Проблема обгрунтування пріорітету впливу моральних та релігійних цінностей на свободу вибору людини

У цій статті автор аналізує складне питання філософської антропології про ціннісні орієнтації людини, її моральність. Проблема морального самовизначення торкається двох сторін пізнавальних здібностей людини: віри та розуму. Еволюція періодично наголошує на необхідності гармонії віри та розуму в поведінці людини. З’ясовується питання чи є можливою така гармонія із наукової точки зору?

Кожна людина, відстоюючи свою позицію, свій вибір, апелює до тих цінностей, які вважаються соціально виправданими, а також тих, які значущі саме для неї і не суперечать принципам моралі або релігії. Етичний аналіз поведінки особистості – процес складний та відповідальний, який вимагає високо професійного та делікатного підходу. До того ж, результат дослідження не завжди може претендувати на загальновизнану умову, або лекало поведінки. Особистісна унікальність як постановка проблеми, завжди залишає підсумком пошуку не стільки довершений результат (як завершення експерименту), скільки слугує одним із пунктів, який штовхає до нових досліджень. Динамічний процес наукового пошуку відповідає запитам епохи. Зрозуміло, життя не залежить від бажання людини коли його прожити, а вимагає активності тут і тепер. Індивідна активність реалізується у соціальній площині, тому є живою культурною взаємодією. Ідеальною взаємодією людини і суспільства є гармонійне “спів-буття” у якому спостерігається розвиток, покращення якості життя без надмірних обтяжливих зусиль – блага бажані і вчасні. Проте, непередбачувані вітальні процеси не часто сприяють ідилії особистості і суспільства, попри те, що ці “світи” є взаємонепроникними.

Мораль та релігія, трансформовані у систему цінностей, завжди відігравали суттєву роль у регуляції соціальних взаємин [3, c.72]. Усвідомлення людського обов’язку з одного боку та слідування йому шляхом “сповіді перед сумлінням” надійно визначають рівень людяності в людині. Унікальна якість моральності конкретизується саме у добровільному слідуванні обов’язку перед собою як людиною та перед соціумом який уможливлює індивідну цінність “індивідну значущість”. Це суперечлива, але необхідна площина різносторонньої самореалізації людини. Однак, складно знайти відповіді на причини неспівпадання сподівань та можливостей людини у сфері соціуму, який вносить корективи і до моральних цінностей і до категоричності суб’єктивного обов’язку людини. Тому алогічно швидко і якісно просунутись вперед у науковому пошуку вирішуючи проблему, умовою якої є невичерпна глибина, і до того ж цінність якої постійно підтверджується самим життям. Такою є проблема релігійно-філософського осмислення земного буття людини. Якщо ця людина християнин, то вона обов’язково відчуватиме внутрішню самодостатність (за винятком потреби спілкування по вертикалі). Не тому, що вона позбавлена аналогічного оточення, а через те, що живе вона у своєму внутрішньому світі, події якого відомі лише їй, і лише для неї мають значення. Філософ –мораліст часто ототожнює себе із проблемою, яка стоїть перед ним – загальною для мільйонів інших людей, але унікальною своїм місцем у його душі. Якщо людина може зазирнути у свій внутрішній світ і знаходить силу волі розібратись у ньому, то лише тоді вона може мудро розмірковувати про інших людей. На сторінках цієї статті міститься спроба дати висвітлення даного питання про природу людини та її духовну сферу життя через призму морального та теологічно-філософського аналізу. Це питання сягає своїм корінням ще в античність, яка й актуалізувала тему внутрішньої природи людини і дала в по своєму вичерпне пояснення його (зокрема в інтерпретації Протагора, Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, представників стоїцизму). Певне бачення цієї теми інтерпретувала епоха середньовіччя; динамічне його тлумачення подане у поглядах E.Gilsona. Сучасна філософська думка, щодо заявленої теми, представлена у наукових розробках, зокрема у пошуках А.Гусeйнова, А.Капустіна, М.Клюзової, М.Шахова та інших. Проте вважаю, що питання ціннісних орієнтацій людини сьогодні вимагає певних переосмислень та уточнень, що й спробує дослідити автор статті.

Життя час від часу ставить перед людиною такі принципові питання, вирішення яких потребує знань, досвіду, ціннісних установок, інтуїтивного відчуття ситуації, зусиль волі та впевненості у власних силах та доцільності дій. Часто надійний порятунок від життєвого хаосу людина знаходить у релігії. Особливо гостро й болісно їх переживає людина на стику епох, або переломних періодах в історії (що і відбувається на сучасному етапі). Зазначу, що атрибутивна релігійність, або “втеча в релігійність” не рятує від самих життєвих складнощів, а якщо віра не зовнішня, а щира довіра до бога, морального абсолюту, Творця – зміниться у позитивному вимірі внутрішня сутність людини, з’являється мудре ставлення до себе, людей взагалі, самого життя.

Життя людини і світу не є випадковістю без мети та змісту, а зливається у певний цілісний процес. Беззаперечним є також факт, що все існуюче у відповідному порядку має як свою причину, свою мету, так і певну роль у загальному бутті. Вже існування такого порядку і гармонії вимагає пояснення причини, першотворця всього існуючого. Немає сумніву, що наявність безумовної першопричини, як існуючої в собі самій незалежно від нас – дійсність Бога – не може бути доведеною логічно чи виключно розумовим актом. Необхідність безумовної першопричини для вищих інтересів людини, його необхідність для волі чи морально-етичної діяльності, для розуму та істинного знання, для почуття та творчості, – ця необхідність підводить до погодження із тим, що існує божественне начало, абсолютна впевненість в цьому може бути дана лише вірою. І це стосується не лише до існування безумовної першопричини, я й будь-якого предмету і всього зовнішнього світу взагалі. Людина може знати про зовнішній світ виключно завдяки своїм емпіричним можливостям, особистим відчуттям. Все те, що поза нами та непідвладне нашій волі та нашим відчуттям, як правило не піддаються логічному поясненню. Все це поєднується в акті духу, і сприймається лише вірою.

Але, якщо існування зовнішнього оточення (людини), підтверджується вірою, то зміст цієї дійсності (її сутність "essentia") дається досвідом: тобто дійсність – ми віримо, а що таке вона є – ми відчуваємо і знаємо. Якщо би ми не вірили в те, що існує зовнішнє оточення, то все те, що ми відчуваємо і знаємо, мало б лише суб’єктивне значення, то були б дані лише нашого внутрішнього – психологічного життя. Бог творить існуючі суб’єкти із основи, яка міститься у своїй індивідуальній природі [2., c.229].

Дані досвіду на основі віри в те, що існує зовнішній світ предметів, спонукають до пошуку причини, яка їх гармонійно розташовує, чи пов’язує між собою. Досвід такий вимагає певної системи пізнання цілого, що – із наукової точки зору – досягається за допомогою дії ratio (мислення), надаючи емпіричним можливостям людини наукової форми [6, c.17].

Все сказане стосовно оточуючого світу сміливо можна застосувати і до божественного начала. Його існування можна стверджувати лише актом віри. Слід зауважити, що чимало науковців займалось доведенням існування Бога, але їх зусилля не дали бажаного результату. Можливо саме тому, що при пошуку певної відповіді дослідник вже має (умоглядно) результат свого дослідження і застосовує методи доступні та доцільні саме з його точки зору. Всі вони мали гіпотетичний характер і тому не дали безумовної достовірності. Як існування оточуючого світу, так само існування божественного начала для розуму є лише ймовірності або умовні істини, і утверджувати їх можна лише вірою. Суть божественного начала, так як і суть оточуючого нас світу дається досвідом . Що Бог є – ми віримо – а те, що Він є – ми відчуваємо і дізнаємось про це. Зрозуміло, що факти внутрішнього релігійного досвіду віри в те, що ці предмети є дійсними – суть лише нашої фантазії. Досвід як внутрішньої віри в існування Бога, так і віри в існування зовнішнього світу – лише психічні фактори пізнання буття людиною. Це факти свідомості, а об’єктивне значення цих фактів визначається творчим актом віри [3, c.17]. При нашій вірі внутрішні дані релігійного досвіду пізнаються як дія на нас божественного начала, як його одкровення в нас, а саме воно є, таким чином, як дійсний предмет нашої свідомості.

Але дані релігійного досвіду навіть за умови віри в їх об’єктивне значення, насправді є лише окремими даними про божественні предмети, а не повним знанням про них. Таке знання стає можливим лише при умові організації релігійного досвіду в цілісну, логічно пов’язану систему. Таким чином, окрім релігійної віри та релігійного досвіду є необхідним також релігійне мислення та моральне переосмислення своєї сутності.

Якщо людина вірить у божественні предмети і до того ж не позбавлена здатності розмірковувати над тим що бачить і відчуває, то такий індивід обов’язково почне розмірковувати і над предметом своєї віри як джерелом моральної свідомості. Таке мислення вимагає певної послідовності та системи.

Філософське бачення релігії однаково необхідне як для наукового бачення світу, так і для пересічної людини, яка прагне бодай пристосуватись до цього світу та вижити в ньому. Це стосується як віруючої особи (яка пояснюватиме об’єкт своєї віри), так і того, хто із певних переконань бачить світ із точки зору атеїста. Сукупність релігійного досвіду та релігійного мислення є змістом релігійної свідомості. Із об’єктивної точки зору цей зміст є одкровенням божественного начала як дійсного предмету релігійної свідомості. Оскільки мораль людини і релігійна свідомість не є що-небудь завершене, а щось, що виникає та вдосконалюється, те, що постійно перебуває у певному процесі становлення [2., c.155]. Цікавою та важливою особливістю віри є той факт, що кожна людина починає свою віру та мораль із самого початку, а не продовжує її на певному етапі вже розпочатою іншим індивідом.

До цього часу має вагу думка про неоригінальний характер середньовічної християнської філософії, яка вміло побудована на вченні Платона та Аристотеля [2, c.119]. Сама концепція християнської філософії та моралі є суперечливою для сучасних раціоналістів. Вони категорично розділяють релігію, мораль, філософію. Проте, останнім часом все більшу увагу привертає думка Е. Жільсона, який досліджуючи вчення Томи Аквіната, дійшов висновку, що Тома вивів свою християнську віру із суто раціональних передумов, внаслідок чого істина його філософії ні в чому не залежить від істини його віри. Християнство не є абстрактним знанням істини [2, c.155]. Оскільки божественне начало є дійсним предметом релігійної свідомості, тобто діючим на цю свідомість та відкриваючим у ній свій зміст. Таким чином, релігійний розвиток є і позитивним і об’єктивним процесом, отже – це реальна взаємодія Бога та людини через любов, як моральне виправдання буття [5, c.49].

Намагаючись пояснити логічно розвиток релігійної істини та її ідейний зміст моралі, слід дотримуватись тієї послідовності, в якій ця істина протягом історичного розвитку відкривалась людству. Беручись за вирішення цього питання, слід звернути увагу на три основні елементи: 1.Природа, яку ми бачимо і відчуваємо є очевидною дійсністю; матеріалом для життя та свідомості. 2.Божественне начало, як мета нашого морального пошуку і його зміст – поступово відкриваються під допитливим поглядом творчої особистості. 3.Особистість, як суб’єкт життя та свідомості, як те, що від даного переходить до шуканого і, сприймаючи божественне начало, поєднує з ним і природу, перетворюючи при цьому її із випадкового в необхідне.

Поняття одкровення обумовлює, що божество яке відкривається, є по первинній своїй суті прихованим, таємним; не є даним як таке. Але, навіть за такої умови воно повинне існувати в умогляді дослідника як до певної міри відоме (щоб знати в якому напрямку вести свій пошук і знайти шуканий результат). Таким чином, воно існує та діє, але не у своїх власних межах (не сама в собі), а у всій природі, так як божественне начало повинне мати простір для дії. Така його дія у природі обумовлює та визначає спосіб матеріального життя в ній та долі людини. Це – природне начало; безпосереднє одкровення. Із таким одкровенням людина перебуває у постійній протидії, намагаючись подолати задані природою матеріальні рамки, що не завжди гармонують із духовними її прагненнями. Нарешті, є й таке одкровення, в якому божественне начало поступово розкривається у власне своїй суті, в тому, чим вона є саме в собі і для себе самого [4, c.35]. Сама природа, яка отримала божественне начало, визнається чимось самостійним – самосущим. [6, c.13]. Людина, перебуваючи у природних рамках, не задовольняється даним, хоч попадає під дію природної стихії (тілесною своєю природою), а внутрішньо не дозволяє собі підкоритись сліпій неминучості: природа панує над людиною лише зовні настільки, наскільки людина піддається її впливові. Внутрішнє підкорення (добровільне) природі зумовлене прагненням отримати від неї повноту та моральне виправдання власного буття. Проте відповісти на всі запитання природа не в силі. Тому людина знову повертається до свого духовного начала з вірою в те, що саме воно заповнить ту пустоту, яку не в змозі витіснити природа.

Людина приходить до тієї межі, яка відділяє її внутрішнє Я від зовнішньо Я. В чому ж, таким чином, суть внутрішнього Я? Внутрішнє я є духом, моральним стержнем людини. Природа – це засіб для випробування моральної зрілості. Поєднання духу та природи само пособі є нескінченною протидією. Сліпа, але багата діючими силами природа людини несе в собі свідомий дух. Завдяки такому поєднанню і відбувається всяке творення особистості.

Особистості приманна іманентна динаміка. Вона перебуває у стані постійного пошуку; постійно знаходить поле для випробування себе на моральну стійкість. Їй притаманне свідоме прагнення до самоствердження, підтвердження і для себе і для інших своєї самоцінності та волі до конструктивного, гармонійного буття. Особистість вільна та грамотна у питанні реалізації своїх можливостей.

Релігія, безперечно, дає грунт для наукового врожаю, але живильною вологою тут є філософське мислення [8, c.47]. У якості найвищої мудрості, доступної для індивіда, теологія виступає як метафілософія, так як обґрунтовує найвищі форми буття, теоретично наближаючи до розуміння їх сутності (і) емпіричною природою пізнання людини. Через неї індивід намагається пізнати і Бога і саму себе. У такому складному процесі пізнання філософія та теологія взаємонеобхідні. Тому гармонійно проявляються у моральнісних характеристиках людини. А “вузьке” питання порівняння й надання переваги філософії чи теології залежить від автора і тієї позиції, яку він відстоює. Тому дане дослідження надає перевагу моральним цінностям сприйнятими ratio, який контролює свободу вибору людини оскільки проводить аналіз з аналітично наукової точки зору.

Підбиваючи підсумок сказаному, автор робить висновки:

1. Завдяки свідомому слідуванню моральній грамотності та гармонійному поєднанню віри та розуму людина здатна всебічно реалізувати себе як автономний індивід, не порушуючи сучасної динаміки соціального організму.

2. Чим більший багаж наукових знань, тим чіткіше людина проводить межу між ratio та вірою, проте не жертвує одним на користь іншому. Людина не дозволяє собі маніпуляцій вірою чи розумом, а мудро їх застосовує для досягнення власного блага.

3. Сутність буття людини підпорядкована з одного боку – природному середовищу; і з другого боку – своєму внутрішньому (моральному) статусу буття. Її мудрий підхід до життя дає можливість знаходити гармонію і самоцінність у загальному бутті. Сучасна особистість прагне морального здоров’я, духовної зрілості та досконалості. Людина дбає про повноту конструктивного буття у світі як умови якісної творчої самоактуалізації.