Література

1.Аверинцев С.С. Крещение Руси и путь русской культуры //Русское зарубежье в год тысячелетия крещения Руси. – М.: Издательство “Столица”, 1991. – С. 52 – 60

2.Власовський Іван. Нарис історії Української Православної Церкви в 5-ти томах. Т.1. – Нью-Йорк, 1990. – 430 с.

3.Дамаскин Иоанн. Точное изложение православной веры. – М.: Центр по изучению религий, 1992. – 167 с.

4.Дионисий Ареопагит. Божественные имена //Мистическое богословие. – К.: Путь к истине, 1991. – С. 13 – 93.

5.Лук’янець В. Дискурс /Філософський енциклопедичний словник. – К.: Абрис, 2002. – С. 156 – 157.

6.Ножин Е.А. Основы советского ораторского искусства. – М.: Знание, 1973. – 352 с.

7.Перші українські проповідники і їх твори. – Рим: Видання Українського Католицького Університету ім. Св. Климентія Папи, 1973. – 540 с.

Summary

Tetiana Bilenko. Christian Sermon at the Humanitarian Discourse. In this article has been given the analysis of Christian sermon genesis as a component of the ideological discourse, which is based on the dialogue. It is shown that sermon specifics is determinated by its status, which is interpreted by Theology as some mode for the transfer the God’s Providence to the people through the selected persons. But the Christian sermon has the visual secular features at the contemporary society.

УДК 811.161.2’276.6:2

© Надія Бабич

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича

Інтелектуальна й емоційна константа мовленнєвої діяльності проповідника

Настанови щодо інтелектуального потенціалу і риторичних законів проповідей, промов висловлені вже в текстах Святого Письма і посланнях святителів Церкви. Сучасні гуманітарні науки могли б їх сміливіше цитувати, а не вбудовувати псевдоновітні концепції. Щоправда, наявність історичності такої новизни свідчить і про те, що історія розвивається усе ж по спіралі, і про те, що досвід людства воно ж засвоює не дуже уважно.

Нинішнє суспільство все більше, на наш погляд, заблукує на занадто прискорених і мало зрозумілих для нього глобалізаційних дорогах. До такої думки нас підводить спостереження за співвідношенням у ньому морального й аморального, в якому останнє все більше переважає як в побутовому, особистому і родинному співжитті, так і в політичних, економічних, соціальних внутрішніх і зовнішніх стосунках. Хто може зупинити цей процес? – Сім’я, школа, церква! Але для цієї місії всі мусять усвідомити, що народ, суспільство – це спочатку я і ти, а вже потім – ми. “Ми” не можуть бути іншими, як кожен “я” і “ти”. Чому, коли одиниця людей помножується (чи додається), число стає не більшим, а іншим? І оце “інше” нині не краще, а гірше! І це не скепсис і не нігілізм, а – хай і надто узагальнена – реальність. На жаль, більшість народів, українці зокрема, не на всіх своїх помилках вчаться. Побутово-діяльнісні уроки засвоюємо краще, аніж уроки співжиття, обов’язку один перед одним, відповідальності за виконання взятих на себе зобов’язань перед суспільством.

Ще з часів Ісуса Христа відомо, що “жоден пророк не буває приємний у Вітчизні своїй”, не має він пошани там (Єв. Марка), але без наставників і пророків людство жити не може. Батьки є наставниками дітей своїх, учителі – учнів своїх, священики – пастви своєї. Якщо всі троє вони спрямовують людину на одну добру дорогу, то саме такою дорогою пройде вона своє життя. І дорога ця зватиметься духовною. Що потрібно, щоб вона не вела манівцями?

Юрій Білодід справедливо наголошує, що “духовність виникає на основі знань, певного рівня розвитку інтелекту, а тому за походженням є вищим проявом людської сутності” [3, с.28]. Дехто зводить поняття “духовність” лише до релігійності, побожності, а от вчені бачать її навіть “компонентом людини, що вступає у відношення зі світом, присутня як об’єкт аналізу у всій філософській проблематиці, що стосується соціального буття” [3, с.31]. Лише віднедавна українські філософи бачать у понятті духовність релігійний компонент, який коментують і з допомогою Святого Писання. Позитивно показовою у цьому вважаємо працю Ю.Білодіда “Духовність: сутність, структура, функції” [3], важливі для нашої теми думки з якої зацитуємо:

1. “Духовність формується не матеріальними стосунками (матеріальні стосунки впливають, зрозуміло, на неї, можуть її деформувати), а наявною у суспільстві духовною практикою і підтримується та розвивається саме через духовну суспільну практику. Це ще раз підтверджує ідею самодостатності духовного” [3, с.26]. На які лише зиґзаґи не скеровували нашу духовність, а вона усе ж повертала собі силу своєї самодостатності!

2. “Уже сам факт звершення процесу становлення людини через духовність говорить про її неабияку цінність. […]. Духовність – це найтонший інструмент регулювання взаємодії людей, бо здійснюється він у кожній конкретній ситуації специфічно та індивідуально” [3, с.27]. Ким здійснюється? – Усе ж батьками, учителем, священиком. Останній в сучасному світі знову починає виконувати особливу місію, хоч, на жаль, не кожен до неї належно готовий.

3. “Самодостатність духовного сприймалась і сприймається на певному рівні розвитку культури як його надприродність, містичність, потойбічність, Богом даність і тому подібне” [3, с.26]. І сьогодні світ людей поділений на тих, що переконані у данності всього духовного Богом, і тих, хто вважає це переконання “ідеалізмом” і містикою. Не богослов, а світський вчений Ю.Білодід безсумнівно правий: “Релігійний світогляд і, найголовніше, релігійна практика, якщо вона спрямована на підвищення духовного (читай, морального) рівня особистості чи соціуму як цілого, є позитивним суспільним явищем. справа не в істинності чи неістинності релігійного світорозуміння, а в тому спрямуванні, яке надає релігійна практика людським взаєминам” [3, с.84]. З останньою фразою не може погодитись богослов, бо для нього істинність вчення Біблії є безсумнівною, як не може погодитись і атеїст, бо він шукає інших засобів спрямування людських взаємин, хоч неодноразово обидва прагнули до сповняння десяти Заповідей або десяти настанов “Морального кодексу будівника…”, відповідного певній ідеології суспільства. Але і цю власну начебто суперечність Ю.Білодід вирішує, пишучи: “Релігійний світогляд, у гносеологічному плані, ґрунтується на цілісному чуттєвому сприйнятті буття, вимагає покори традиції та довіри “откровенію” як засобу пізнання реальності”. […]. Боже “откровеніє” не що інше, як інтуїтивне відчуття істини окремими, кращими представниками людства. Як правило, всі “откровенія” йдуть до людей через Апостолів або святих” [3, с.83].

Автор “Історії церкви” [4], яка нещодавно побачила світ, І.Бурмило наголошує у передмові, що церква успадкувала від Апостолів і теорію, і практику, і вміння, і весь досвід пастирської діяльності, а також вважає, що “на духовному авторитеті церковних інституцій минулого негативно позначилося їх включення у систему державного управління, використання їх у ролі бюрократичної установи, як це практикувалося у Візантійській імперії, в Росії, в багатьох протестантських державах Заходу” [4, с.7], а тому відділення (бодай юридичне) церкви від держави в Україні сучасній спонукає церкву прагнути до оновлення духовності, утвердження авторитету священства, посилення пастирської діяльності духовенства. Ця місія є вкрай необхідною. “Сучасне людство вимагає більшої уваги з боку пастиря, а це, у свою чергу, вимагає від пастиря більших знань і досвіду. Наша паства переживає глибокий духовний голод. Тому пастирство мусить поєднувати в собі грамотного священика і доброго психолога, співчутливого товариша і вимогливого батька. Інакше нашу паству почнуть насичувати інші”, – вважає о. М.Марусяк [8, с.6]. Ці “інші” є не обов’язково зі сфери богословської, а й багатьох інших, в яких функціонує сучасне суспільство, і які мають “провідників”, подібних до тих, про яких писав у своєму посланні до римлян апостол Павло, і які впевнені у своїй безкарності, бо “усяка душа нехай підкоряється вищій владі, бо немає влади не від Бога”: “Ось ти звешся юдеєм, і заспокоюєш себе законом”, і хвалишся Богом, і знаєш його волю, і розумієш те, що краще, навчаючись із закону, і певний у собі, що ти провідник сліпих, світло для тих, що в темряві, наставник нерозумних, учитель дітей, той, що має в законі взірець знання і правди: як же ти, навчаючи іншого, не навчаєш самого себе? Проповідуючи не красти, крадеш? Кажучи: не перелюбствуй, перелюбствуєш, гидуючи ідолами, святотатствуєш? Хвалишся законом, а порушуючи закон, Бога безчестиш?” (Рим. 2:17-23).

До сучасного служителя законові Божому можна стосувати слова сучасного священика – наставника молоді: “Коли пастир починає втрачати те, що для нього має бути найважливішим, коли він свою духовність підмінює світськими інтересами, коли література, мистецтво, філософія та різні науки витісняють з його серця молитву і співчутливе ставлення до своєї пастви, – це означає, що його внутрішня рівновага порушена і він заблукав” [8, с.47]. Щоб цього не сталося, необхідно мати неабияку не лише духовну, а й інтелектуальну, загальноосвітню підготовку, без якої неможливе спілкування і настановлення усієї пастви, тим паче розвиток богословія як науки. “Необхідно відкинути шкідливі чутки про те, що пастиреві інтелектуальна підготовка не потрібна, а то й навіть шкідлива, позаяк заважає смиренню, молитовності й духовності. Це одна з найнебезпечніших облуд як у суспільстві, так і серед духівництва. […] Отці класичної епохи: святі Каппадокійці, святий Максим сповідник, Константинопольський патріарх Фотій, святий Йоан Дамаскін і багато інших були свого часу представниками надзвичайно високої інтелектуальної культури. Вони досконало знали філософію, риторику, математику, музику. І, віддаючи безперечну перевагу духовній підготовці і благочестю, анітрохи не побоювалися, що світська освіченість якось може зашкодити їхньому благочестю і духовності” [8, с.46]. В давніх і сучасних монастирських бібліотеках і книгозбірнях при церквах були і є праці Платона, Аристотеля, Гомера, Вергілія, а не лише житія святих та аскетична література. Важливість для священика знань не лише Святого Писання, догматів християнства, а й загальної освіченості на рівні свого часу підкреслював у своїх “Словах” й Іоан Златоуст: “Якщо би я вимагав (від пастиря Церкви) красномовства Сократа, сили Демосфена, вагомості Фукідіда і висоти Платона, тоді необхідно було б вказати на свідчення стосовно цього Павла. Але тепер я облишаю це все і вишукані зовнішні прикраси і не думаю ні про вирази, ні про вимову. Нехай будь-хто буде бідний на слова, мова його буде простою і не витіюватою, тільки б він не був неуком у пізнані та правильному сприйнятті догматів…” [8, с.271]. Але цей же святитель неодноразово наголошує на необхідності для провідника добре володіти словом, навіть бути красномовним. Понад те, Іоан Златоуст ставить у залежність не лише від знань, а й від ораторського хисту становище проповідника у “світі”, цебто у суспільстві: “Слухачі сидять і судять про проповідь не за її змістом, а стосовно своєї думки про проповідника. Тому той, хто своїм красномовством стоїть вище за інших, має і більше за інших трудитися. Він не може виправдовуватися тим, що через немічність людської природи не може скрізь встигати. Бо коли його проповіді не будуть уповні відповідати тій високій думці, що склалася про нього, тоді вони будуть супроводжуватися насмішками і критикою з боку народу” [8, с.278]. Оця настанова правдива й щодо світського промовця, зокрема й нашого часу, і коли читаєш “Слова” цього богослова, не покидає відчуття їх актуальності для науковця, політика, письменника, журналіста. Їх близькість до реалій тогочасного життя є такою ж для світу сучасного, що вкотре переконує, що людина мало змінилася від часу, коли землею ходили Апостоли і засновники Христової церкви. І дивуєшся, чому наука соціології і соціальної психології начебто “відкриває” критерії психологічної характеристики “виразок” сучасних конфліктів, якщо їх можна зацитувати з християнської богословської спадщини, як-от: “Однак у доблесного мужа боротьба буває не тільки з ними, а часто і з невігласами цілого народу. Бо неможливо, щоб весь народ складався з освічених людей, іноді більшість зібрання – це люди прості. Інші, хоч і більш освічені, але у порівнянні з людьми, що мають поняття про красномовність, багато в чому необізнані. І якщо ледве можна знайти одного чи двох, що мають таку здібність, тоді неодмінно той, хто говорив краще, отримує менше оплесків, а часом взагалі залишається без будь-яких похвал. Проти такої несправедливості необхідно озброїтися мужністю, і тих, що так діють через невігластво, прощати; а тих, що роблять це через заздрість, оплакувати як нещасних і жалюгідних; і бути впевненому, що власна сила не зменшиться ані через тих, ані через інших” [8, с.279].

Кажуть, що всяке нове – це давно забуте старе. Так і в цьому випадку: чи ж не таким є і диференціація, розмежування нашого суспільства щодо пізнання правди і сприйняття істини: “Чимало даремно і без причини постійно турбують його і, не маючи в чому звинуватити, ненавидять за те, що його всі поважають. […] Часто, вибравши будь-кого, що не вміє нічого сказати, вони підносять його хвальбою і звеличують понад його гідність. Так чинять не ради того, щоби прославити недостойного, а щоб принизити славу достойного” [8, с.279].

Як реагувати у такому випадку? Чи кожен світський наставник або промовець здатен жити за такою настановою: “Так і той, хто прийняв на себе подвиг учителя, не повинен зважати на похвали сторонніх і занепадати душею тоді, коли їх немає” [8, с.279]. Так тримати себе, не покидаючи раз і назавше обраної справи служіння Богові, науці, а чи мистецтву допоможе, на думку І.Златоуста, праця, висока моральність, чистота життя і доброчинність, а також “велика Божа благодать”. Святець казав, застерігаючи: “Навіть той, хто володіє неабиякою силою слова (а її можна бачити не в багатьох), не може бути вільним від невтомної праці. Бо сила слова не дається від природи, а осягається через освіту. І хоч би будь-хто довів її до найвищої досконалості, але не буде у постійних трудах і вправах цю силу розвивати, той може її втратити.

Тому більш освічені мають трудитися більше, ніж менш освічені. Так само і їхня недбалість завдає неоднакової школи: у перших вона настільки більша, наскільки більшою є відмінність у тому, чим вони володіють. Останнім, якщо вони не скажуть нічого путнього, ніхто не буде докоряти. Однак перші, якщо постійно не будуть виголошувати слова, якими б перевершили думки стосовно себе, заслужать чималі дорікання” [8, с.277].

Проте усе ж є засіб подолати таку несправедливість і вилікувати окремих людей від злорадної заздрості. На цей засіб теж вказав Златоуст: “Є тільки один вид і спосіб лікування – повчання словом. Ось засіб, ось пожива, ось прекрасне цілюще повітря! Це замість ліків, замість вогню, замість заліза. Необхідно припекти чи відтяти – потрібно використати слово. Якщо воно ніскільки не подіє, тоді все інше є даремним. Ним ми піднімаємо душу, що впала, і заспокоюємо ту, котра хвилюється, відсікаємо непотрібне, доповнюємо те, чого бракує, і звершуємо все, що необхідне для здоров’я душі.

Найкращим повчанням у житті може бути наслідування життя іншої людини. Але коли душа страждає від хвороби, породженої спотвореними догматами, тоді особливо корисним є слово. І не тільки для того, щоб уберегти своїх, але й для боротьби із чужими [8, с.266].

І Святе Писання, і наука – філологія, психологія – навчають, що таким словом може бути слово рідне. На жаль, в Україні в умовах багатоконфесійності питання мови богослужінь і навіть мови державної зостається актуальним. Попри те, що мова є важливим чинником національно-духовного відродження, життя нації взагалі, що вона є єдиним інформаційним каналом зв’язку людини з Космосом [див. 9], у країні є сили, які не лише ігнорують ці аксіоми, а й спростовують їх, дошукуючись найцинічніших “аргументів”. Хіба вони знають, що, як справедливо зауважує о. М.Марусяк, “поряд з неправдою, тобто перекручуванням, спотворенням істини, є гріх марнослів’я, або ж непотрібне, зайве використання дару слова. Людина часто може переходити до марної і безцільної бесіди тільки ради того, щоб щось сказати. Тоді слово як вираження думки втрачає своє значення і стає нічого не вартим. Людина замість того, щоб використовувати свій час для добрих справ чи повчального, розумного спілкування, проводить його в марнослів’ї” [8, с.145].

Слово мовлене – сильніше за слово писане. Це знали колись (напр., у Другому соборному посланні св. Ап. Іван писав: “Багато чого маю написати Вам, але не хочу на папері чорнилами, а маю надію прийти до вас і говорити устами до уст, щоб радість ваша була повна” [1:12]), на цьому дехто наполягає і сьогодні (напр., П.Мовчан: “Відкрите ж слово, почуте, вже має свою пігментацію, бо його, слово, забарвив своїм голосом, тобто собою, промовляючий… І якщо слово – абстракція, то слово письмове – абстракція у квадраті…” [10, с.65]. (Зауважимо, що абстрактність слова заперечує Біблія).

Кожен мовець, а промовець і проповідник особливо, повинен володіти комунікативною компетенцією, тобто “здатністю встановлювати і підтримувати необхідні контакти з іншими людьми. Це міра задовільного опанування певних норм спілкування, поведінки як результату научіння… поряд з оволодінням знаннями мови – практичне опанування техніки спілкування, правил ввічливості, норм поведінки та ін.” [6, с.38]. Особливі вимоги до мовлення священика, проповідника: він повинен, як навчав І.Огієнко, добре знати літературну мову того народу, якому він служить (зауважимо, що в українській церкві Московського патріархату не знають, якому народові в Україні вони служать), дбати про стан рідної мови своїх вірних, і працювати в парафії, мова якої йому рідна [див. 11]. На жаль, “сучасний реальний статус мови в українському суспільстві гальмує процес етнізації, а разом з тим пригнічує національну свідомість, породжує національний нігілізм, підриває патріотичні почуття і аж ніяк не сприяє формуванню національної самосвідомості, успішному розвитку державотворчих процесів”, – пише А.Березін [2, с.55]. Цей реальний статус утримує і чужа церква, хоч саме вона мала б добре знати і дотримуватись, а не порушувати настанови Святих апостолів, зокрема Павла, зокрема з Першого послання до коринф’ян: “Бо хто говорить незнайомою мовою, той говорить не людям, а Богові; тому що ніхто не розуміє його, він таємне говорить духом; а хто пророкує, той говорить людям на повчання, на умовляння і на втішення. Хто говорить незнайомою мовою, той повчає себе; а хто пророкує, той повчає церкву. Бажаю, щоб усі ви говорили мовами; та краще, щоб ви пророкували” [14:25]; “Тепер же, браття, якщо я прийду до вас і буду говорити незнайомими мовами, то яку вам принесу користь, якщо не з’ясую Вам чи одкровенням, чи пізнанням, чи пророцтвом, чи повчанням?” [14:6]; “Так і ви, якщо промовляєте язиком незрозумілі слова, то як зрозуміють, що ви говорите? Ви будете говорити на вітер” [14:9]; “Бо коли я молюся незнайомою мовою, то хоч і дух мій молиться, але розум мій лишається безплідним. Що ж робити? Буду молитися духом, буду молитися і розумом, буду співати духом, буду співати і розумом” [14:14].

Ап. Павло, який володів багатьма мовами, вважав за краще в церкві п’ять слів сказати розумом своїм, ніж тисячі слів незнайомою мовою. Сьогодні, на думку єп. Ігоря Ісіченка, спостерігається гранична ідеологізація поняття “церковнослов’янська” мова [див. 5]. І це не єдина проблема: на мову священика вливає діалектне мовлення, мова діаспори з книжок, які вона друкує і присилає в Україну, російсько-український суржик, іноземні мови – польська, англійська з варіантів українських перекладів тощо. Або навіть “через прагнення показати себе особливо “духовною особою” молодий священик виробляє умовний “псевдосвященний” діалект. Він заперечує ряд особливих виразів, які видаються йому особливо духовними: “Спаси Господи” замість звичайного “дякую вам”, “спасибі”, “я, багатогрішний” замість простого “я”, “моя недостойність”, “окаянний”, “смиренний”, які, на його думку, мають бути ознакою його духовності і смиренності. Сюди ж можна зарахувати і пристрасть хизуватися доречно і недоречно завченими слов’янськими цитатами з Біблії і богослужбових книг, що часто робить мову штучною, надуманою, а в деяких випадках – просто недоречною, кумедною” [8, с.50]. Мова, зокрема проповідь священика повинна бути переконливою, щирою, емоційною, доступною за лексикою і синтаксисом, адже його слухають люди різні – освічені і не дуже, глибоко віруючі і такі, що лише приходять до віри. З.Куньч зазначає, що “ці ознаки відрізняють підстиль церковної проповіді від науково-богословсього і наближають до публіцистичного стилю літературної мови. З іншого боку, переважання усної форми вираження спричинює появу ряду ознак (усічені фрази, неповні речення, мовленнєві помилки), що споріднюють проповідницький підстиль із уснорозмовним стилем літературної мови” [7, с.437].

На жаль, уснорозмовний підстиль сучасної розмовної мови не може бути ні для кого зразком народності, етно-національної самобутності. То, можливо, хоч проповідний підстиль у церкві буде заслоном його винародовленню, як у свій час село стало оберегом української мови, поставленої в умови заперечень і заборон.

Відомий філолог В.Сімович якогось разу відмовився редагувати працю одного дослідника через те, що вона містила багато цитат, за якими вчений не міг розгледіти позицію самого автора. Ми ризикуємо опинитися в такій ситуації. І новизна нашої праці все у тому ж банальному – в ній те є новим, що багатьма сучасними т.зв. гуманітарними науками “заново відкривається”, хоч відоме з того часу, коли “спочатку було Слово. І слово було у Бога. І Бог було слово”. А “світськість” нашого синтезу і аналізу думок у тому, що кожен, хто промовляє, повинен пам’ятати свою місію: говорити правду, говорити зі знанням справи, говорити “на розбудову, а не на руйнування”. Таким даром слова володіє лише людина, і не може вона цей дар застосовувати “во зло”, бо зло може обернутися проти неї самої.