки-небудь серйозну, а тим більше позитивну роль, розглядає їх не більш ніж симулякр. Тим самим він, так сказати, солідаризується з ідеологізованим об'єктом вивчення, а тому втрачає об'єктивність і збіднює власні можливості. Втім, цієї лінії не завжди трималися такі радянські дослідники, як М.Бахтін, Д.Ліхачов, С.Аверінцев, В.Топоров, Б.Успенський і деякі інші.
На наш погляд, нинішнє сприйняття релігійної ситуації як переломної змушує переглядати колишні дослідницькі догми. Мова йде про те, щоб фактичну синкретичність релігійної й культурної сфер, здавна їм властиву, розглядати як значущий факт не тільки в далекі епохи, але й у сучасних явищах, а також у культурі в цілому.
Таке, що вбачається реліктовим, іноді дуже прихованим, язичницьке підґрунтя релігійності сучасного православного українця для свого явлення й аналізу потребує досить витонченого релігієзнавчо-культурологічного інструментарію, збагаченого історією релігій і розумінням накопиченого сучасним релігієзнавством знання.
Масштаби присутності в релігійній свідомості православних українців язичницьких компонентів дає змогу православним полемістам казати про те, що людина пострадянського простору живе «в країні практикуючого язичництва». «Наше століття – це століття ідолопоклонників. – казав о. О.Мень, – Николи ще з первісних часів людина з такою божевільною несамовитістю не поклонялася тому, чому поклонятися не можна» [Цит. за: 6]. А.Кураєв вважає неоязичництво «наймасовішою формою релігійної свідомості». «Язичництво – це не минуле, це вічна тема, що відкидається з релігійного життя» [7]. Він аргументує свою впевненість за допомогою статистики. За даними Центра соціологічних досліджень МГУ: «Серед респондентів у віці 18-24 років у чаклунство, причину, лихе око вірять 62,5 %, у пророкування астрологів 35,6%, у спіритизм 28% Серед цієї ж вікової групи причащаються в церкві 26%, вірять у воскресіння Ісуса Христа 40 %. По даним телефонних опитувань 1993-1996 рр. з 1000 опитаних москвичів у чаклунство, спіритизм, астрологію вірять не менше, а те й більше, ніж у християнські догмати. І що саме дивне, це не дві різні категорії людей, що вірять або в чаклунство, або в Христа, а ті самі віруючі» [2]. «В астрологію вірять 26% православних. У спіритизм 18%. Варто звернути увагу, на те, що якщо в чаклунство, причину й лихе око вірять 47% християн, то в диявола тільки 32%. Виходить, далеко не всі вважають магічні чари пособництвом диявольських сил. Атеїсти в 2-4 рази менше піддані впливу марновірства, окультизму, сатанізму. Так, співвідношення віри у чаклунство серед віруючих і атеїстів відповідно 57% і 21%, в астрологію – 29 і 15, у спіритизм -25 і 6. Більш того, поширеність віри в чаклунство серед віруючих прямо пропорційна частоті відвідування ними церкви. Так, чисельність тих, хто вірить у чаклунство, причину, лихе око майже однаково серед тих, хто відвідує церкву щотижня (54%) 2-3 рази на місяць (59%), 1 раз на місяць (50%), 2-5 рази в півроку (54%); знижується вона тільки серед тих, хто відвідує церкву досить рідко – 1 раз у півроку й 1 раз у рік (відповідно 41 і 40%) ще нижче стає серед тих, хто взагалі не відвідує церкву (31%) хоча здавалося б все повинне бути навпаки. Тих, хто вірять в астрологію, гороскопи також максимальне й майже незмінне число серед найбільш частих парафіян: серед тих, хто відвідує церкву щотижня 34% 2-3 рази на місяць – 39%, 1 раз на місяць – 34%. Серед тих, хто не ходить у церкву, таких, що вірять у пророкування астрологів, удвічі менше – 16%, Той факт, що поширеність марновірства і окультизму серед віруючих прогресує в міру збільшення частоти відвідування ними церкви, свідчить про слабкий вплив духівництва навіть на постійних парафіян, які виходять із храму з тими ж заблудженнями, що й прийшли» [3]. Нажаль, подібні дослідження серед українських православних віруючих не проводилися.
Наростаюче під покровом православ’я язичництво – це не тільки інтелектуальна мода, а й реальна практика. Як емоційно відзначає А.Кураєв, «справа не в тому, скільки залишилося язичництва давньослов'янського від того дніпровського … в нас, а в тому, наскільки ми самі здатні споганити те чисте православ'я – візантійське, російське, котре в церкві зберігається й несеться до нас. Навіть найсвятішу книгу Євангеліє можна споганити, зробити язичницькою. Є люди, які використовують Біблію як сонник, гадальну книгу. Можна ставитися до причастя магічно, до святої води можна ставитися магічно. А скільки в нас є жінок, які вважають, що кращий спосіб привести своїх невіруючих дітей у церкву, це підмішувати їм у чай або компот святу воду. Минаючи свобідну волю людини, магічним шляхом впливати на його долю – от це язичництво» [4].
Православні богослови вважають ситуацію, що склалася, викликом православній вірі, і вважають, що причиною цього явища є тривалий період радянського войовничого атеїзму, що зруйнував майже вщент православну духовну культуру народу. А.Кураєв зазначає: «Від абсолютного нуля ми тепер маємо підніматися до вершини. Напрямок цього руху досить точно передано назвою однієї із книг прот. Олександра Меня: «Від магізму до єдинобожжя». Тільки тепер це вже не вектор, що описує рух далекої історії, але вектор передбачуваного майбутнього. Декілька поколінням тепер мають проходити цей важкий шлях від шаманизма до Заповідей Старого Завіту. Потім ще потрібно буде дорости до Євангелія. Потім стануть зрозумілі Святі Отці Православ'я...» [5].
Розмірковуючи про цей виклик з боку нехристиянських релігій, який постав перед православ’ям в третьому тисячолітті, Іоан Зізіулас наводить наступну точку зору: «Згідно ... несинкретичному підходові, кожна релігія може визнати позитивні елементи в іншій релігії, але судить ці елементи у світлі своєї власної віри й, звичайно, не сприймає їх як складові частини нової релігії. Єдино розумним і правильним для християнства було б вступити в діалог з іншими вірами, у той же час рішуче відкинувши ідею створення нової релігії шляхом перетворення релігійного плюралізму в релігійний синкретизм» [7].
Говорячи про місію УПЦ, єпископ Полтавський і Кременчуцький Пилип наголошує на тому, що «Особливої уваги місіонерів потребує язичництво, що бурхливо й активно відроджується. Воно містить небезпечний антихристиянський потенціал, який уже встигла відчути Росія. Там деякі поганські угруповання насаджують думку, що християнство –– це “жидівська віра”, неприйнятна для російського народу. А отже, християн треба бити у відповідності з сумнозвісним прислів'ям, щоб “спасати Росію”. Напади “бритоголових” на православні храми і монастирі в Росії вже стали страшною реальністю. Я серйозно побоююся того, що незабаром ми можемо опинитися в такій само ситуації. Тим більше, що язичництво, переконуючи послідовників і вільних слухачів у тому, що саме воно “істинно українське” (“питомо українське”), претендує на особливі симпатії до нього з боку влади» [9]. Як бачимо, виступ українського ієрарха навряд чи припускає навіть можливість діалогу з «агресивними язичниками».
На відміну від православних ієрархів, світські філософи і релігієзнавці у своїх міркуваннях щодо язичницьких компонентів в свідомості сучасного православного віруючого в своєму аналізі стоять на інших позиціях. Даний феномен тісно пов’язується з поняттям «нової релігійності», під якою мається на увазі перш за все релігійна складова світогляду і світосприйняття сучасної людини. Сучасна масова культура наскрізь просочена релігійними флюїдами, міфологемами, метафорами. Ймовірно, тут має місце малодосліджена, гетерогенна, неструктурована, анонімна релігійність, яка віддзеркалює суперечності сучасного етапу трансформації українського суспільства. Масова людина, як правило, не усвідомлює характеру власної релігійності або усвідомлює її перекручено. Згідно з опитуваннями, більше половини українців вважають себе православними, а фактично церковним життям живе не більше 5%.
Комбінаторний механізм сучасної культури відтворює соціокультурні форми, здатні кинути виклик традиційним християнським світоглядним орієнтирам, цінностям, інтелектуальним надбанням, накопиченим протягом двох останніх тисяч років. Культуротворення альтернативних форм завжди відбувається на периферії, у культурному андеґраунді, у стані маргінальності; саме ці тенденції відбивається у парадоксографічному секторі постмодернової культури. Звернення до строкатого дивосвіту соціокультурних форм, що відтворюються й набувають наснаги саме тут, є умовою дослідження взаємодії «вторинного» міфу українського неоязичництва язичництва і його доктринальних засад, супутніх йому окультно-містичних уявлень людей, ідентифікуючих себе як православних [10, с.14].
Неоязичництво, як повернення до давніх міфів, з'являється тому, що втрачено довіру до християнського й сучасного філософського уявлень про трансцендентну природу морально-особистісного начала в людині. У сучасної людини (точніше сучасного неоязичника) жевріє надія на можливість безмежного розвитку індивідуальних можливостей людини. Людина відчуває свій потенціал, який ще не реалізований до кінця. Значить немає соціальних умов, щоб людина могла повністю реалізувати свій потенціал. Звичайно, про цей потенціал говорить і християнство, указуючи на те, що віруючий обожиться, знайде досконалий статус буття. Але християнство сприймається за умов сучасної інтеграції культур як однин із численних міфів. І цей міф, як правило, програє перед іншими міфами, перед міфами, що оперують реальним станом речей. Наприклад, неоязичництво розкриває можливість знаходження сакральної досконалості «тут і зараз» у результаті досягнень людини з оволодіння окультними силами. Християнство пропонує можливості після смерті у загробному світі. У всякому разі, повернення до давніх міфів сучасної людини породжено її невірою у можливості суспільства гарантувати загальне добро й захистити її індивідуальність. Суспільство найчастіше намагається нівелювати цю індивідуальність, перетворити людини у свій гвинтик» [8, с.18].
«З ростом наукового розуміння наш світ усе більш дегуманізується, – зазначає К.Г.Юнг. – Людина почуває себе ізольованою у космосі, тому що тепер вона відділена від природи, не включена у неї органічно і втратила свою "несвідому ідентичність" із природними явищами. Поступово вона втрачає свою символічну причетність…Вже не чує людина голосу каміння, рослин і тварин і не розмовляє з ними, вірячи, що вони чують. Її контакт із природою зник, а з ним пішла і глибока емоційна енергія, яку надавав цей символічний зв'язок» [11, с.107-108]. І саме неоязичництво прагне відновити цей зв’язок, а разом з тим – свідомо чи ні – використати цю енергію задля глибинної трансформації релігійної свідомості суспільства.
Соціальними засадами зближення новітньої (неоязичницької) та окультно-містичних течій і традиційної православної релігійності, з одного боку, і «вторинних» міфів давнього українського язичництва і індоєвропейської архаїки з іншого, є кризовий стан українського суспільства, поглиблення загальнолюдських глобалізаційних процесів. Глибинною світоглядною засадою такого зближення релігієзнавці вбачають актуалізацію в кризових умовах успадкованих від архаїчного суспільства окремих світоглядних форм, а також засад міфологічного світорозуміння. Ці процеси, що можуть мати далекосяжні наслідки для реформування світоглядної свідомості суспільства, спроможні також вплинути на формування засад нової, альтернативної релігійності.