Біблія про магію як Ґенезу антропоцентризму

У статті аналізується проблема кордону між іудеохристиянською концепцією релігії як богопізнання та магією, яка є за своєю природою антропоцентричною. Авторами Біблії антропоцентризм було усвідомлено як тотальну небезпеку для людства. Це важливо для вивчення перспектив нашої сьогоднішньої секуляризованої культури, яка, перебуваючи в інерції розумових моделей ренесансного гуманізму, відкриває двері перед магічним досвідом язичницького світу, але продовжує гіперкритично ставитися до християнської традиції.

Загальновідомо, що науковці-традиціоналісти, особливо ж ті, що викладають релігієзнавство за традиційними радянськими схемами, не втомлюються мусувати питання про «магічний характер» біблійних чудес і церковних таїнств або навіть просте запозичення і переробку магічних практик інших релігій [Див., наприклад: 6, с.25-30]. Вже сама лише ця ситуація є проблемою, що потребує вирішення: де ж пролягає кордон між релігією, що навчає богопізнанню, та магією, яка є за самою своєю природою відверто антропоцентричною?

По-друге, ніколи не підіймалося питання про те, що саме авторами Біблії антропоцентризм було усвідомлено вперше як тотальну небезпеку для людства. Більш того, наша сьогоднішня секуляризована культура, яка усе ще перебуває в інерції розумових моделей ренесансного гуманізму, охоче й широко відкриває двері перед магічним досвідом язичницького світу, але продовжує гіперкритично ставитися до релігії, акцентуючи, що людина мусить начебто сама, без біблійного Бога, спираючись на власні волю й розум, опановувати світ. Що ж, давні корені дають про себе знати: ґенезою науки була первісна магія, і поставало позитивне знання про світ з досвіду примітивного збирання їстівних речовин, вивчення костей рослин і тварин тощо. Релігія же ніколи не ставила на меті виклад наукових концепцій як знання тимчасового й перемінливого (напр.. «…Біблія ніколи не претендувала на роль наукової книги. Її мета – розповісти про Бога і Його взаємовідносини з людьми і світом, в якому вони живуть» [3, с.155]). Науковцям-матеріалістам Нового часу, які біблію вже, як правило, до рук не беруть, а про «непристойну» магічну ґенезу науки воліють не згадувати, часто здається, що всяке богошанування – марновірство, і що християнство нічим у принципі не відрізняється від язичництва.

Сучасні дослідження роблять лише перші підступи до проблеми погляду Біблії на магію як підґрунтя антропоцентричної свідомості. При цьому вони часто рясніють протилежними точками зору. Так, Р.Х.Роббінс висловлює думку, що слово «ворожея», яке неодноразово вживається в біблійному тексті, перекладається з єврейського «kaskagh» як «отравителька» [9, с.58]. Таким чином, проблема нібито взагалі знімається – принаймні, набуває нових, неочікуваних аспектів. С.Гречишинков вірно зауважує, що часто лікування Ісусом хворих трактується як своєрідна лікувальна магія. Але автор справедливо зазначає, що зводити діяльність Ісуса до магії некоректно, оскільки, «використовуючи магічну традицію, Христос працював на її дискредитацію» [5, с.100]. Навіть якщо дослідники стоять на однаковій позиції щодо засудження магії Біблією, ми часто бачимо, що підґрунтя для таких тверджень часто суттєво різняться. М.Саммерс, наприклад, слушно вважає, що в Біблії викриття прихильників окультних наук будуються не на підозрі їх в ошуканстві, а «на відразі до магії як такої, що розглядалася як потенційний грунт для зла» [10, с.237]. «Біблійний культурно-історичний коментар» же робить спробу пояснити, скажімо, чудеса Мойсея та чародіїв фараону простими природними чинниками або взагалі надати їм символічного значення [4, с.80-85].

Тому слід ретельно проаналізувати ситуацію, простеживши, перш за все, чи дійсно Біблія і побудована на ній церковна практика містять «магічні» елементи в повному розумінні цього слова. Крім цього, потрібно звернути увагу, чи абсолютно вільна від інерції магічного мислення установка на підкорення людині матеріального світу, властива позитивній науці. Такий аналіз дозволить хай і попередньо (усе ж таки рамки статті більшого не дозволяють), але об’єктивно розібратися в заплутаній протягом століть проблемі взаємовідносин науки і релігії, яка в сьогоднішньому світі є більш ніж актуальною. Адже, з одного боку, в фундаментальних дослідженнях неупереджених фізиків вже більш як 100 років матерія буквально «щезає», число ноуменів (Кант), тобто непізнаних речей, з розширенням сфери пізнаного явно не зменшується, а зростає, і тільки непохитна віра в те, що світ є матеріальним, підтримує агресивний оптимізм людей ґатунку тих, що вже ощасливили людство атомною бомбою і Чорнобилем. Якщо ж такий науковець вірить ще й у те, що, скажімо, мораль не має божественного змісту, що вона релятивна і є «умовністю» людського співжиття, яке постійно змінюється, на нас чекають набагато більші лиха (досить згадати прогнози Римського клубу).

Почнемо з того, що людині на дикунській стадії її існування притаманна домінація афективної поведінки, а не гамування своїх пристрастей. Як доведено вченими ХХ ст., мозкова діяльність дикуна зводиться переважно до образотворчості, поетично-міфологічних узагальнень, це – «дологічна» форма мислення. Навіть табу, які первісні люди встановлюють собі, інстинктивно відчуваючи згубність вседозволеності, мають переважно емоційно-образну природу (заборона хлопцеві-підліткові торкатися жіночих речей і т. п.). Але в цілому, аби вижити у негостинному, ворожому світі природи, первісна людина мусить почуватися вільною, готовою до щомиттєвої боротьби і змагання. Слід додати, що середній вік людини тоді становив 20 років – вона була ще й дуже юною. Світ був для неї сповнений небезпек. Не лише грім з блискавкою, град, похолодання тощо, а й магнетичні моменти психіки – скажімо, тривожний вплив чаклуна-гіпнотизера, хвороба, смерть – усе це вимагало не стільки розумового пояснення, скільки одчайдушної боротьби, опору. Особливо цікава ситуація, яку дослідники первісних релігій називають «зміненим станом свідомості» – «навпомацки», практично здобуте вміння входити у транс і використовувати в цьому стані тимчасово набуті суперздібності. Недарма у слов’янських мовах збереглося слово відьма, яке колись означало шанобливий титул, ту, що відає (пор. Веди – священні книги знання в індуїзмі). Культивовані поколіннями у подібних родинах навики навіювання й самонавіювання сполучалися з вивченням природи, якостей мінералів, травознавством; подібно, землеробство та металургія народилися якраз у цьому контексті.

Цей комплекс людського «самостояння» й був лоном, з якого народиться наука, що в старовину була від магії невід’ємна. Саме з магією, яка дійсно породжена розгубленістю архаїчної людини перед силами природи і прагненням підкорити їх, пов’язане становлення перших великих культур людства. В язичницьких цивілізаціях Стародавнього світу ми маємо справу не стільки з розвиненою релігією (лат.: встановлення розірваного зв’язку), скільки з теургією – спробою впливати на богів і підкорити їх людській волі. Робилося це шляхом вербальних заклинань та магічних маніпуляцій. Можна скільки завгодно називати це релігією, але суть такого богоспілкування завжди залишається магією.

При цьому дивно, наскільки живучими, стабільними виявляються магічно-міфологічні моделі мислення. Між примітивним тубільцем Сибіру, який ріже з дерева ідола і мастить йому губи жиром, аби виконалися бажання заклинателя, з одного боку, та висококультурним російським поетом В.Брюсовим, який, навіть вступивши у 20-х рр. ХХ ст. до комуністичної партії, мріяв про використання енергії духів на зразок того, як використовується електричний струм у трамваї, з другого боку, немає принципової різниці. Як немає її між сподіваннями наївного ідолошанувальника і мріями алхіміків-розенкрейцерів епохи Відродження, фантазіями ентузіастів «сталінського плану переробки природи» і надіями сучасного сайєнтиста на те, що людина врешті-решт буде вповні панувати над природою.

релігія ж, на відміну від магії, вчить не гордовитості, а покірливості, не прагненню до панування, а прагненню до знання, й тому між нею та наукою в принципі немає протиріч. Копернік був єпископом, Мендель, засновник генетики, – ченцем. А.Ейнштейн та Бор, хай начебто й метафорично, а таки уживали поняття Бог, бо іншого узагальнення для інтеграції всього сущого знайти не могли.

Слід звернутися до біблії, що сприймається нашими прогресистами як джерело марновірства: чи ж справді темного прагнення магізму сповнена ця книга? Адже Божество тут мислиться як джерело світла й добра, і людина, усвідомлюючи, що вона – не така, не завжди гідна цього світла й добра, покликана не панувати над Богом, а служити йому, розуміти його плани. Тому творці Біблії недвозначно прирівнюють ворожбитство до ідолопоклонства, трактуючи й перше, й друге як вияв бунту творіння проти свого Творця.

«Послух ліпший від жертви, покірливість краща від баранячого лою. Бо непокірливість – як гріх ворожбитства, а свавільство – як провина та служба бовванам» (І Самуїлова 15:22, 23). Ця цитата може викликати відразу у людей «цивілізованих»: по-перше, що за смак у баранячім лої? По-друге, людина закликається до покірливості, а де ви бачили сучасну людину, яка б цінувала покірливість? Здається, ось воно, відкрите свідчення того, що релігія – це для убогих та відсталих, для яких і баранячий лій – радість. Але, по-перше, гарячий баранячий лій для стародавніх напівкочівників (якими були колись євреї, автори Біблії), людей з незіпсованим шлунком, був дарунком, свідченням благовоління Бога до людини, святковою стравою: ягня різали рідко, м'ясо вживалося аж ніяк не щодня [3, с.185]. Баранячий чи воловий лій (слов’янське тук) і всякий жир взагалі мислилися як розкіш: оливкова олія, наприклад, використовувалася разом з хлібом і вином як щоденна їжа, і без домішку жиру не було б нормального травлення; олією мастили рани; нею Самуїл помазав на царство Давида, бо вона символізувала милість божу до людини. «Єлейний» у церковній мові означає «м’який», «добрий» «неконфліктний». Миропомазання і Єлеосвячення здавна належать до 7-ми церковних Таїнств. Можна, звичайно, гребувати аксіологією архаїчного племені, але чи не опинимось ми таким чином на одному щаблі з цивілізованими жителями Стародавнього Єгипту, яким, як відомо, «ненависний був усякий, хто пасе овець» (Бт. 46:34).

Отож, йдеться, врешті-решт, не про гастрономічні уподобання, а про сакральну символіку, оскільки в ізраїльській культурній традиції їжа була не просто матеріальною цінністю, а даром Божим; обов’язковою була подячна молитва перед їжею і після їжі, а шулкáн арýх – накритий стіл – мислився як свого роду вівтар. З цим пов’язано й проблему кашрýту – «правильної», релігійно освяченої їжі, поняття кошéрного і трефнóго. Баранячий лій у цій системі займав, з погляду на загальну убогість матеріального побуту, особливо почесне місце ще й тому, бо ж саме у овець, цих терпеливих і слухняних істот, цієї угодної Богові жертви Авеля, навчався мудрому підкоренню своєї волі Богові великий визволитель ізраїльського народу Мойсей: «Мойсей під час своєї 40-річної відокремленої невідомості [йдеться про життя його серед кочівників після особистої втечі з Єгипту, – М.Ч.] пас отару свого тестя, провадив непримітне життя мовчазного вівчаря й навчався від овець і природи покори, вдячності, самопосвяти, самозречення і дисципліни свого характеру, щоб уміти поступатися своїми особистим інтересами і уподобаннями в служінні Богові і ближнім, як також за той довгий період пастушого життя він добре познав терен і екзотику пустині, що було йому так необхідне в майбутньому веденні Ізраїля через пустиню до Ханаану» [8, с.258].

Саме Мойсей (чи, може, більш пізні законодавці, які виходили з духу його настанов) рішуче заборонив усяке ворожбитство (але не науку!) (Чис. 23:23), закликаючи навіть до побиття чаклунів камінням на смерть (Вих. 22:18, Повт. 18:10). Подібна нетерпимість до осіб, що практикували магію, ймовірно, «пояснювалася їх зв'язком з хананейською релігією або тим, що їх мистецтво представляло собою виклик вищості Бога над творінням» [4, с.103]. При цьому Мойсеєві приписується Біблією творіння численних чудес, здійснених, однак, не за його власних хотінням, а за Божою волею. Так, коли єгипетські жерці, аби налякати його, кинули свої посохи на землю, й ті перетворилися на змій, то посох Мойсея, кинутий ним у відповідь, перетворився на більшого змія, який пожер цих потвор. Як чарівна паличка, цей посох примушує води моря відступити й дати шлях євреям, втікачам від єгиптян; він видобуває воду зі скелі у безводній пустелі тощо. «Хіба це не чистісінька магія? Чи не відверта міфологізація історії Мойсея?» – спитає скептичний читач. Що ж, відповідь може бути неоднозначна. І найперше на увагу заслуговує та обставина, що до своєї втечі з Єгипту Мойсей, наречений онук фараона, отримав виховання як єгипетський жрець найвищої кваліфікації, про що не здогадувалися ті, хто хотів включити потужний гіпнотичний механізм, аби залякати убогого пастуха, який вимагав від фараона відпустити свій народ. Адже багато що у давньоєгипетській жрецькій культурі будувалося на гіпнозі – явищі, якому сьогоднішня наука усе ще ніяк не може дати визначення. Ця сфера була для Мойсея відкрита не менш, ніж для його противників. Цілком припустимо, що, палаючи праведним гнівом і відчуваючи за собою Божу волю, Мойсей психологічно легко переміг жерців, що стояли при царському троні у цьому малозрозумілому для сьогоднішньої людини змаганні. Що ж до численних чудес Виходу – від манни небесної до виточення води з і скелі – то це все давно вже описане як цілком позитивне використання вождем ізраїльтян реально-практичного знання пустелі [7, с.89-90]; інша справа, що в схвильовані пам’яті його нащадків це закарбувалося як чудеса.

Церковні таїнства, які встановлено на основі біблійного тексту і старозавітної священицької практики, сповнені не магічного, а символічного значення. Так, старозавітна жертва Богові тварини була викупом за людські гріхи, і, попри усю жорстокість, більш гуманною, ніж поширена у сусідів-язичників практика людських жертвоприношень. Христос, пропонуючи на Тайній Вечері своїм послідовникам їсти його плоть і пити його кров у вигляді хліба й вина припиняє й це кровопролиття, беручи на себе роль Останньої Жертви, Божого Ягняти, що бере на себе гріхи світу. І безкровна жертва, що вершиться щодня на вівтарях ортодоксальних церков, де вірять у реальність перетворення матерії харчу на плоть Христа, і зведення цього таїнства до ритуалу пам’яті, як у протестантів, однаково символічні, а не магічні, як, скажімо, буквальне пожирання печінки чи серця реального звіря чи людини-ворога в примітивних культах з метою набуття якостей того, кого з’їдають. До того ж хліб Тайної Вечері – хліб свободи, хліб визволення від єгипетської неволі (маца), так само й вино – символ світлої пасхальної радості, а не вакхічне затьмарення свідомості. І ця сакральна герменевтика дуже далека від магізму, бо на меті її – слухняне пізнання, причастя, прилучення до Божества, а не зв’язування його волі силоміць.

Проте в цій ситуації залишається непоясненним один метафізичний аспект. Людина, за висловом о. О.Меня, має начебто «про запас» вмонтовану здатність входити в контакт зі сферою потойбічного й, зокрема, демонічного, але в своєму сьогоднішньому моральному стані їй небезпечно торкатися цієї сфери: вона здатна не стільки володарювати над силами пітьми, скільки підпадати під гіпноз магії зла, служити йому. Мойсей прагнув «закрити» цікавість свого племені до «безплідних справ пітьми» (ап. Павло) тому, що його співвітчизники (втім, як і наші сучасники) до такої ситуації були морально не готові. Настанови Мойсея були слушними. Практика ізраїльського культурного пошуку показала це з усією очевидністю. Після освіченого й толерантного Соломона, який, з поваги до своїх дружин-язичниць, дозволив функціонування в Ізраїлі чужинських культів і сам брав у них участь, духовну єдність народу було втрачено, країна розкололася і стала жертвою сусідів-агресорів. Відстоювання монотеїстичної основи культури Ізраїлю і боротьба з ордами чужоземних і власних чаклунів, які наповнили країну невдовзі перед політичною катастрофою, що зруйнувала її, становить основний пафос пророцьких книг Біблії.

Таким чином, Біблія рішуче заперечує магію як вияв людської гордовитості, аморальної ситуації, коли вона ставить себе у центр всесвіту й прагне диктувати навіть божеству. Адже «…маг – це, як давно відзначали культурологи, супротивник біблійного жерця-священика. Маг притягає в чаклунському акті сили землі і неба, вод і підземного царства для забезпечення своїх – цілком земних і часто низьких, мізерних інтересів. Слово ж біблійне – прилучення людини до світу Бога, Батька свободи. Якщо поганські релігії можна звести до теургії (заклинання божества, «зв'язування» його волею людини), те біблійне слово є пізнанням істини «нехай буде воля Твоя» [1, с.36].

Отож, Біблія розглядає чаклунство та ідолопоклонство як гріх людської сваволі, й закликає до пізнання справжніх, а не придуманих законів, за якими функціонує природа та суспільство, пізнання за природою своєю смиренного, а не гордовитого. Нам здається, що сьогоднішнє практичне панування неязичницького окультизму на наших теренах, де він вправно й підступно використовує у власних цілях гасла боротьби за національні корені культури, а також поширення цих ідей у світовому масштабі (філософія New Age), мали б стати об’єктом спеціальних досліджень, бо все це є типовою й тривожною прикметою кризи нашої культури, втрати набутого протягом останніх тисячоліть досвіду богошанування, поширення процесів реакції та деградації.