Література

1.Белый Андрей. Апокалипсис в русской поэзии //Белый Андрей. Символизм как миропонимание. – М.: Республика, 1994. – С. 408–418.

2.Блок А. О литературе. – М.: Худ. лит., 1989. – 479 с.

3.Вороний М.К. Поезії. Переклади. Критика. Публіцистика. – К.:Наукова думка, 1996. – 704 с

4.Сарабьянов Д.В. Стиль модерн. – М.: Искусство, 1989. – 294 с.

5.Сулима В. Біблія і українська література. Антологія релігійної поезії ХХ століття. – К.: Освіта, 1998. – 400 с.

6.Українка Леся. Твори в 2-х т.– К.: Наук. думка, 1987. – Т.1. Лірика та поеми. – 607 с.

7.Українка Леся. Твори в 2-х т. – К.: Наук. думка, 1987. – Т.2. Драматичні твори. – 725 с.

8.Улюблені англійські вірші та навколо них /Перекл. і упор. М.Стріха. – К.: Факт, 2003. – 456 с.

9.Хлебников В. Творения – М.: „Советский писатель”, 1987. – 736 с.

10.Чуковский К. Александр Блок как человек и поэт //Чуковский К. Соч. в двух томах. – Т.2. Критические рассказы. – М.: Правда, 1990. – С. 390–498.

Summary

Maryna Karanda. The Aesthetic and Religious Study Analize of Dychotomical Motif “The Bride – Femine Fatale” in the Europian Modern Art. The neoreligious motif in art as the aesthetic concept, its formation in the aesthetics categorial apparatus and in the art practice at the end of 19 – the beginning of 20 centuries is analyzed in this article. Such type of the neoreligious motif as dychotomical (on the example of antinomy “The Bride – Femine Fatale”) was analyzed on the methodological basis of The „Aesthetics of history” in the bounds of indicated period.

УДК 37

© Сергій Бухаров

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Проблема соціального ідеалу в ліберальній теології

Автор аналізує соціальний ідеал у ліберальній теології. Наводить приклади впровадження цього ідеалу в життя та їх результати, а також аналізує той вплив, який мала ліберальна теологія на подальший розвиток теологічної думки.

В сучасному світі, який характеризується значними соціальними змінами, гостро постає питання соціального ідеалу. Яким має бути суспільство в ХХІ сторіччі? Якою має бути церква в новому сторіччі? Яку роль має займати церква в розбудові нових соціальних відносин? Всі ці питання є питаннями про форму реалізації соціального ідеалу. Кожна епоха виробляє своє бачення суспільного ідеалу з релігійної чи світської точки зору. Розробка свого соціального кредо є одним з найголовніших завдань церкви. Прикладом розробки соціального ідеалу може служити ліберальна теологія. Вона не тільки проголосила цей ідеал, але й зробила його досягнення найголовнішим завданням церкви. Саме завдяки цьому ліберальна теологія стала одним з найголовніших чинників розвитку релігійної думки у ХХ сторіччі.

Ліберальна теологія виникла завдяки працям таких теологів як: Шлейєрмахер [9], Рітчль [2, с. 383-407], фон Гарнак [2, с.383-407], Бауер [10, с.111], Бушнел [10, с.211-212], Раушенбуш [10, с.968-969], Сабат’є [2, с.383-407]. Пізніше їх доробок аналізували такі богослови, як Елвел [10], Еріксон [12], Райрі [8], Пікерінг [7], Моріс [6], тощо. В українській науці тему теологічного модернізму піднімали Добреньков [3], Кислова [4], Гопченко [1] та ін. Розробку проблеми соціального ідеалу в ліберальній теології здійснив геніальний релігієзнавець В.Докаш [2]. Та можна говорити про те, що в українському релігієзнавстві ґрунтовної розробки питання соціального ідеалу ліберальної теології зроблено не було.

Тому метою даної роботи є намір показати як розглядається соціальний ідеал в ліберальній теології, навести приклади впровадження цього ідеалу в життя та їх результати, а також проаналізувати той вплив, який мала ліберальна теологія на подальший розвиток теологічної думки.

Для вирішення поставленої проблеми в роботі використовувалися такі методи, як: діалектичний, історичний, антропологічний, культурологічний та герменевтичний.

Ліберальна теологія як напрямок протестантської теології виникає в кінці ХІХ ст. І за своєю сутністю вона була спробою адаптувати християнство до нових історичних умов. Для цього ліберальні теологи поставили під сумнів ряд доктрин, на які спиралися протестантські течії, зокрема: богонатхненність Біблії, віру в чудеса, описані в Святому Писанні, віру в непорочне зачаття Ісуса Христа та Його воскресіння, тощо. Вони також намагалися замінити есхатологічні уявлення християн про прихід Христа і Царства Небесного на реалізацію соціальних змін в суспільстві. Трансформація суспільної свідомості з метою побудови справедливого суспільного ладу є головним завданням так званого «соціального євангелізму», що виникає на початку ХХ сторіччя в США [2, с.403-406].

Лібералізм, який започаткував ідею соціального євангелізму, виникає спочатку в Німеччині, і його появу пов’язують з ім’ям німецького протестантського богослова Ф.Шлейєрмахера. Шлейєрмахер розробив концепцію, згідно якої в основі релігії лежить почуття. Шлейєрмахер наголошував, що віра не повинна вдаватися у філософські спекуляції чи займатися обґрунтуванням доктрин, а відводив їй місце у почуттях, за допомогою яких людина змогла б відчути Бога [11, с.592]. Тут ми спостерігаємо феноменологічний підхід до релігії, яка, як почуття переживання зв’язку з Богом уже є входженням у Боже Царство. Таким чином, релігія ставала особистим явищем, де має право на існування суб’єктивна точка зору, сперта на власний досвід, а не на церковну догму. Релігійне ж почуття є відповіддю людини на Божественний поклик. «Істинна релігія – є почуття і смак до безкінечного як поєднання людського і божественного» [9, с.83]. Незважаючи на суб’єктивність своєї теології, Шлейєрмахер не відкидав остаточно церкву як елемент богопізнання, а навпаки наголошував на тому, що справжнє богопізнання можливе через участь людини у житті церкви , через яку людина пробуджує свої найкращі якості. Перегляд Шлейєрмахером християнської теології особливо радикальний в тому, що стосується авторитету. Жоден зовнішній авторитет: чи то Священне Писання, чи Церква, чи історичне формулювання віросповідання, не можна поставити над особистим досвідом віруючого [10, с.1400].

Особливе ставлення у нього також і до особи Ісуса Христа, якого він розглядав не тільки як ідеальну людину, що найбільшою мірою явила в собі Бога, але й розробника концепції реалізації соціального ідеалу. Власне цим Шлейєрмахер робить важливий крок до подальшого розвитку лібералізму в його соціальному контексті. Через осягнення образу Ісуса Христа, вважав він, людина може пройти шлях самовдосконалення і «обожнення». Завдяки моральному вдосконаленню людина пов’язує себе з Абсолютом, цей зв’язок також є запорукою розвитку світу. Звідси два завдання людини: удосконалення свого внутрішнього єства та зовнішня творчість для світу. [2, с.388]. Ці завдання і надалі являтимуться двома найголовнішими завданнями ліберальної теології. Власне, саморозвиток людини за Шлейєрмахером не може відбуватися автономно для розвитку релігійних почуттів, людина повинна спілкуватися з іншими людьми. Згідно з Шлейєрмахером, суспільство є узагальненням людського «Я», тому розвиток людини приводить до розвитку суспільства. Прикладом такого розвитку і можна вважати релігію, коли дійшовши до певного рівня розвитку засновник релігії спонукає суспільство розвиватися, рухатися вперед прямуючи до ідеалу. Зауважимо, що з часом, релігійні настанови стають застарілими, вони вже не відповідають новим потребам суспільства. З цієї причини релігія все частіше стає архаїчним явищем. Частково релігійна свідомість захищає себе, змінюючи акценти з менш на більш сучасні аспекти віри. Так, наприклад, якщо раніше традиційно було заохочувати людей до християнства через опис Божого гніву та вічних страждань в пеклі, то зараз все частіше увага звертається на пошук сенсу життя, успіху в житті, тощо. Проте ліберальні теологи у своєму баченні релігії ідуть далі, вони пропонують перетворити релігію на конкретну програму вирішення соціальних і моральних проблем суспільства. Власне вони стверджують, що християнство первісно було соціально спрямованим. Автори новозаповітніх книг не писали в строгому сенсі теологічних трактатів. Їх займали потреби церков, до яких вони і зверталися у своїх текстах [6, с.6]. Тому і сучасна церква має звернутися до проблем суспільства. В Америці це призвело до виникнення соціального євангелізму. Представники цього напрямку вважали, що через проповідь моральних цінностей їм вдасться викорінити негативні моменти в суспільстві, такі, як безробіття, несправедлива оплата праці, расизм, тощо.

Вони вважали, що через свою соціальну активність людина також може досягти певного типу безсмертя. Адже, коли людина віддає своє життя Богові, вона натомість отримає безкінечне буття в Бозі. І хоча це безсмерття і не є безмежним в часі, проте воно є безкінечним у почуттях через переживання всесвіту. Звідси- людство є союзом братів, чим більше людина осягає Бога, тим ближче вона стає до свого ближнього. В цьому ж контексті, розглядається і реалізація царства Божого як вихід за межі самого себе. За цим вченням, саме через перемогу над власним егоїзмом людина рухає світ до досконалості. На центральне місце ліберальної теології виходять проблеми людини і суспільства: світські, людські проблеми і повинні складати предмет теології [3, с.21].

Говорячи про розвиток світу, Шлейєрмахер наголошує на діалектичній взаємній залежності між людиною і світом. В діалектиці Шлейєрмахера духові людини протистоїть світ, розвиваючись, людина вдосконалює його та веде до стану найбільшої гармонії. Людина збудовує світ за власним вибором (теолог наголошує на свободі людини), проте вистоїть лише те, що є більш досконалим, звідси відповідальність людини за свої вчинки. Причиною моральної поведінки має бути не страх перед вічним покаранням, але бажання досягти вічного, незнищенного, божественного. Саморозвиток світу, і в тому числі і соціуму, розглядається Шлейєрмахером як шлях до Царства Божого. Через внутрішнє переродження і духовне споглядання людина здатна стати на шлях прогресу. Проте світ не здатний розвиватися самотужки: в основі розвитку лежить Бог, через споглядання якого нам стає доступним цей розвиток. Сам же світ не здатний рухатися вперед без Бога. Заради розвитку світу необхідно звернутися до божественної фантазії, яка тільки і може звільнити людський дух від насильства і обмеженості [9, с.395]. Звідси випливає, що рівень розвитку моральних цінностей і соціальної справедливості показує рівень наближення людини до Бога. І хоча сам Шлейєрмахер не став засновником соціального євангелізму, проте розробив теоретичну базу для нього.

Продовжувачем справи Шлейєрмахера був А.Рітчль. В своєму доробку він переводить релігію в царину етики – навчаючи, що віра повинна бути не теоретичною але практичною. Він відкидав, як спекуляції, погляди Шлейєрмахера про те, що основою релігії є почуття, натомість говорить про етичну сутність віри. На його думку основним питанням релігії є питання: «Що я повинен зробити , щоб спастися?», але це питання не є питанням про те, що чекає людину після смерті, але в цьому житті, адже бути спасенним, за Рітчлем, означає бути вільним від гріха, егоїзму і провини в цьому житті. [11, с.592- 593]. Також Річтль, на відміну від Шлейєрмахера, наголошує на необхідності церкви для утвердження віри. Людина не може підтримувати особисту віру без підтримки з боку співтовариства віруючих. Саме Рітчля можна вважати засновником соціального євангелія, адже він проголошував царство небесне як етичну категорію. Це царство у нього є царством вільного духу, нації і раси. Рітчль відкидав всі надприродні елементи Біблії, говорячи про те, що найважливішим є моральний розвиток людства. Тому, можна говорити про те, що Рітчль ще й був засновником безрелігійного християнства. [1, с.388]. Він відкинув більшість догматів традиційної церкви, зокрема і догмат про божественну природу Ісуса Христа, натомість він пропонував ідею людини – приклада, чия важливість після смерті набагато більша, ніж при житті. В питанні спасіння він відкидав викупну жертву Христа, як викуплення Божої справедливості, натомість, пропонував ідею викуплення людини від гріха, як певного типу моральної зіпсутості. В теології і до нього існували два розуміння викуплення: суб’єктивне і об’єктивне. Об’єктивна теорія викуплення говорить про те, що Христос викупив людину від покарання Божого, задовольнивши тим самим Божу святість і справедливість. Суб’єктивна – наголошує на моральному прикладі Спасителя. Згідно з нею Христос помер, щоб дати людині нове єство, звільнивши людину від рабства гріха і страху. Рітчль, як і інші ліберальні теологи, обирає суб’єктивну теорію. Христос, на його думку, проголосив перемогу над нашими вадами і звільнення людини від тягаря вини, що в іншому випадку заважають вдосконаленню людини. Через смерть Ісуса Христа людина отримує примирення з Богом. Гріховна людина не довіряє Богу, боїться Його, проте Христос показує, що Бог не сердиться на людину, проявом чого є жертовна смерть Христа. Людина стає усиновленою Богом. Доказом цього усиновлення стає моральне вдосконалення людини (народження згори), людська воля стає схильною до добрих вчинків. Через примирення Царство Боже знаходиться в людині, і вона реалізує його в соціумі. На думку Рітчля, Царство Боже є духовно-моральним ідеалом життя на землі. Завданням же лібералізму є приведення традиційного, застарілого християнства до рівня усвідомлення сучасної людини. [2, с.399]. Таким чином, євангеліє стає соціальним, а есхатологічні очікування людей заміщуються надією на моральні і соціальні перетворення.

Подальший розвиток ліберальній теології надав А.Гарнак. Він перебував на засадах соціального оптимізму і розвинув ідеал суспільного розвитку до свого завершення. На думку Гарнака, суспільство безперервно розвивається до досконалості, фіналом якої стане злиття суспільства з Богом. Аналізуючи пророцтва Старого і Нового заповітів, Гарнак дійшов висновку, що опис есхатологічних подій і катаклізмів віщує в решті решт золоту епоху, що характеризуватиметься найвищим рівнем розвитку. Цей розвиток приведе людство до стану Царства Божого, який проте є доступним і сьогодні через сповідування етики Христа. Та етика Христа – це не та етика, яку сповідує більшість християн, але очищена від історичних нашарувань етика. І хоча Гарнак ще не «деміфологізує» Біблію, але робить рішучий крок до цього (Пізніше «деміфологізацією» Христа займеться Бультман). На думку Гарнака, людство стоїть на порозі великих перемін, через які християни зможуть реалізувати найбільші свої соціальні ініціативи. Таким чином, можна сказати, що соціальний оптимізм, притаманний ліберальній теології, досягає у Адольфа Гарнака свого найвищого розвитку.

Говорячи про спроби реалізації соціальноо ідеалу в ліберальній теології, необхідно сказати про вклад в цю роботу У.Раушенбуша. Раушенбуш особисто зіткнувся з наявністю соціальної несправедливості західного суспільства, коли здійснював служіння в злиденних районах Нью – Йорка. Тому він радикальним чином ставив питання реформування суспільства. Аналізуючи недоліки капіталістичного суспільства, він характеризує його як таке, що закриває очі на людину заради прибутку, заради прибутку знецінює дух. [10, с.968-969]. В своїх працях «Християнство і соціальна криза» та «Теологія соціального євангелія» він висуває ідеал соціалізму, що побудований на християнських принципах. Головними принципами, які пропонував теолог, були: соціальна справедливість, суспільне володіння власністю, демократичний принцип побудови виробництва і розподілу товарів. Зло він вважав фантазією, а справжні можливості людини називав безмежними. Вслід за Гарнаком, Раушенбуш вважав Христа зразком найвищих моральних якостей. Таким чином, Христос об’єднав у собі людину і Бога. Христос, на його думку, не був ні політичним, ні економічним реформатором, але реформатором соціальної моралі, яка єдина може встановити царство Боже на землі. Раушенбуш протиставляє своє вчення вченню інших протестантів у питанні морального вдосконалення. На його думку, метою встановлення Царства Божого є не вдосконалення окремої особистості, але вдосконалення всього соціального життя людини, «не вознесіння окремого індивіда на Небо, але перетворення земного життя в небесну гармонію». Також, на думку Рашенбуша, християнство, як релігія, знаходиться в стані глибокої кризи. Якщо першохристиянство, як і представники соціального євангелія, відстоювали справедливі відносини між людьми, то представники державної церкви, як «клерикальної машини», звели нанівець всі соціальні спрямування церкви. У своїй жазі до влади, стверджує Раушенбуш, церковники знищили ідеал братерства і любові, зробили спасіння особистим, чим відкинули соціальний аспект спасіння. [4, с.22-23].

У своїх творах Раушенбуш закликав до створення помірного багатства, що викорінить конкуренцію, класову боротьбу і інші проблеми суспільства. Методом такої трансформації має стати пропаганда принципу: Бог є батьком всіх людей, а отже ми всі брати один одному. Саме це братерство має привести до співпраці між працівниками підприємств та адміністрацією, між багатими та бідними. На його думку, люди повинні навчитися започатковувати принципи любові в стосунках між людьми і соціальними інститутами. Таким чином, Раушенбушу і іншим представникам соціального євангелізму вдалося переконати ряд деномінацій зайнятися соціальними проблемами суспільства. Внаслідок його діяльності, а також діяльності таких діячів як: Єббот, Тейлор, Пібоді, Метьюс, в багатьох деномінаціях США виникли комісії з соціальних питань. Соціальне питання стає одним з найважливіших питань, що постає перед екуменічними організаціями Америки. Так, Федеральна рада церков приймає «соціальне кредо церков», що було спробою впровадити в життя принципи соціального євангелія. В цій програмі зокрема передбачалось встановити контроль за набуттям власності з метою її справедливого розподілу. Автори кредо наполягають також на праві кожної людини мати засоби до прожиття, виступають проти дитячої праці, продажу алкоголю, тощо. Коментуючи кредо церков, Уорд пише: «Будь – яка діяльність людини, чи то праця, чи то відпочинок має бути включеною до сфери християнства». [4, с.72]. Таким чином, ліберальні теологи значно розширили сферу церковного служіння, включивши в нього практично всі сфери людського буття.

Здавалося перед ліберальними теологами відкрилася широка дорога. Вони отримали підтримку в соціальному реформуванні суспільства, яке, на їх думку, прямувало до стану ідеалу. Проте перша світова війна зруйнувала їх надії. Вона довела, що природа людини не така добра, як вважали соціальні євангелісти. Вона довела, що суспільство і досі може звершати багатомілійонні вбивства заради політичних цілей. В цих умовах майбутнє знову починає розглядатися віруючими не як тріумф людства, а як страшне очікування нових воєн і катаклізмів. В цей період, як реакція на лібералізм, формується фундаменталізм, що вимагає безперечного прийняття на віру всього сказаного в Біблії та знімають проблему соціальних іллюзій. [5, с.434]. Представники фундаменталізму об’єднуються і починають боротися проти лібералів, завдаючи їм значних ударів. Значна ж частина самих лібералів переходить або на бік консервативніших християн, або до нерелігійної діяльності (секулярного гуманізму).

Вище наведене дозволяє зробити такі висновки:

1. Лібералізмом було привернуто увагу церкви до соціальних проблем суспільства. І досі існує практика соціального євангелізму, проте це вже не утопічні програми, а допомога конкретним людям.

2. Об’явивши всі сторони життя людини прерогативою церкви ліберали, значно розширили горизонти церковного служіння.

3. Критикуючи авторитет Біблії, представники соціального євангелізму заклали методичні основи для розвитку нових теологічних концепцій, зокрема неоортодоксії, що опосередковано сприяло формування фундаменталізму і відходу від проблем соціального реформаторства.

4. Ліберали заклали значну частину екуменічного руху, який ввібрав в себе соціальне спрямування і світоглядний плюралізм, притаманний ліберальній теології.