Література

1.Григорий Палама, св. О молитве и чистоте сердца, – три главы. Пер. еп. Феофана (Говорова) //2.Добротолюбие в русском переводе, дополн. – М.: Свято–Троицкая Сергиева Лавра, 1992, Т.5.

3.Гурко Е. Божественная ономатология: Именование Бога в имяславии, символизме и деконструкции. – Минск: Экономпресс, 2006.

4.Дионисий Ареопагит. О божественных именах. О мистическом богословии. /Вступ. ст. и пер. Г.М. Прохорова. – СПб.: 1995.

5.Дубровіна К.О. „Філософія серця” в українській культурній традиції. //Мультиверсум. Філософський альманах. К.: Центр духовної Культури, 2006. № 52. – http://filosof.com.ua/Jornel/M_52/Dubrovina.htm.

6.Ильин В.Н. Несказанное в мистике. //Вестник Русского Западно-Европейского Патриаршего Экзархата, №№91–92. – С. 56–63

7.Кадикало А.М. Проблема свідомості у контексті взаємодоповнення релігійного та наукового дискурсів. – Автореф. дис. канд. філософських наук. – К., 2005. – http://www.nbuv.gov.ua.

8.Климков О.С. Православный исихазм и учение св. Григория Паламы. – СПб.: 1998 – http://www.hesychasm.ru/index.htm.

9.Максим Исповедник, св. Творения. В 2–х кн. /Пер., вступ. ст. и комм. А.И.Сидорова. – М.: 1993.

10.Митрополит Сурожский Антоний. О созерцании и подвиге. Онтологические основы созерцания. //Вестник Русского Западно–Европейского Патриаршего Экзархата. – 1953, № 15. – http://www.metropolit–anthony.orc.ru/index.htm.

11.Основные тенденции развития современной философской мысли за рубежом. – М: ИФАН, 1987.

12.Палама Григорий. Триады в защиту священно–безмолствующих. – М.: Канон, 1996. – 383 с

13.Позов А. Основы древне-церковной антропологии. Т.2 Апокатастасис. – Мадрид, 1966 г. – 220 с.

14.Синергия. Проблемы аскетики и мистики Православия. Научный сборник под общ. ред. С.С. Хоружего. – М., 1995.

15.Хоружий С. Исихастские штудии сегодня: проблемы и перспективы. – http://www.religare.ru/article25745.htm.

16.Хоружий С.С. К антропологической модели третьего тысячелетия. //Философские науки. – М., 2003., Вып.8.

17.Чуйко В.Л. Гносеологiчний аналiз класичних методологiй фiлософiї науки //Вiсник Київського унiверситету iменi Тараса Шевченка. – Вип. 26. – К., 1997.

18.Шпідлік Т. Духовність християнського сходу. Систематичний виклад.–/Пер. з італійської Прокопович М. – Львів: Видавництво ЛБА, 1999.– 496 с.

Summary

Olga Sokolova. The Socio-Cultural, Epistemological and Methodological Protections of the Hesihazm Gnoseology. In the article the changing of the tipe of rationality in the post-modernityis analized as a transaction from the catholic paradigma that is the basis of europian methodology of science to the orthodoxal paradigma. The author is proclaiming the discurs of misticizm of the hesihazm as tha alternativa for the contempoative cognitive discurs.

УДК 130.2

© Геннадій Гончаров

Харківська державна академія фізичної культури

Християнство – як духовна основа виховання сучасної людини

У статті осмислюється проблема виховання сучасної людини з релігійно-теологічної точки зору. Автор, звертаючись безпосередньо до першоджерел теологічної літератури аналізує християнське вчення як основу моральної культури. З’ясовуються особливості норм і законів моралі в Старому і Новому Заповіті. Підкреслюється, що особливо значущою в контексті духовного виховання людини є недільна школа.

Суспільний розвиток останнього десятиліття відзначається процесом релігійного відродження. Довготривалий період політики державного атеїзму змінився поверненням до християнських цінностей, які спонукають до переосмислення фундаментальних питань національного духовного буття, пошуку нових шляхів подальшого духовного розвитку сучасної людини. На тлі деструктивних впливів, яких завдають людині сфери соціального буття, християнська релігія сьогодні є тією ціннісно-смисловою реальністю, яка спрямована на пошуки нової духовності, усвідомленням чого є досвід релігійних відносин, як ідеальної комунікації у процесі обміну релігійною діяльністю. За допомогою механізму моральної оцінки релігійних цінностей людина здатна організувати власне буття, освоювати світ і творити світ культури і свій особистий духовний світ.

Мета статті. З релігійно-теологічних позицій розглянути християнство як духовну основу виховання сучасної людини, використовуючи позитивний досвід недільних шкіл, які сьогодні відновлюють свою діяльність і сприяють освоєнню християнського вчення для людей, які виявили цікавість до релігії і прагнуть поглибити свої знання.

В основі християнського світогляду лежить світлий погляд на життя. Християнство є релігія життєстверджуюча, яка закликає людей до світла досконалості. Християнська мораль – мораль становлення людської особистості, духовно відроджуваної людини. Вона зводить до досконалості і разом з тим спонукує вирватися з рамок замкнутого індивідуалізму злити своє життя з життям усього людства. Неможливо на декількох сторінках перелічити всі заповіді Христа про досконалість особистісних якостей людини. Ось деякі найбільш характерні: “Блаженні чисті серцем... Блаженні прагнучі правди... Блаженні милостиві... Блаженні миротворці... Блаженні гнані за правду...”Заповіді, подібні цим, короткі, як афоризми, за формою, але глибокі за змістом, заповнюють усе Євангеліє: Будьте досконалі, як досконалий Отець ваш Небесний. Будьте милосердні, як і Отець ваш милосердий. Пізнаєте істину й істина зробить вас вільними. Віруйте у світло, так будете синами світла. Так нехай світить світло ваше перед людьми, щоб вони, бачили ваші добрі справи, і прославляли Отця вашого Небесних. В основі християнської моралі лежить навчання Христа про любов до людини. У своїх бесідах Христос говорить учням: Заповідь нову даю вам, так любіть один одного, як Я возлюбив вас... По тому довідаються усі, що ви Мої учні, якщо будете мати любов між собою.

Але що означає справді любити людину? Емоційно – піднесене важко піддається логічному визначенню. Як пояснити, що таке християнське життя в любові, якщо сила її виявляється більше всього в терпінні і толерантності. Чого сучасній людині саме і не вистачає у повсякденному житті. Любов довго терпить, милосердствує не заздрить і ніколи не звеличується. Любов не пишається, не бешкетує, не шукає свого, не дратується і не мислить зла. Любов покриває собою безліч недоліків і протиріч. Де любов, там завжди довіра, де любов, там завжди і надія. Любов усе стерпить, тому що сильна. Цей гімн любові пролунав вперше із вуст перших апостолів християнства.

Біля двох тисяч років тому євангельська проповідь про любов до людини, подібно блискавці, опромінила старий Світ. Євангеліє принесло у світ нові духовні цінності: віру, надію, любов. Християнська релігія жадає від людини постійного духовного злету. Вимога служіння людям пронизує все Євангеліє. Син Людський не для того прийшов, щоб Йому служили, але щоб послужити і віддати душу Свою для спокути гріхів інших. Христос учив: Ви знаєте, що князі народів панують над ними, і вельможі панують ними; але між вами так не буде : а хто хоче між вами бути великим, так буде вам слугою. На прощальному вечорі Христос Сам омив ноги своїм учням. Пояснюючи Свій учинок, Він сказав: Якщо Я, Господь і Вчитель, омив ноги вам, то і ви повинні омивати ноги один одному. Це приклад того, як сильні світу цього повинні служити людству. Носіть тягарь один одного, і в такий спосіб виконаєте закон Христовий. Євангеліє вимагає скромності в справах любові, що несумісна з лицемірством. Коли даєш милостиню, не сурми перед собою... Нехай ліва рука твоя не знає, що робить права.

У Євангелії викладене піднесене вчення про людину, її гідність, але воно далеке від ілюзій. Християнський світогляд оптимістичний, але це не означає, що при цьому усе бачиться у рожевому світлі. Світ наповнений стражданнями. Проливаються сльози, кров. Зло вкоренилось в серці людському, і страждання заподіюють один одному самі люди (маються на увазі ті страждання, що переживає людина від хвороб і нещасть, а лише і які впливають на її моральний стан). Щоб уникнути зла, його треба викорінити з людського серця, свідомості. Щоб звести людину до її ідеалу і врятувати світ від зла, потрібно створити таку мораль, що переродила б серце людське. По християнських поглядах це відбувається в єднанні людини з її вищим ідеалом Богом. Ця єдність здійснена насамперед у Христі. Щоб перемогти зло і створити світову релігію, що ставить метою удосконалювання особистості і знищення зла, Христос повинний був вийти на боротьбу зі злом. Ця боротьба привела Його на Голгофу, на ганебну страту через розп'яття. Але ця хресна смерть перетворилася в торжество Його навчання, тому що на Голгофі Христос у Собі Самому здійснив цю мораль до кінця, залишившись на висоті духу в найважчих стражданнях не тільки фізичних, але і душевних. Він виніс на Собі всі муки ганьби, приниження і всенародної наруги, випробування спричинені тяжкими фізичними стражданнями.

Християнство – це не культ страждання, не культ пасивного терпіння. Ми вже говорили про те, що християнський хрест є символ мужності, що переборює страждання, символ подвигу, чиненого в боротьбі за правду. Здатність добровільно йти на жертву для порятунку інших говорить про силу духу, а не про слабість і пасивність. Християнство ніколи не вихваляло страждання, як щось необхідне саме по собі, і ніколи не розглядало їх як самоціль. Але світ наповнений стражданнями, а християнство, будучи завжди реалістичним, затверджує, що зло не відійде добровільно, і що той, хто вийшов на боротьбу з ним, ніколи не уникне страждання. У світі будете мати скорботу; але тримайтесь, – говорив Христос, розлучаючись з учнями. Християнство не кличе страждати заради самого страждання, але зло не переможеш, якщо будеш боятись страждань. Зрозуміло, що боягузи і себелюбці ніколи не наважаться йти на боротьбу, якщо є небезпека постраждати. Але така мораль гідна лише презирства. Віра в Христа-Спасителя – це насамперед віра в перемогу світла над пітьмою, добра над злом, життя над смертю. У цьому і виявляється великий гуманізм християнської релігії. Євангеліє є заклик до волі, а сприйнято воно може бути тільки вільно. Уся проповідь Христа спрямована на те, щоб розбудити в людині свідомий і вільний прояв своєї любові до Добра, до Світла, до Істини. Згідно Євангеліє корінь гріха таїться в самій людині, у людському серці і його бажаннях. Але тому що суспільство складається з людей, то гріх виходить за межі людського серця і наповняє суспільство, суспільне середовище. Середовище стає гріховним від того, що його роблять такі ж самі люди. Чи можна знищити зло, не вигнавши його із самої глибини, тобто з людської свідомості? Якщо залишиться корінь, то ця отрутна рослина може знову вирости в будь-якім середовищі. Злі наміри можуть увійти у серце людині навіть тоді, коли він має абсолютно все необхідне і живе в самих справедливих умовах. Як би не була сита людина, вона може бажати ще більшого чи вишуканого. Людина може бути егоїстом у любові у воістину райських умовах, але може і залишитися на висоті духу навіть у жахливих умовах. Звідси ясно, що християнство не "виправдує існування несправедливості і зла", але учить, як їх викорінювати. Залежність людини від Бога – Творця життя не означає позбавлення моральної волі. Християнство є релігія любові до Бога. Класична фраза апостола роз'ясняє це: Бог є любов, і той хто перебуває в любові перебуває в Богу, і Бог у ньому. У любові немає страху, але досконала любов виганяє страх, тому що в страху є муки. Той хто боїться недосконалий у любові.

Ми любимо сонце, любимо природу, кожну блискаючу росинку, кожен сплеск хвилі, любимо всі переливи фарб, якими так багата природа, що веселиться під променями сонця. Ми любимо Бога, любимо і людину – образ Божий, тобто все краще в ньому. До певної міри умовно любов до Бога і людини можна зобразити схематично: у колі радіуси з'єднують окружність з центром. Чим вони далі від центра, тим далі і відстань між радіусами; чим ближче до центра, тим ближче і радіуси. Так і в християнській любові: чим ближче люди до Бога, тим ближче один до одного. Ніякої релігійної і націоналістичної ненависті і презирства до людини іншого вірування й іншої нації в християнстві немає. За словами апостола, Богу приємний будь-хто, хто діє справедливо, в якому б народі він не жив. Євангеліє розповідає, як Христос, викриває тих Своїх сучасників, що розпалювали релігійну ненависть, розповів їм притчу про милосердного іноплемінника. Людина чужої віри, з ворожого племені, не тільки надала нещасливому першу допомогу, але навіть вилікувала його за власний рахунок. Хто ж виявився "ближнім" для постраждалого? Ця притча ясно говорить про погляди засновника християнської релігії на релігійну і національну ворожнечу. Звинувачення, начебто християнство вітає убогість духу, тобто бідність, нібито убогість розуму, теж несправедливо. У заповіді: Блаженні злиденні духом мова йде не про розум. Почуття убогості духовної – це свідомість недостатності духовного багатства своєї особистості. Самовдоволення, зазнайство далекі християнській моралі. Тільки той, хто усвідомить себе злиденним духом і докладає всі зусилля до збагачення свого духу, може просунутися вперед у своєму духовному зростанні. До речі, якщо говорити і про розум, то справжній учений зізнається, що він дуже мало знає, і от ця свідомість і є стимулом подальшого інтелектуального розвитку його. Християнство ніколи не закликало до убогості духу. Основоположник християнського богослов'я Григорій Богослов, відзначає, що людина керується в своєму житті розумом. Євангельська заповідь про почуття "убогості духу" вимагає вічного прагнення до повноти життя.

Євангельська мораль, як вища форма моральності, не була доступна первісним людям. Від кочівників, пастухів кілька тисяч років тому, не можна було вимагати високої моралі. Завдяки цьому Біблія містить у собі два Заповіти, що відповідають двом стадіям розвитку людства: Древній (Старий) Завіт, у якому дається кодекс моралі в тій мірі, наскільки він був під силу древній людині, і Новий Завіт, у якому викладається мораль, заповідана Христом. Цілком можливо, що зовні виконуючи вимоги закону, людина в глибині свого серця могла залишатися жорстокою і егоїстичною. У тім-то і відрізняється Євангелія від Старого завіту, що воно не тільки вимагає виконання примітивного морального кодексу, але і закликає людину внутрішньо переродитися, закликає здійснювати принципи щирого гуманізму. Якщо давній закон, як оповідає Біблія, був написаний на кам'яних скрижалях, і впливав на людину ззовні, то Новий Завіт (Євангеліє) повинний бути написан на скрижалях серця. Особливо різко позначається розходження між Старим і Новим Завітами в питанні про відношення до ворогів. Якщо в напівдикої людини виникає бажання помститися за образу в десять разів жорсткіше (жорстокість досить часто властива сучасній людині), то за біблейськими законами потрібно не відплачувати кривднику більш того, а ніж одержав від нього. За удар не можна відповідати убивством, за образу – каліцтвом. При відсутності належної централізованої державної влади і державного суду людина могла сама, укупі зі своїми родичами, вимагати розплати за збиток, за образу, за убивство, але йому заборонялося вимагати більш того, що потерпів сам. "За око тільки око; за зуб тільки зуб" – але не більш. Такий був закон древнього світу, але аж ніяк не християнства.

Євангельська мораль, забороняючи відплачувати ворогу злом за зло, закликає любити кожну людину, оскільки взагалі кожна людина гідна поваги. Любов до людини повинна бути вище особистих відносин. Така принципова установка християнства у питанні про взаємини з людьми. І якщо це не зрозуміло, то простіше пояснити прикладом зі звичайного життя. Чи повинен лікар любити кожну людину і надавати їй допомогу незалежно від особистих симпатій до неї? . Християнська мораль закликає всіх людей, забувши про особисті образи, піднятися на ту високу ступінь, коли все дрібне й особисте іде з людського серця, стає непотрібним. Людина прагне самого себе віддати на служіння людству, не підраховуючи, скільки людей йому дорогі і скільки байдужі. Євангеліє возвещає, що кожна людина гідна любові саме як людина. Святитель Димитрій Ростовський, відзначає, що шануючи образ Божий ти повинен поважати будь-яку людину, не дивлячись на язви її. Людині не слід мститись за особисті образи, але вона не повинна стояти спокійно осторонь, коли чинять зло і зневажають ногами те, що свято для інших. Ми не знаємо, що б було з людством, якби медицина не боролася всіма доступними їй способами з епідеміями. Ми не знаємо і того, що було б з людством, якби християнська релігія не боролася, зокрема, з війнами і людськими вадами. В епоху роздробленості Київської Русі, коли князі своїми міжусобними війнами роздирали на частини землю руську, тільки лише одна церква була стримуючим початком і протистояла всій цій братовбивчій війні. Церква зарахувала до лику святих мучеників безневинно убитих братів Бориса і Гліба, а Святополка, їх брата-вбивцю піддала прокльону. Це вже могутній фактор морального впливу в житті наших слов’янських народів. Щоб творити добрі справи, жити у мирі і любові, зовсім необов'язково від усього відмовитись: заповіді Господні виконувати можна й у світу, володіючи будинком, з дружиною і дітьми. Тільки невігласи можуть думати, що добро – доля пустельників. Зло нічим не може бути виправдано. Про те, що принесло християнство слов’янським народам, як воно, після історичної події водохрещення Русі, сприяло зміні моральних настанов і розвитку гуманізму, добре пише відомий історик С.М.Соловйов у своїй багатотомній праці "Історія Росії з найдавніших часів”.

Київська Русь потрапила під жорстокі завоюванню монголів. Важке ярмо, що продовжувалося цілих два століття, принизило почуття людської гідності витравило багато світлих сторін у душі російської людини. Моральному вихованню народу і присвятив своє життя преподобний Сергій, ігумен Радонежський, усієї Русі чудотворець, засновник Троїце-Сергієвої Лаври. Моральний вплив не є механічним, органічно потрапляючи в маси, він викликає резонанс і непомітно змінює напрямок роздумів, перебудовуючи увесь моральний лад душі людини.

Термін "гуманізм" означає не лише "людяність", тобто все те, що спрямовано до справжнього блага людства, до ствердження людської гідності, до розвитку високих моральних якостей в особистих і суспільних відносинах, але є невід'ємний основний елемент християнства як релігії любові, внутрішнього відновлення людської особистості, що закликає до повного і безкорисного служіння на благо людства. Християнська релігія не вичерпується моральними принципами, тому що релігія є дещо більше, але в християнстві моральний компонент є одним з основних. У даній статті мова йде не про християнську догматику, і християнську містику, а про християнську мораль, тобто про те, наскільки християнство відповідає високим моральним прагненням людського духу. Оскільки мораль є соціально-історичне явище, її слід оцінювати незалежно від походження, за тими результатами, які знайшли своє відображення в історії людства. Досить часто, незалежно від релігійної конфесії, ми можемо висловлювати безстороннє судження про красу і достоїнства тієї чи іншої галузі мистецтва, наприклад, християнського чи мусульманського образотворчого мистецтва, єгипетської храмової архітектури якої-небудь культової музики. Лінії готичного храму і звуки реквієму можуть бути визнані прекрасними незалежно від того, заради чого вони були створені. Історія церкви, дає високу оцінку соціальної організації, відзначає її позитивну роль в справі поширення писемності, ведення літописів і організації благодійної чи патріотичної діяльності. І якщо ця оцінка дається об'єктивно і справедливо як іновірцями так і невіруючими, то і християнська мораль, як визначне явище в історії людства, форма людської свідомості, може бути оцінена як віруючими, так і невіруючими, з точки зору тієї її історичної ролі, яку вона відіграє в житті того чи іншого народу або окремої людини.

Але щоб краще зрозуміти християнську мораль, звернутись до сутності християнського віровчення, з якого вона виникає. Тому слід звернутись до питання, стосовно того як християнська догматика поєднується з ідеєю гуманізму. Християнське віровчення ґрунтується на поняттях – про Бога, про людину і взаємини між ними. Християнська релігія орієнтує на виняткову гідність людської особистості. Людина є образ і подоба Бога. Образ Божий у людині – це відображення властивостей Творця: розум, воля, потяг до добра. Подоба – це уподібнення Творцю, як у змісті духовного удосконалювання, так і в обробці і перетворенні природи, у справі побудови щасливого і справедливого життя. Людина поставлена Богом як цар і владика природи, її розумний господар благо будівничий. З усіх євангельських догматів найголовнішим є догмат про те, що Бог саме через любов до людини, сам стає людиною, терпить усі людські негоди, позбавлення і страждання аж до болісної і ганебної смерті, і все це, повторюємо, саме через любов до людства, щоб закликати його до безсмертя і досконалості, вже одне це говорить про винятковий гуманізм самої догматики християнської релігії. "Син Божий стає Сином Людським, щоб сини людські стали синами Божими". В цій догматиці логічно розвивається і вся християнська мораль, весь християнський гуманізм і духовність. Ми звертаємось до християнської догматики лише стосовно її співвідношення з християнською мораллю. Особистість Христа для кожного християнина завжди була ідеалом, до якого необхідно наближатися на скільки вистачить моральних і духовних сил. Звертаючись до питання стосовно християнської моралі, слід вказати на особистість Христа, як на живий зразок цієї моралі. Якщо навіть розглядати християнську релігію з атеїстичної позиції і заперечувати історичне існування Христа, залишається безперечним те, що для всіх християн особистість Христа завжди була реальною і вся мораль черпалася з Євангелія. Образ Христа стояв перед кожним християнином як живий і дорогий ідеал. Християнська мораль має цілком чіткі і ясні формулювання, тому що вона вся ґрунтується на Євангелії.

Звернемось до основних євангельських формул в тому вигляді, у якому вони викладені вустами Засновника Християнської Церкви.

Коли Христа запитали – яка заповідь у релігійному законі, на Його думку, є самою головною, Він відповів: Возлюби Господа Бога твого всім серцем твоїм, ця є перша і найбільша заповідь; друга ж подібна їй: возлюби ближнього твого, як самого себе. На цих двох заповідях тримається весь закон.

Чи існує, чи може існувати яка-небудь інша формула, у якій любов до людини була б відображена більш переконливо? Чи може існувати більш високе вираження справжнього гуманізму, ніж ця заповідь Христа? Чи може хто сказати, що ця заповідь зараз уже застаріла, чи може бути замінена якоюсь іншою більш виразно пояснюючи сутність гуманізму. Ця любов, що простирається до готовності віддати життя своє, заповідана нам Христом, і є основа християнської моралі. Як уже було сказано, за словами Христа, на заповіді про любов до Бога і людини стверджується все, тобто ґрунтуються основи не тільки християнської моралі, але всієї релігії в цілому. Сам Христос завжди називав себе "Сином Людським". Ці слова звучать так красномовно і разом з тим так зрозуміло, що було б зайво давати їм яке-небудь пояснення. Христос Син Людський! У цих словах– норма християнської релігії як вищого прояву гуманізму. "Людяність"! Це і є характерна риса релігії, заснованої "Сином Людським". У нас так багато зараз людей, що втратили опору в житті, дезорієнтованих у внутрішньому своєму світі, – і це люди різного віку. У них є уже свої діти, може й онуки, але вони не можуть їх правильно виховати, тому що самі виявилися збентежені, розгублені і хотіли б колись розібратися в житті, зрозуміти, що є що. Куди їм йти? Хто їх вислухає і відповість на численні запитання?

Духовна недільна школа покликана сьогодні стати християнським народним будинком – школою для усіх. Не можна більше обмежуватися викладанням релігієзнавства і ще декількох віроповчальних предметів чи дітям чи дорослим. Мова повинна зараз йти не тільки про правильне навчання вірі, але, у першу чергу, про научення життя через віру. У цьому зв'язку можна виділити три педагогічні завдання, що стоять перед нами. Перше – це підвести людину до осмислення онтологічних понять: Бог, світобудова, життя. Тут Церква повинна вступити у відкритий діалог з людиною, щоб допомогти їй знайти цілісний світогляд, скорегувати вже наявні в нього знання, спрямувати його до істини, показати за видимим невидиме, Божественне. Друге завдання – познайомити людину з наукою про людину, щоб вона могла зрозуміти, яке її призначення в житті; її щире покликання. Не забудемо, що кожному потрібно будувати свій внутрішній світ, учитися жити, тобто відроджувати і творити себе за образом і подобою Божою. На цьому етапі християнська Церква може не тільки виконувати просвітницьку функцію, але реально заохочувати до християнського життя, учити справам добра і милосердя. Але не слід забувати, що до добра потрібно не лише закликати, його потрібно показувати, особистим прикладом виконуючи Заповіді Божі. І третє завдання – це підготовка людини до таємничого молитовного життя, до осмислення особистого духовного досвіду, тобто досвіду спілкування з Богом. Тільки це може стати міцною основою дійсного церковного життя. Ми фактично перелічили завдання духовного виховання. Всі ці три сфери духовного ведення повинні бути актуалізовані для людини протягом усього навчально-виховного процесу, ніщо не повинно бути відсторонене чи забуте. Але чи може недільна церковна школа взяти на себе такі завдання? Звичайно, може, тільки це потребує деякої зміни звичної моделі церковнопарафіяльного навчання. При широкій виховній програмі ми не зможемо обійтися тільки предметним навчанням, яке нині відроджується. Аналіз навчальних планів багатьох недільних шкіл показав, що вони дійсно, здебільшого, містять у собі початкові богословські дисципліни: введення у Священне Писання, катехізис, основи догматики, літургики й ін. Тобто, із самого початку людині пропонується вивчати життя Церкви, тягнемо її відразу до самих глибин, до її центра. З погляду християнської антропології, це, щонайменше, невиправдана поспішність.

На початку церковного шляху кожному корисно було б згідно Євангельського Одкровення осмислити своє особисте життя. І тут Церква може допомогти людині і показати її шлях у світлі своєї святості. Це необхідний етап для того, щоб подивитись на себе з боку, зрозуміти, у чому ми відходимо від Христа і Його заповідей, саме це і породжує бажання змінитися.

Ми повинні пам'ятати, що шлях до Христа, щире воцерковлення, кожний починає саме на своєму місці, і це тільки на перший погляд здається. І тільки вже в процесі церковного життя, тобто, довірливого і тривалого діалогу людини і Бога, Церква може почати кликати людину всередину себе, відкривати множинні шляхи Премудрості. Як правило, на цьому етапі і сама людина починає прагнути до більш точного знання Священного Писання, догматики, церковної історії, літургики. Але тепер це стає важливим не саме по собі, правильне викладання церковних наук реально може впливати на духовне життя людини, зміцнювати її, підтримувати в важкі хвилини випробувань. Але якою ж повинна бути програма такої недільної школи? І які форми і методи навчання будуть їй відповідати?

Не слід забувати, що християнська педагогіка у всіх своїх діях може спиратися тільки на вільне самовизначення людини. Насправді, у нас є один головний виховний засіб – діалог, але діалог, що розуміється не як розмова двох, а як увага до усього, що відбувається в людях і у світі. Завдання педагога і полягає в тім, щоб для кожної вікової групи організувати свою грамотну дію діалогу.

Доречно тут буде привести слова Мединського з його «Важкої книги»: «Виховувати – не значить прочитати лекцію, навіть дуже цікаву і корисну, і думати, що от проведено захід і справа зроблена: усі слухачі будуть робити, як говорив лектор. Виховувати – не значить сказати: будь таким, роби так, – і усі будуть робити так. Ах, якби можна було вселяти ідеї «прямим наведенням»! Виховання значно більш складний, діалектичний процес...» А щодо релігійної духовності, то при більш пильному спостереженні за оточуючими людьми і власному самоаналізі можна помітити, що віруюча людина здатна побачити, відчути і пережити більш, а ніж невіруюча.