Література

1.Бачинин В.А. Философия права и преступления. – Харьков, 1998.

2.Кара-Мурза С.Г. Манипуляция сознанием. – К., 2000.

3.Селіванов В.М. Право і влада в сучасній Україні: методологічні аспекти. – К., 2002.

4.Швейцар А. Этика и культура. – М., 1991.

5.Див.: Кун Т. Структура научных революций. 2-е изд. – М., 1977; Лакатос И. История науки и ее рациональные реконструкции. //Структура развитие науки. – М., 1978.

6.Малахов В.П. Философия права. – М., 2002.

7.Козловський А.А. Право як пізнання. – Чернівці, 1999.

8.Кравченко С.П. Мова як фактор право утворення та законотворення./Автореф. дис. ...к.ю.н. – Одеса,2000.

9.Братасюк В.М. Право як форма прояву інтелектуальної традиції епохи (на матеріалах романо-германської правової сім”ї). /Автореф. дис. ... к.ю.н. – К., 2005.

10.Мушинский В.С. Сумерки тоталитарного сознания. //Государство и право. – 1992. – №3.

Summary

Maria Patei-Bratasuk. Methatheory Knowledge as the Means of Modern Low Thought Rice. In the article it is heaved up a forming problem in modern Ukraine new, creative after style and thought humanism on maintenance in a legal sphere. Only such legal thought can become the mean of claim of principle of supremacy of right in present Ukraine.

УДК 167

© Валерій Павловський

Чернівецький торговельно-економічний інститут КНТЕУ

Емпіричний і теоретичний рівні науки: деякі питання їх розвитку

У статті розглядаються питання основних і похідних ідеалізованих об’єктів емпіричного і теоретичного рівнів, двошарової конструкції теоретичного знання, а також особливості методів емпіричного і теоретичного наукового дослідження.

У ХХІ столітті продовжуються інтенсивні формування нових і розвитку “старих” наук про суспільство і людину. Їх необхідними складовими виступають емпіричний і теоретичний рівні дослідження, ідеалізовані об’єкти, певні методи і т.д. Специфікація і подальший аналіз цих рівнів аналізу, їх ідеалізованих об’єктів, методів, особливих форм організації теоретичного знання є актуальними і важливими в наш час, тому що вони тісно взаємодіють з суспільною практикою, яка, в свою чергу, постійно впливає на них.

Без постійної і глибокої розробки визначених питань та їх проблем, – як, зрозуміло, і багатьох інших, – неможливо на дійсно філософсько-науковому рівні формувати і розвивати сучасні гуманітарні науки. Справа в тому, що немає і, мабуть, не може бути розвинутої гуманітарної науки, яка б не була соціально, теоретично, методологічно, ідеологічно, етично, праксіологічно пов’язана з філософією взагалі та філософією і методологією науки зокрема.

Сучасна філософія і методологія науки є синтетичним і революційно перетвореним результатом величезної творчої співпраці багатьох філософів і вчених, які здійснили новітній прорив у цій сфері у другій половині ХХ століття. Стосовно названих питань та їх проблем важливі ідеї висловили такі західні філософи та вчені, як Дж.Агацці, Т.Кун, І.Лакатос, Р.Карнап, М.Полані, К.Поппер, У.Селлерс, Ст.Тулмін, П.Фейєрабенд, Ф.Франк та інші [1].

У свою чергу, велика група російських і українських дослідників активно розвідували ці питання і зробили свій творчий внесок в їх розвиток. Це П.Дишловий, П.Копнін, С.Кримський, В.Лекторський, М.Мостепаненко, О.Нікіфоров, Т.Ойзерман, М.Попович, А.Ракітов, М.Розов, В.Садовський, В.Стьопін, Е.Чудінов, В.Швирьов, В.Шинкарук, В.Штофф, Б.Юдін та інші [2].

Але достатньо швидка еволюція гуманітарних наук у цей історичний період випереджає аналіз філософсько-методологічних питань і проблем розвитку цих дисциплін, зокрема, стосовно особливостей емпіричного і теоретичного рівнів пізнання, своєрідності їх методів і т.д.

У зв’язку з цим завданням даної статті буде з’ясування, що таке ідеалізовані основні і похідні емпіричні і теоретичні об’єкти, що таке двошарова конструкція теоретичного знання і в чому полягає специфіка методів емпіричного і теоретичного дослідження.

Наукова дисципліна виступає як достатньо організоване знання, в якому співіснують відносно самостійні підсистеми, діалектично взаємопов’язані між собою. Особливості предмету кожної окремої науки детермінують специфікацію системи її знань загалом і підсистем зокрема.

У кожної дисципліни є різні форми або види знання: емпіричні факти, емпірична залежність, принципи, гіпотези, теоретичні закони, теорії різного типу тощо. Вони формуються й розвиваються гетерогенно. Усі ці форми або види знання традиційно відносять до двох основних рівнів організації знання: емпіричного й теоретичного. Виходячи з цього, виділяються два типи пізнавальних процедур, що породжують ці знання.

За одиницю аналізу не можна брати окрему теорію та її емпіричний базис. Такою одиницею на даний час є, як пише В.Стьопін, «...наукова дисципліна як складна взаємодія знань емпіричного й теоретичного рівнів, пов'язаних у своєму розвитку з інтердисциплінарним оточенням (іншими науковими дисциплінами)» [3].

У зв'язку з цим розгляд проблем становлення структури науки доцільно почати із з'ясування особливостей емпіричного й теоретичного рівнів наукової дисципліни.

Необхідно констатувати, що проблеми емпіричного й теоретичного знання активно обговорювалися й обговорюються в сучасній вітчизняній літературі.

Виділення емпіричного й теоретичного пізнання як двох особливих типів дослідницької діяльності пов'язано з тим, що предмет аналізу у них розрізнений, вони розглядають різні аспекти однієї й тієї ж дійсності. Емпіричне дослідження вивчає явища і їхні кореляції, в яких воно може вловити, зафіксувати прояв закону. Проте в чистому вигляді, як істинне знання, воно здобувається тільки в результаті теоретичного дослідження. Та обставина, що теорія не будується шляхом індуктивного узагальнення досвіду, як зауважує В.Стьопін, було усвідомлене в науці порівняно пізно, коли вона досягла достатньо високих ступенів теоретизації [4].

Хоча емпіричний і теоретичний рівні пізнання розрізняються за предметом, засобами й методами вивчення, у реальному науковому дослідженні вони завжди взаємодіють.

Емпіричний і теоретичний рівні мають достатньо складну системну організацію із своєю різноманітністю типів знання і пізнавальних процедур, які породжують ці знання.

Внутрішня структура емпіричного дослідження складається, щонайменше, з двох підрівнів: а) безпосередні спостереження й експерименти, результатом яких є емпіричні дані; б) пізнавальні процедури, за допомогою яких здійснюється перехід від отриманих даних до емпіричної залежності й емпіричних, наукових фактів.

Відмінності між даними спостереження й емпіричними фактами як особливим типом емпіричного знання було знайдене ще в неопозитивістській філософії 30-х років ХХ століття. У процесі досить напружених дискусій про те, що може служити емпіричним базисом науки, була поставлена проблема виявлення таких форм емпіричного знання, які б мали інтерсуб’єктивний характер і складалися з об'єктивної й достовірної інформації про явища, що вивчаються. Шляхом дискусій було встановлено, що такими знаннями є емпіричні факти, які й утворюють емпіричний базис певної науки. Це можуть бути констатації, твердження типу: «більше 90% студентів міста вважають абсолютно недостатнім розмір стипендії» тощо. Сам характер тверджень, що фіксують факти, підкреслює їхній особливий об'єктивний статус порівняно з протокольними пропозиціями. Проте тут виникає нова проблема: як відбувається перехід від даних спостереження до емпіричних фактів і що гарантує об'єктивний статус наукового факту? Ця проблема достатньо інтенсивно вивчалася в теорії і методології науки в XX столітті.

Певний внесок у її розробку вніс неопозитивізм, проте його прагнення аналізувати тільки внутрішні зв'язки наукового знання й абстрагуватися від взаємозв’язків науки і практики різко звужували можливості дослідження. На думку Р.Батіщева, О.Леонтьєва, Е.Юдіна, В.Стьопіна, В.Фофанова, В.Швирьова та інших дослідників, діяльнісний підхід відкриває значно більше можливостей для аналізу [5]. Важливо відразу зрозуміти й зафіксувати, що наукове спостереження має діяльнісний характер, припускає не пасивне споглядання процесів, що вивчаються, а їхню особливу попередню й подальшу організацію, забезпечення контролю. Діяльнісна природа емпіричного дослідження на рівні спостережень особливо виразно проявляє себе в процесі експерименту. За традицією експеримент протиставляється спостереженню без експерименту. Визнаючи специфіку цих двох видів пізнавальної діяльності, разом з тим необхідно відзначити і їхні загальні родові ознаки. «Фіксація предмету дослідження, – пише В.Стьопін, – в рамках експериментальної або квазіекспериментальної діяльності є тією ознакою, за якою можна відрізнити експеримент і систематичні спостереження випадкових спостережень. Останні суть спостереження в умовах, коли ситуація й об'єкт, що вивчається, в досвіді ще не виявлені» [6].

Як показують праці вітчизняних і зарубіжних авторів, спостереження не є чистою емпірією, а містять у собі відбитки попереднього розвитку теорій. При аналізі структури емпіричного пізнання було доведене, що не існує чистої наукової емпірії, яка не містила б у собі домішок теоретичного знання. Проте це не перешкоджає формуванню об'єктивного істинного емпіричного знання, а навпаки, виступає його умовою.

Емпіричне дослідження засноване на безпосередній практичній взаємодії вченого з об'єктом, що вивчається. Воно пов'язане із спостереженнями й експериментальною діяльністю. Тому засоби емпіричного дослідження при необхідності включають прилади і приладові установки, а також інші засоби реального спостереження й експерименту. У даному дослідженні застосовуються й понятійні засоби – їх часто називають емпіричною мовою науки. У цій мові взаємодіють емпіричні терміни й терміни теоретичної мови. Емпіричні поняття – це особливі абстракції, або емпіричні об'єкти. В.Стьопін відзначає: «Емпіричні об'єкти – це абстракції, що виділяють насправді деякий набір властивостей і відношення речовин. Реальні об'єкти представлені в емпіричному пізнанні в образі ідеальних об'єктів, що володіють жорстко фіксованим і обмеженим набором ознак» [7]. Реальні ж об'єкти володіють нескінченним числом ознак. В емпіричному дослідженні формуються, як тепер прийнято називати, ідеалізовані емпіричні об'єкти.

Вважаємо за необхідне тут ввести наступне принципово важливе твердження. Емпіричний рівень певної наукової дисципліни, як ми думаємо, може досягти своєї розвинутої форми й успішно функціонувати надалі за умови розробки основного емпіричного об'єкту, який виступатиме провідною рівневою ідеалізованою логічною конструкцією. Саме спираючись на такий основний об'єкт, формуватимуться всі інші похідні ідеалізовані емпіричні об'єкти першої, другої й наступних ступенів залежності.

Система ідеалізованих емпіричних об'єктів є основним джерелом розвитку й саморозвитку емпіричного рівня наукової дисципліни, базисом для створення дослідницької і колекторської програм у їхньому емпіричному варіанті [8].

Що ж до методів емпіричного аналізу, то на цьому рівні використовуються реальний експеримент і реальне спостереження. Важлива роль належить також методам емпіричного опису.

Особливості даних засобів і методів пов'язані із специфікою предмету емпіричного дослідження. Хоча об'єктивна реальність в емпіричному й теоретичному дослідженні може бути одна й та ж, проте вивчається вона в різних наочних аспектах, і тому її фіксація в знаннях даватиметься по-різному. Емпіричне дослідження орієнтується на аналіз явищ і взаємовідносин між ними, сутнісні зв'язки тут ще не виділяються спеціально. Емпіричне пізнання здатне виявити дію об'єктивного закону, але воно лише констатує його, як правило, у вигляді емпіричної залежності. «Емпірична залежність, – вважає В.Стьопін, – є результатом індуктивного узагальнення досвіду і являє собою вірогідно-істинне знання» [9].

Створення логічно стрункої системи ідеалізованих емпіричних об'єктів – необхідна умова і джерело зростання нового емпіричного знання, одна з найважливіших передумов розвитку наукової дисципліни загалом.

Натомість у теоретичному дослідженні використовуються якісно інші засоби аналізу. Тут відсутня безпосередня практична взаємодія з матеріальними об'єктами. На даному рівні об'єкти вивчаються тільки опосередковано, в мисленнєвому експерименті, а не в реальному. Тому в теорії елімінуються засоби матеріальної, практичної взаємодії з об'єктами, що вивчаються (тут не розглядаємо проблему реалізації отриманих у теорії результатів дослідження на практиці.

Сама мова теоретичного аналізу якісно відрізняється від емпіричної. Перш за все в цьому відношенні потрібно розв'язати основну проблему – формування основного теоретичного ідеалізованого об'єкта й похідних від нього відповідних ідеалізованих об'єктів першої, другої і наступних ступенів залежності. Так само, як і на емпіричному рівні дослідження, формування логічно стрункої системи теоретично ідеалізованих об'єктів є умовою й передумовою розробки дослідницької й колекторської програм теоретичного рівня даної дисципліни, основним джерелом зростання її теорії, внутрішньою причиною її розвитку.

Система теоретичних ідеалізованих об'єктів, на відміну від подібної емпіричної системи, має не тільки ознаки, які можна знайти в реальній взаємодії об'єктів досвіду, але й ознаки, яких немає у реальних об'єктів. Вони виявляються результатом мисленого конструювання і проектування при створенні ідеалізованих об'єктів – носіїв тільки суттєвих зв'язків. Оскільки завданням теоретичного дослідження є пізнання сутності в чистому вигляді, то введення в теорію системи ідеалізованих об'єктів якраз і допомагає вирішити це завдання.

Методи теоретичного дослідження відрізняються своєю специфікою: це ідеалізація (методи побудови об'єктів, що ідеалізуються); мисленнєвий експеримент з ідеалізованими об'єктами, який ніби замінює реальний експеримент з реальними об'єктами; особливі методи побудови теорії сходження від абстрактного до конкретного, аксіоматичний, гіпотетико-дедуктивний, єдності історичного і логічного тощо.

Особливості засобів і методів теоретичного дослідження пов'язані із специфікою предмету його аналізу. Теоретичне пізнання прагне виділити суттєві зв'язки в чистому вигляді. А сутністю об'єкту є взаємодія ряду законів, яким підкоряється даний об'єкт. Завдання теорії – виявити складну мережу законів, їхніх компонентів, відтворити історію і логіку їхньої взаємодії, визначити тенденції розвитку тощо. Теоретичний закон виступає як особливе знання, одержане в результаті теоретичного вивчення об'єктів, це знання завжди достовірне. Для його отримання потрібні особливі дослідницькі процедури.

На теоретичному рівні пізнання також можна виділити два підрівні. Перший з них включає окремі теоретичні моделі й закони, що виступають як теорії для достатньо обмежених галузей явищ. Другий являє собою розвинуті наукові теорії, які включають часткові теоретичні закони в якості наслідків, що виводяться з фундаментальних законів теорії.

Особливою клітинкою організації теоретичних знань на кожному з його підрівнів є двошарова конструкція – теоретична модель і сформульований щодо неї теоретичний закон. У якості елементів теоретичної моделі виступають абстрактні об'єкти (теоретичні конструкти), які перебувають у строго визначених зв'язках і відносинах один з одним. Теоретичні закони безпосередньо формуються щодо абстрактних об'єктів теоретичної моделі.

Теоретичні моделі не є чимось зовнішнім по відношенню до теорії – вони входять в її склад. «Щоб підкреслити особливий статус теоретичних моделей, – відзначає В.Стьопін, – щодо яких формулюються закони і які обов'язково входять до складу теорії, назвемо їх теоретичними схемами. Вони дійсно є схемами досліджуваних в теорії об'єктів і процесів, оскільки відтворюють їхні істотні зв’язки» [10]. Відповідно до двох виділених підрівнів теоретичного знання, теоретичні схеми входять до складу фундаментальної теорії і до складу часткових теорій.

В основі розвинутої теорії слід виділити фундаментальну теоретичну схему. Вона, як правило, побудована з невеликого набору базисних абстрактних об'єктів, конструктивно незалежних один від одного. Саме по відношенню до неї і формулюються фундаментальні теоретичні закони. Окрім фундаментальної теоретичної схеми і фундаментальних законів, до складу розвинутої теорії входять також часткові теоретичні схеми і закони. Часткові теоретичні схеми, які включені до складу розвинутої теорії, підкоряються фундаментальній схемі, проте по відношенню один до одного можуть мати відносно незалежний статус. Відмінність між фундаментальною й частковими теоретичними схемами у складі розвинутої теорії породжує відмінність між її фундаментальними законами і їхніми наслідками.

Колись у логіко-методологічній літературі переважало уявлення про теорію як гіпотетико-дедуктивну систему. Структура теорії аналізувалася за аналогією до структури формалізованої математичної теорії й уявлялась як ієрархічна система тверджень, де з базисних визначень верхніх рядів строго логічно виводяться твердження нижніх рядів аж до визначень, які безпосередньо зіставлялися з дослідними фактами [11].

Надалі ця версія була дещо модифікована, оскільки в процесі висновків уточнювалися певні положення теорії і вводилися додаткові допущення.

Слід підкреслити, що теоретичні схеми відіграють дуже важливу роль у розвитку і розгортанні теорії. Висновки з фундаментальних тверджень теорії та їхніх наслідків (часткових теоретичних законів) проводяться не тільки за допомогою математичних і логічних операцій над визначеннями, але й за допомогою змістовних прийомів – мислених експериментів з абстрактними об'єктами теоретичних схем, які дозволяють редукувати фундаментальну теоретичну схему до окремих схем.

Складна система фундаментальної (-их) і окремих теорій, що взаємодіють одна з одною, формує масив теоретичного знання певної наукової дисципліни.

Завершуючи розгляд двох рівнів наукового знання, приведемо висновок В.Стьопіна, що намічає подальші шляхи аналізу: «Отже, емпіричний і теоретичний рівні наукового знання мають складну структуру. Взаємодія знань кожного з цих рівнів, їхні об'єднання у відносно самостійні блоки, наявність прямих і зворотних зв'язків між ними вимагають розглядати їх як цілісну, самоорганізовану систему. У рамках кожної наукової дисципліни різноманіття знань організовується в єдине системне ціле багато в чому завдяки основам, на які вони спираються. Підстави виступають блоком, що організовує систему й визначає стратегію наукового пошуку, систематизацію отриманих знань і забезпечує їх включення в культуру відповідної історичної епохи» [12].

Зробимо висновки. Доведено, що на емпіричному і теоретичному рівнях розвинутого наукового дослідження про суспільство і людину є необхідність формування ідеалізованих відповідних основних об’єктів, які беруть на себе функцію провідної логічної конструкції, ідеалізованого стрижня того чи іншого рівня наукового знання. Спираючись на основний ідеалізований об’єкт, формуються інші похідні об’єкти першого, другого і т.д. ступеня залежності. Показано, що особливою формою організації теоретичного знання є його двошарова конструкція – певна теоретична модель і сформульований відносно неї теоретичний закон. З’ясовано також деякі аспекти особливостей методів емпіричного і теоретичного рівнів наукового аналізу.

Наступні дослідження розглянутих питань і проблем, на нашу думку, пов’язані як з розвитком філософії і методології науки, так і з потребами гуманітарних дисциплін, еволюції наук про суспільство і людину, які вже досягли певного ступеня зрілості, а також революцій в них.